У рамках ІV Міжнародної учнівської конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки» відбувся також онлайн-діалог її учасників – учнів та експертів із відомою українською композиторкою Кармеллою Цепколенко. Через низку зовнішніх факторів (повітряні тривоги, відключення електроенергії) зустріч із мисткинею відтерміновували з одного вихідного дня на інший три рази поспіль. І все ж вона відбулася! Зазначимо, що усі учасники конференції з нетерпінням очікували на бесіду із гостею-хедлайнеркою, яка своєю різновекторною діяльністю репрезентує універсальну сучасну творчу особистість. Адже окрім власне композиторського амплуа Кармелла Цепколенко яскраво реалізує себе у педагогічній сфері (професорка композиції Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової), є фундаторкою та артистичною директоркою міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі, секретарем правління НСКУ, головою правління Міжнародної громадської організації «Асоціація “Нова музика”» – української секції Міжнародного товариства сучасної музики (ISCM).
Традиційно зустріч модерували діти. Цього разу діалог вели Олександр Кісіль (випускник Київської дитячої музичної школи № 3 імені Віктора Косенка, нині студент ІІ курсу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, акторське відділення) і Тимофій Стаднійчук (учень 9 класу Дитячої музичної школи №10 м. Києва).
Олександр Кісіль: «Пані Кармелло, вітаємо вас на нашій конференції. Наразі в нашій країні триває війна, багато людей виїхало за кордон. Але ви залишилися в Одесі. Яким нині є ваше життя і в чому ви черпаєте енергію для творчості?»
Кармелла Цепколенко: «Вітаю усіх. Це вже третя спроба нашого інтерв’ю і, сподіваюся, сьогодні ми зможемо спокійно поспілкуватися.
Дякую за запитання. Так, я залишилася на своїй землі, в Одесі й продовжую працювати. Загалом усі місяці від початку великої війни були дуже плідними, було написано багато творів. Але на початку… Я саме працювала над своєю Сьомою симфонією. Та коли почалася війна, я закрила партитуру і сказала, що писати не буду доки все не скінчиться. Тоді більшість із нас, і я також, не розуміли, що війна – надовго. А ще був розпач… Та час ішов. Після перших тижнів-двох з’явилася віра в наші ЗСУ, почала повертатися упевненість. Поступово відновилося спілкування з колегами, які залишилися у місті, ми трохи волонтерили. І ось у середині березня мені захотілося писати.
Я повернулася до Сьомої симфонії, над якою працюю й досі. Окрім того, за час повномасштабної війни написала кантату “Читаючи історію” на вірші Оксани Забужко. Вона стала частиною проєкту “Українські мисткині зі своєю зброєю” і прозвучала під час фестивалю “Київ Музик Фест-2022”, у рамках якого відбувається і ваша конференція.
Потім почали надходити замовлення. Так з’явилися кантата для вокального квартету на вірші Сергія Жадана (із книги “Життя Марії”) для вокального квартету “das Ensemble REIHE Zykan +” із Відня; Дует для скрипки і контрабасf (його замовила швейцарська скрипалька Ґабрі’ла Бруннер / Gabrielle Brunner).
Тож хочу сказати, що, попри воєнний стан, творче життя в Україні продовжується. І, можливо, навіть інтенсивніше, ніж раніше».
О. К.: «Останнім часом, на тлі війни, українською музикою почали активно цікавитися у світі. Що, на вашу думку, заважало нам бути затребуваними раніше, до повномасштабного вторгнення?»
К. Ц.: «Дякую за запитання. Українське музичне мистецтво завжди було високопрофесійним. Нагадаю, з 1996 року Україна є членом ІSСM – Міжнародного товариства сучасної музики із штаб-квартирою, раніше в Амстердамі, а тепер у Відні. До цієї організації входять 48 країн. Я представляю в ній Україну як голова правління «Асоціації “Нова музика”».
