Презентуємо знакову наукову прем’єру 2026 року ‒ монографію Василя Чернеця та Олени Маркової «Філософія інструменту – філософія музики: актуальний українознавчий аспект» (Кн.1. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2026. – 130 с.). Видання вже доступне для читачів і обіцяє стати інтелектуальним камертоном для сучасної мистецької спільноти
Представлена монографія підсумовує значний етап досліджень відомого вченого-культуролога, доктора філософії (ЮНЕСКО) Василя Чернеця. Автор, який понад два десятиліття очолював провідний заклад післядипломної мистецької освіти (Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв) і сьогодні продовжує наукову та адміністративну діяльність у Національній музичній академії України, пропонує фаховий погляд на гострі проблеми сучасності. Академічне визнання Василя Чернеця підтверджено Державною премією України в галузі науки і техніки та статусом почесного академіка Національної академії мистецтв України.
Співавторка монографії ‒ Олена Маркова, докторка мистецтвознавства, професорка, завідувачка кафедри теоретичної та практичної культурології Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової. Вона є фундаторкою ключових напрямів сучасного музикознавства: від метафізики історії музики до концепції «тембру-амплуа». Саме О. Маркова заснувала першу в Україні кафедру музичної культурології (2003) та розробила унікальні курси «Сучасна музика» та «Порівняльна культурологія і антропологія». Її доробок, що налічує понад 210 праць, став визначальним у формуванні постмодерністської наукової парадигми на межі XX–XXI століть.
Особливої ваги науковому чину видання надає експертна оцінка провідних фахівців галузі. Серед рецензентів монографії ‒ видатна постать сучасної мистецтвознавчої школи, докторка мистецтвознавства, професорка Валерія Дмитрівна Шульгіна. Її багаторічний досвід у дослідженні музичної культури та розбудові національного наукового простору став гарантом високої якості й методологічної точності представленої праці.
Поруч із нею вагомий внесок у фахову експертизу видання внесли поважні представниці академічної спільноти: докторка мистецтвознавства, професорка Ольга Тарасенко і докторка філософських наук, професорка Тетяна Гуменюк. Таке сузір’я авторитетних рецензентів підтверджує, що праця Василя Чернеця та Олени Маркової є не просто черговою публікацією, а фундаментальною подією, верифікованою найвищою науковою елітою України
Монографія, випущена київським видавництвом «Ліра-К», – не просто наукове дослідження, а амбітна спроба повернути музиці її сакральний статус у науковому дискурсі, де тривалий час домінувала естетика літератури та візуальних мистецтв. Вона знайомить читача з філософією музики, провідною категорією якої постає музичний інструмент. Саме він забезпечує виявлення тонів ук втілення космічної досконалості числових відношень, які формують закони психології уваги й пам’яті, визначають пропорції художніх композицій і предметів життєвого оточення. Автори представляють філософію музики через філософію інструментів, починаючи з «філософії голосу» – первинного інструмента в тілі людини.
Останні десятиліття у музикознавстві пройшли під знаком великого захоплення семіотикою. Учені з азартом дешифрували музичні коди, намагаючись розібрати мистецтво на дрібні деталі, наче складний годинниковий механізм. Це було логічно та необхідно, тому що ми прагнули зрозуміти, як працює мова звуків, формується її логіка та структура. Проте в гонитві за «анатомією» знаків ледь не втратили щось значно важливіше.
Сьогодні науковий світ відчуває спрагу за справжніми сенсами, тому впевнено повертається до першоджерела – філософії музики, – сфери, де мистецтво нарешті перестає бути набором сухих формул чи графіків. Тут музику осягають як цілісне, живе явище – простір, де звук зустрічається з вічністю. Звернення до основ дозволяє побачити не просто «текст» партитури, а глобальний культурний феномен, що здатний змінювати світогляд і зцілювати душу.
Довгий час беззаперечним лідером у «вищій лізі» гуманітарних знань вважалася музична естетика. Вона була справжнім маніфестом чуттєвості, оспівувала палкі пристрасті, драматичні надриви та особливу «тілесність» кожного звука. Йдеться про золоту добу романтизму, за якої людське «Я» стало центром всесвіту. Саме тоді голос перетворився на головний детонатор емоцій, а крик душі цінувався вище за гармонію сфер. У цьому вихорі земних переживань велична, майже неземна краса церковної музики з її суворими канонами та спокоєм вічності виявилася відсунутою на другий план, наче застаріла декорація.
Але в наш час вітер історії змінив напрямок. Ми опинилися в епоху тотального «цифрового шуму», коли музика дедалі частіше стає лише фоном, набором маловиразних, хоч і яскравих знаків. Зараз ми навчилися тиражувати звуки, але ризикуємо втратити їхню сутність. Як свого часу застерігали великі мислителі Жан Бодріар та Умберто Еко, у гонитві за ідеальною формою ми можемо непомітно втратити сам сенс буття. Створюються досконалі симулякри, за якими ‒ порожнеча.
