«Злітають над країной голоси – у них і біль, і пам’ять, і надія…» – це голоси матерів, які оплакують утрачених синів, голоси скорботи за друзями, голоси жалю й підтримки… Отакий фонічний багатоголосий образ України: незламної, тужливої, але сповненої непохитної віри в перемогу, в прийдешній світанок. Вечір під цією назвою у Національній філармонії України став не просто черговою філармонічною подією, а живим, пульсуючим мозаїчним портретом нашої душі.
Розпочав імпрезу Скрипковий концерт «Shrink» (2019) палкого прихильника України, американського композитора Ніко Мулі (Nico Muhly) у філігранному виконанні Богдани Півненко. Майстер постмінімалізму, для якого структура й робота зі звуковим матеріалом є серцем композиції, підпорядкував твір ідеї постійного стискання (звідси й назва: shrink – скорочення, стискання). Це відчувається і в фактурі, і в змінах швидкості й щільності звучання.
Богдана Півненко у сольній партії тримала цю складну конструкцію в постійному русі. В її руках скрипка буквально палала, змушуючи затамувати подих. Технічна насиченість партії була очевидною, однак, не виходячи на перший план, залишалася саме голосом, а не демонстрацією можливостей інструмента.
А потім залу накрила абсолютна сакральна тиша. «Stabat Mater» Ганни Гаврилець (2002) для хору та оркестру сьогодні ріже по живому. Головна прикмета музики цієї незабутньої чудової майстрині, яка пішла в засвіти з початком війни, – дивовижна здатність поєднувати суворий канонічний текст із пронизливою, чисто українською фольклорною тугою. У центрі – образ Матері. Скорбота за синами, закарбована у строгій хоровій партитурі, заповнила філармонійний простір духовною тишею та молитовним болем. Це була молитва, у якій кожен оркестровий сплеск сприймався як важка, гаряча сльоза.
Найглибшим тужливим зламом вечора стала світова прем’єра Вікторії Польової «Пам’яті Олега Павлюченкова», присвячена світлій пам’яті видатного українського кінооператора, режисера, продюсера. Твір сформований як кришталево чистий інструментальний реквієм із виразною тричастинною драматургією. Перша частина нагадувала відспівування – через особливу старовинну стилістику та молитовні інтонації, які композиторка тонко вплітає у звукову тканину. Друга – оголений, беззахисний плач, від якого стискається серце. Третя – останнє прощання, сповнене стриманого, невимовного болю.
І як контрастно, як життєствердно після цієї тиші увірвалася в простір залу «Colomyika la vita» Володимира Зубицького у версії для бандури з оркестром в аранжуванні Андрія Шустя! Зубицький, відомий умінням поєднувати карпатський фольклор і джаз, створив із цього справжню симфонічну експресивну картину. Бандура солістки Ірини Литвиненко буквально перевернула настрій у залі. Інструмент не просто акомпанував, він дихав, бешкетував, вступав у суперечки з оркестром. Це нагадало всім нам: Україна сьогодні – не лише біль і туга, а нестримний ритм життя, непокірний темперамент і жага до руху.
Фінальним акордом вечора стала Камерна симфонія Золтана Алмаші «Ми переможемо», яка продовжила лінію воєнної симфонічної «хроніки», де кожна нота випечена нинішніми подіями. У творчому доробку композитора цей твір є суголосним із його іншим знаковим висловом про війну – Симфонією № 3 «Переможною». Лаконічний склад камерного оркестру лише загострює виразність драматургії. Тут немає зовнішнього пафосу, натомість присутня крайня концентрація почуттів – від тривожного очікування до внутрішнього накопичення сили, сміху над ворогом і невтримного радісного ствердження: ми переможемо!
Усю цю складну й контрастну партитуру емоцій подарував слухачам розкішний ансамбль виконавців: улюблениця киян «Київська камерата», випестований Миколою Гобдичем Камерний хор «Київ», неперевершені віртуозки – солістки Богдана Півненко та Ірина Литвиненко, чутливе керівництво головної диригентки «Камерати» Кері-Лінн Вілсон (США–Канада).
…Світло в залі згасало повільно, залишаючи дивне відчуття наповненості враженнями. Вийшовши з філармонії у вечірнє місто, потрапили під зливу. Вулицями мчали дощові ріки, а у вухах усе лунали ті самі «голоси» – голоси нашої пам’яті, невиплаканого болю, нашої незламної енергії та віри у спільну, невідворотню Перемогу.
Тетяна БАБІЙ
Фото Віталія ЯЦЕНКА