Щороку ІSСM проводить в одній із країн-членів організації, міжнародний фестиваль. Членство у товаристві дає право щороку надсилати на фестиваль від кожної країни по шість партитур. Із них оргкомітет відбирає один чи два твори, які виконуються на форумі безкоштовно (за рахунок членських внесків). Тож Україну дуже добре знають і в ІSСM, і у світі. І не лише завдяки їхньому форуму, а також завдяки фестивалю “Два дні і дві ночі нової музики”, який проводився в Одесі 27 років поспіль, завдяки іншим міжнародним форумам, що відбувалися і відбуваються в Україні».
Т. С.: «Продовжуючи наш діалог, хочу поставити, можливо, банальне, але все ж цікаве нам запитання: у якому віці ви зрозуміли, що ваше життя буде пов’язане із композиторською працею? Хто розгледів у вас композиторський талант? Можливо трапився якийсь конкретний випадок після якого ви усвідомили своє покликання?»
К. Ц.: «Із чотирьох років я почала навчатися гри на фортепіано й одразу почала щось компонувати. Перший твір був трагічним. Помер собака і я написала “Похоронний марш” на його смерть. Потім було захоплення грецькою міфологією, відтак з’явилися історичні п’єски “Аполлон”, “Афродіта”.
Фахово, не аматорськи, я почала займатися композицією з 5 класу в школі Столярського під керівництвом професора Олександра Лазаровича Коґана. Закінчувала школу імені професора Петра Столярського я по двох відділах, фортепіанному й композиторсько-теоретичному, і в консерваторії навчалася теж на двох, але спочатку на фортепіанному, а пізніше – композиторському факультетах. Так сталося через те, що тоді необхідно було вибрати лише один факультет і я вибрала фортепіанний, бо так хотіла моя мама. А вже з другого курсу можна було поєднувати навчання на двох факультетах.
Із композиції я навчалася у класі професора Олександра Олександровича Красотова. Після закінчення консерваторії була аспірантура у Москві, численні майстер-класи у Байройті, Дармштадті (Німеччина), ґранти у Німеччині, Франції і США. Отже, я доволі давно займаюся композицією. Але я завжди знала, що для того, аби створювати музику, потрібно володіти даром перетворення інформації, яка йде звідусіль – із космосу, етносу, соціуму, на художні образи, і треба бути професіоналом високого ґатунку для того, щоб виразити потрібний зміст у відповідній формі».
О. К.: «Ваше життя також пов’язане з педагогікою. Наскільки, на вашу думку, сучасна система мистецької освіти в Україні відповідає потребам сучасної молоді?»
К. Ц.: «Я розробила власну, авторську методику викладання композиції, написала книгу, в якій викладаю свій метод – це “Сценарна розробка музичного матеріалу”. У роботі зі студентами на початку, тобто від першого до третього курсу, намагаюся не відходити від свого підручника. Але ж кожен студент – це окрема унікальна постать, тому підхід повинен бути неординарним і особистісним.
На жаль, війна розкидала усіх моїх учнів. Зараз наживо я працюю лише із трьома студентами, ще із трьома спілкуємося онлайн, вони не в Одесі.
На мій погляд, педагогічна діяльність, викладання – також є дуже цікавою роботою для композитора. Але багато моїх колег по цеху не дуже люблять цю працю. Вочевидь тому, що ти повинен бути дуже щедрим і трохи від себе, зі своєї творчої кухні віддавати. А це не всім подобається. Мене, навпаки, це захоплює. Я люблю своїх студентів, люблю коли вони отримують ґранти, лауреатства. Тож задоволена своєю педагогічною практикою».
Т. С.: «Ви звертаєтеся до різних жанрів, зокрема у вашому доробку є музика для дітей. Як піаністу мені цікаво дізнатися про ваші фортепіанні п’єси “Тонокольори” (Color Sounds). Чи можна десь знайти ноти цієї збірки, який рівень їхньої складності та як виникла ідея створення?»