Аналізуючи шлях музичного інструментарію, автори виділяють три засадничі етапи. Епоха Ліри (Античність), тобто «Філософія ліри» матеріалізувала ідею числової природи світу.
Струнно-щипкові інструменти стали носіями «пробожественного» начала, формуючи цілісну систему виховання героя через «мусікійське навчання».
Далі – домінування смичка (Середньовіччя і Новий час), коли інструменти сімейства скрипок, завдяки безперервному звучанню, уподібнилися людському голосу, здатному передати весь драматизм людського буття ‒ від храмової молитви до оперної сцени.
Та наприкінці – ера фортепіано. Сучасний рояль постає спадкоємцем «духу ліри» та органної величі, перетворившись на інструмент-оратор, що «віщає перед натовпом».
Особливе місце в цій еволюції посідає постать Гленна Гульда у XX столітті. Його відмова від живих концертів на користь студійного запису стала актом повернення до «віртуального салону». То була спроба відмежувати чисте духовне мислення від надмірної театральності сцени, повернувши клавірному мистецтву його первинну філософську глибину.
Саме тому нова монографія Василя Чернеця та Олени Маркової звучить сьогодні як тривожний і водночас надійний камертон. Ми отримали не просто наукову працю ‒ це відважний інтелектуальний заклик зупинитися, прислухатися і повернути музиці її втрачену сакральну глибину. Автори нагадують нам, що за кожною нотою стоїть не лише емоція, а фундаментальний закон світобудови, який ми маємо знову навчитися чути.
Василь Чернець та Олена Маркова пропонують погляд, що справді приголомшує сміливістю: музичний інструмент ‒ не просто механічний «пристрій для видобування звуків», а значно більше. Скоріше, це матеріальне, фізичне втілення невидимої числової гармонії Всесвіту. Автори розкривають перед нами таємницю, – коли музикант торкається струн чи клавіш, він насправді приводить у рух закони космічної математики.
Навіть людський голос у книзі постає в абсолютно новому світлі. Не просто засіб спілкування чи вираження почуттів, а найдосконаліший, Богом даний «інструмент у тілі людини». Його природа ‒ це чиста геометрія духу, де кожен тон є відлунням небесного ладу.
Дослідники рішуче повертають нас до витоків, – коріння всієї європейської музики живиться соками християнської церковності. У цій традиції звук ніколи не був просто «криком душі» чи хаотичним виплеском емоцій. Навпаки, це висока сакральна абстракція, велична тиша, втілена в музиці. Тут дрібні людські переживання вщухають, розчиняючись перед обличчям Вічності, а музика стає мовою, якою людина говорить із Творцем.
Особливою інтелектуальною гордістю авторів є українознавчий вектор дослідження. Вони майстерно вводять у науковий обіг термін, котрий інтригує ‒ «могилянська парадоксальність», що презентує нашу культуру як унікальну у світовому контексті, де віддзеркалюється надзвичайна здатність українського генія поєднувати непоєднуване.
З одного боку ‒ «залізна», виточена європейська логіка розуму, академічна дисципліна й структурність. З іншого ‒ глибокий, щирий ідеалізм символів, віра в те, що за кожним образом стоїть вища правда. Парадокс ‒ не слабкість, а наша найбільша сила, яка дозволяє українській музиці бути одночасно математично вивіреною і духовно неосяжною.
Переосмислюючи літописну легенду про вибір віри князем Володимиром, автори пропонують заново прочитати цю доленосну сторінку нашої історії. Вони роблять сміливий акцент на красі церковного співу, доводячи, що вона не була лише «естетичною декорацією», а постала тим вирішальним сакральним чинником, який зрештою схилив шальки терезів історії.
Саме в цей момент народився той самий знаменитий «ліризм української душі», який ми так часто помилково трактуємо як просту сентиментальність чи тужливість. Насправді ж ‒ це наш могутній етичний стрижень, унікальний спосіб ідеалізації людини, піднесення її духу над буденністю через найвище з мистецтв ‒ музику. Наш внутрішній світловий фільтр, крізь який ми бачимо світ і себе в ньому.
Запропонована монографія ‒ не просто теоретичний фоліант. Вона синтезує колосальний досвід, об’єднуючи монументальність академічних дисертацій із живою енергією та свіжими думками молодих науковців. Автори переконливо доводять, що музика має прямий доступ до нашої підсвідомості. Вона дарує нам те цілісне, майже містичне сприйняття буття, яке не під силу сухому інтелектуалізму чи холодним зоровим образам. Там, де око бачить лише межу, слух відчуває безкінечність.
«Філософія інструменту ‒ філософія музики» ‒ це пристрасний заклик до кожного з нас, запрошення відновити забуту мудрість стародавнього Піфагора, де число і звук не розділені, а зливаються в єдину божественну стихію. Книгу адресовано кожному, хто відчуває тісноту повсякденності й прагне вирватися за її межі. Вона для тих, хто хоче знову відчути сакральний статус мистецтва і налаштувати власну душу за камертоном Всесвіту.
Світлана ШМАН
Фото надані авторкою