К. Ц.: «Ідея була доволі цікавою. Це був приблизно 1989 чи 1990 рік. Мій син, який тоді був маленьким, малював різні пейзажі, пов’язані з настроями. А чоловік писав дисертацію, пов’язану також з естетичними емоціями. Ну а я саме тоді знайшла композиторський конкурс у Франції на створення фортепіанних п’єс для дітей. І вирішила здійснити експеримент: відобразити різні емоції, зафіксовані у пейзажах мого сина, засобами музики. Так з’явився цикл фортепіанних п’єс “Тонокольори”, який я надіслала на конкурс “Rendez-Vous Internetional du Piano en Creuse – Concours de Composition 1990” і стала лауреатом цього конкурсу.
Цей цикл надруковано, але невеликим накладом. Ноти можна знайти в Інтернеті, або, якщо не знайдете, я можу вам їх надіслати. Окрім цього циклу, я маю низку дитячих творів. Маю твори для двох фортепіано “Образа і скакалки”. Також писала матеріал для книги “Художні ігри”, там багато п’єс, усі вони для дитячої аудиторії».
Жан Аві (експерт учнівської конференції, Франція): «Вітаю вас, Кармелло! Я слухав ваші твори на YouTube і мене вразив твір для скрипки “Solo-Solissimo”. Виконавиця відтворювала дуже сильні емоції… Тож у мене питання: які емоції ви переживали, створюючи цю композицію?»
К. Ц.: «Дуже цікаве запитання, дякую! Я дуже люблю цей твір, бо писала його з щирою відвертістю, насолодою. Я писала цей твір не просто так, з внутрішньої потреби, а на замовлення англійського скрипаля Пітера Шеппарда Скеверда (Peter Sheppard Skaeverd). Прем’єра відбулася у місті Йокога́мі (Японія). Потім виконавець приїжджав до Одеси і грав цей твір на фестивалі “Два дні й дві ночі…”
Зазначу, що створення музики на замовлення конкретного виконавця має свої особливості. Я у таких випадках завжди враховую особистісні риси музиканта, його виконавські можливості. Із Пітером Шеппардом Скевердом я була трохи знайома. До того ж він сказав мені, що хоче трохи перформансу, хоче бути на сцені не лише віртуозом, а й актором. І як ви, можливо, пам’ятаєте, на початку твору скрипка лежить на столі, а скрипаль виходить на сцену і дуже повільно йде до неї. Йде, ніби дорогою життя до найдорожчого, що він має. І починає грати. У цьому творі я прагнула показати життя творчої людини, яке насправді є дуже складним. Адже ви знаєте, що кожна творча постать має два життя: одне – це життя пересічної людини, яка ходить, гуляє, розмовляє, готує їжу, а друге – це творче життя, в якому людина вже зовсім інакше себе поводить, не знаючи чи вона жінка, чи чоловік, бо, коли ти пишеш, то втілюєшся у різні образи…
Ви слухали цей твір у виконанні прекрасної української скрипальки Мирослави Которович. Він звучить досить добре. Адже вона – віртуоз і в її грі відбувається це поєднання виконавця і великого актора. Мені приємно, що цей твір вам сподобався. Дякую».
Ж. А.: «Так, мені дуже сподобався цей твір! У ньому є фізичне тіло й душа. Дякую!»
О. К.: «Пані Кармелло, перформативна складова займає вагоме місце у вашій творчості. Цікаво, як саме технічно відбувається створення хореографічно-пластичної частини композиції? Чи це якось фіксується у партитурі? Який відсоток тут надається імпровізації?»
К. Ц.: «Дякую за запитання! Давайте звернемося до “Solo-Solissimo”. Як я вже казала, цей твір належить до перформансів, тому що у ньому є частина, де музикант поводить себе як актор і, безумовно, його поведінка прописана у нотах. Отже, музикант повільно виходить на сцену. На сцені знаходиться рояль, де лежить скрипка? чи стілець, – це вже вирішує виконавець, як йому зручніше. Найголовніше, це – дуже-дуже плавна і повільна хода. Бо на сцені ми завжди трохи інакше рухаємося, ніж у житті.
У кожному перформансному творі має бути хоча б до хвилини імпровізації, яка, між тим, завжди прописана. Наприклад, виконавець повинен грати імпровізацію в такому напрямку, використовувати ті чи інші елементи. Але це можуть робити тільки віртуози, які люблять і вміють заграти щось своє. Як ви знаєте у ХХ–ХХІ століттях відроджується практика XVII–XVIII століть. Згідно з нею, кожен віртуоз, хоч і не є композитором, проте має свій персональний твір, де всі нюанси – штрихи, пасажі, – відтворює лише у йому одному властивій манері. Таку імпровізацію безумовно може виконати тільки віртуоз».
О. К.: «У “Solo-Solissimo” є фрагмент, де виконавець щось говорить. Що це?»
К. Ц.: «Це не конкретна фраза чи слова. Це голосні літери, наприклад, “и-а”, “у-е”. У піднесеному стані людина може видавати певні звуки, які виражають емоції. Саме вони тут і є».
Катерина Немира (експертка учнівської конференції, Україна): «Як, на вашу думку, зміниться мистецьке життя Одеси після перемоги України? І ще одне питання: кого з українських композиторів ви поставите зараз поруч, як свого колегу?»
К. Ц.: «Дякую за цікаві запитання. На перший погляд ситуація із мистецьким життям парадоксальна. Зараз, коли наш народ, країна перебувають у тяжкому воєнному стані, митці активізувалися, творче життя б’є ключем. Адже творча людина саме через переживання може якось впливати на те, що коїться навкруги. Я думаю, коли ми переможемо у війні, то переможемо і корупцію. Я дуже цього хочу.
Я вважаю, що український народ, українська культура є могутньою і стародавньою, у ній закладені основи для самобутнього розвитку наступних поколінь. Наприклад, питання консонансу і дисонансу, квадратності й неквадратності у побудові форми. У старовинній українській культовій пісенності часів Київської Русі (знаменні розспіви) не було консонансності й квадратності у побудові форми. Тому формула розвитку сучасної музики була закладена ще тоді. І я відчуваю, що ми, сучасні українські композитори, потроху повертаємося до витоків, відновлюємо форми вислову, притаманні саме українській музиці.
Щодо другого питання. У нас багато яскравих талановитих композиторів. Людмила Юріна, Олександр Козаренко, Сергій Зажитько, Ігор Щербаков, Алла Загайкевич, Анна Гаврилець, уже покійна… Тобто пласт сучасної української музики дуже багатоликий!»
О. К.:. «Деякі ваші твори спонукають до цікавих духовно-філософських рефлексій. Ось я, наприклад, помітив у творі “Історія єресі” вплив релігійних мотивів, а у творі “Блукання в межах трикутника” мікст релігійного і космічного. Скажіть, а яке з філософських чи релігійних учень про буття є для вас найближчим?»
К. Ц.: «Дякую за цікаве питання. Твір “Історія єресі” написаний за поемою Оксани Забужко, і в даному випадку я йшла за думкою письменниці. Суто з музичного погляду я прагнула представити хор як оркестр, який виконує симфонію. Тобто думала не про чотири голоси, а про чотирьохсот оркестрантів. Безмовно це релігійний твір. “Блукання в просторі трикутника” пов’язаний із астрологією. І ви також це почули. Я писала цей твір після циклу “Чорний місяць”, який також був присвячений духовним проблемам.
Щодо релігійних або філософських учень? Я не вважаю себе на сто відсотків релігійною людиною, бо як особистість формувалася у ті роки, коли до церкви ходили потайки. Релігійне благоговіння мені не притаманне, хоча я відзначаю усі релігійні християнські свята. Більше мені близькі астрологічно-космічні ідеї. Якщо говорити про філософію, то це, можливо, Конфуцій, Кант…, але немає ніякої догми. Я філософ, який є композитором. Адже кожен композитор філософ, але не кожен філософ є композитором».
О. К.: «Нас цікавить фестиваль “Два дні і дві ночі нової музики”. Розкажіть, як вам вдається протягом багатьох років проводити його, тримати такий шалений ритм оновлення? І в чому секрет успішності цього фесту?»
К.Ц.: «На жаль, цього року фестиваль не відбувся. Це вперше ми його пропустили. Бо навіть у ковідні часи ми робили фестиваль, трохи пізніше, але все ж таки робили. Цього року – не змогли…
Чому фестиваль став успішним? Розумієте, зазвичай фестивалі тривають місяць або один чи два тижні. Тобто, усі, хто беруть участь у таких заходах, можуть навіть не зустрітися. А тут усі приїжджають на два дні й дві ночі. І це, переважно, однодумці, які наповнюють залу своєю енергією. Бо вони проводять там також два дні й дві ночі. І це накопичення енергії добре відповідає ідеї фестивалю: організувати не лише свято, а ще й зробити так, що б воно надихнуло на нові твори, ідеї. І щоб воно продовжувалося якомога далі. Маю надію, що XXVIII фестиваль відбудеться у 2023 році, тому що вже є програма, є музиканти, котрі хочуть приїхати. І я думаю, що приїхавши, вони будуть іншими очима і по-іншому дивитися на Україну, наше мистецтво, наших людей».
О. К.: «Ми маємо до вас кілька запитань із чату. Михайло Толмачов запитує: яку музику та про що ви збираєтеся писати у майбутньому?»
К. Ц.: «Я вважаю, що композитори завжди живуть у майбутньому. Колись Джузеппе Верді дуже добре сказав, що той композитор, котрий хоче бути на рівні свого народу, слухачів, робить крок назад, а той, хто хоче писати щось творче, той іде на два кроки попереду. У цьому – відповідь на запитання, чому, наприклад, музику Моцарта, Бетховена не розуміли їхні сучасники. Тому що вони були на два кроки попереду. Я можу сказати, що живу майбутнім.
Що я буду писати – це моя таємниця. Наразі я закінчую Сьому симфонію. Мені цікаво писати на замовлення, але тільки симфонії я дозволяю писати собі по своїм замовленням. Намагаюся писати музику, коли мені цікавий чи сюжет, чи вірші, чи ідея. Що я буду писати у майбутньому, я не знаю. Бо йде війна, ми живемо одним днем і радіємо цьому, усвідомлюючи, що живі й ще щось можемо зробити для України».
О. К.: «Яна Касян запитує: “Якою була би dаша реакція, якби у фрагменті імпровізації виконавець додав незаплановані вами елементи, які могли б вплинути на сприйняття всього твору?”»
К. Ц.: «Я дозволяю імпровізацію, але вона заздалегідь обов’язково підготовлена. Це виписаний якийсь мотив чи структура, пов’язана з твором, і виходить з ідей, з інтонаційного розвитку того чи іншого твору. Вона дозволяється лише віртуозам, які зможуть зробити це так, як я би хотіла. Я пишу лише для тих людей, яких дуже добре знаю, знаю, що вони можуть, як вони можуть імпровізувати. Тому це дозволяється, але я не дуже часто це використовую. Імпровізація є тільки в творах “Solo-Solissimo” і “Дуель у дуетах”».
Т. С.: «На завершення поставимо вже, мабуть, традиційне запитання: які б поради ви дали молодим композиторам?
К. Ц.: «Вчитися. І вчитися фахово, на різноманітних майстер-класах, і не тільки у нас, а й за кордоном. Проте не залишатися там, а повертатися до України, щоб передавати те, чому навчилися, у своїх творах. Нічого не боятися. Це також дуже важливо. Моє гасло, яке колись було сформульоване Генріхом Гейне – “Бий у барабани і нічого не бійся!”
Тобто, перше – це професійність, друге – інноваційність. Це дві якості, які мають бути притаманні композиторам».
Матеріали підготувала Богдана БЕБИХ
Фото з сайтів Peter Sheppard Skaeverd, Gabrielle Brunner, а також надані Crescendo Art Forum
