
У Берліні протягом вересня та жовтня тривали сценічні покази, – загалом їх відбулося тринадцять, – вистави Української лабораторії сучасної опери «Opera Aperta» незвичайного жанру «VOX HUMANA. Зінгшпіль». Це визначення послідовно використовується як театром Neuköllner Oper, що приймає українців, так і нашими митцями під керівництвом Іллі Разумейка та Романа Григоріва. Зацікавлення, врешті-решт, зійшлись, проте кількість захоплених відгуків і спантеличень ніхто, здається, не підраховував. А в цьому насправді треба розібратись. Бо вистава того варта. Адже її емоційний вплив і жанрова різнобарвність дійсно вражають
Альтернатива традиційній опері у берлінському передмісті
Коли підіймаєшся широкими, старими та рипучими сходами на п’ятий поверх будинку по вулиці Карла Маркса, де, власне, і розташовується Neuköllner Oper, важко уявити, шо на тебе чекає. Це одна з характерних рис берлінської незалежної культури: театр прихований усередині багатофункціональної міської забудови. В районі, далекому від центральних видовищних споруд і фешенебельних торгових вулиць, він трохи загубився серед численних емігрантських генделиків і крамниць.
Театр, заснований майже півстоліття тому, спочатку виступав у церквах або фабричних приміщеннях. Та у 1988 році отримав у розпорядження колишній бальний зал, де уміщаються близько 200 стільців. Важливо й те, що Neuköllner Oper виникла не як державна інституція, а ініціатива композитора Вінфріда Радеке. Незалежний дух залишається частиною характеру театру та відтінків його репертуарної афіші: тут формується альтернатива традиційній опері на межі драматичного й музичного театрів.
Тож «VOX HUMANA. Зінгшпіль» добре вписується в традицію Neuköllner Oper. Це – поєднання експерименту, політичної рефлексії, музики різних жанрів, документального матеріалу та актуальних суспільних тем.
Ілля Разумейко, зокрема, належить до тих українських митців, які не приховують розчарування станом національного оперного середовища. На його думку, значна частина музично-театральних інституцій продовжує жити логікою музейного зберігання репертуару, а не розвитку мистецтва. Замість ризику, пошуку нових форм і підтримки сучасних композиторів перевага частіше віддається безпечному відтворенню класичного канону. Разумейко фактично звинувачує керівників культурних закладів у стратегічній короткозорості: українська інноваційна опера дедалі гучніше заявляє про себе на світових сценах, тоді як на батьківщині вона нерідко залишається чужою для власних театрів. Як наслідок, сучасні українські композитори змушені шукати визнання за кордоном раніше, ніж удома.
Парадокс полягає і в тому, що вистави Романа Григоріва та Іллі Разумейка успішні в Європі, – гастролюють, отримують престижні міжнародні відзнаки й беруть участь у провідних фестивалях. Водночас українські театри не проявляють зацікавленості до їхнього досвіду. Можливо, це і є симптомом відриву від актуального мистецького процесу в його європейському, а не грантозалежному тлумаченні.
Особливо промовистим виглядає успіх опери Chornobyldorf, яка була відзначена премією Royal Philharmonic Society Awards у номінації «Opera and Music Theatre» – однією з найавторитетніших музичних нагород Великої Британії. На цьому тлі питання про те, чому українські театри не використовують потенціал власних міжнародно визнаних авторів, звучить не як наслідок образливості митців, а серйозний виклик усій культурній політиці держави.
«Євробачення»: символ попси чи пісенний «Оскар»?
Нові виступи у Берліні мали довести, що напрямок роботи лабораторії сучасної опери справді перспективний. Але чи легко зробити це? Німецькі глядачі, які приблизно навпіл з українцями заповнювали залу Neuköllner Oper, і гадки не мають про наші мистецькі проблеми. Лише на екранах телевізорів вони іноді спостерігають жахіття, котрі влаштовує в Україні орда російських загарбників. Припускаю навіть, що німецькі громадяни віддали б перевагу трансляціям конкурсу «Євробачення», ніж репортажам з опаленої війною України.
Згадка про «Євробачення» не випадкова, бо воно у перформансі українців виконує роль своєрідної приваби й водночас пародії на попсовість явища. Німеччина є однією з країн-засновниць конкурсу та брала участь майже в усіх едиціях від 1956 року. Однак після перемоги Лени Маєр-Ландрут у 2010 році країна частіше опинялася в нижній частині таблиці переможців і кілька разів узагалі посідала останні місця. Тож ефективний постановочний досвід лабораторії сучасної опери у цьому міг би дуже знадобитися.
У ризоматичній побудові перформансу (ризома тут подібна до кореневища рослини, яке розростається в різні боки без єдиного стовбура чи центру) смисли виникають через мережу зв’язків, що переплітаються між собою: глядач сам обирає маршрут сприйняття, сполучає у свідомості цитати, ознаки чергування різних стилів, епох і культурних кодів. Це складна, неоднозначна конструкція.
У «VOX HUMANA. Зінгшпіль» поняття, винесені до афішної назви, теж потребують дешифрування, аби остаточно посісти місце у концептуальній побудові твору. Латинське «Vox humana» означає «людський голос». Це словосполучення давно стало символом не просто співу, а людської присутності, пам’яті та душі – від опери Франсіса Пуленка 1958 року за монодрамою Жана Кокто до аналогічних за стилем і структурою творів Арнольда Шенберга, Луїджі Ноно, Кшиштофа Пендерецького.
Важливо, що у «VOX HUMANA. Зінгшпіль» згадується Альфред Вольфсон, котрий після Першої світової війни розробив систему лікування психічної травми через роботу з голосом. Тож і в українській виставі голос постає як головний герой. Наші митці ніби подорожують між Києвом і Берліном з інтелектуальним доробком: поряд народні пісні, ідеї Теодора Адорно, спогади про травми війни, емоційні зойки, скорботне мовчання тощо. А в самій виставі голос стає основним матеріалом і пріоритетною темою водночас.
У цьому сенсі назва теж дуже близька до ідей Адорно. Він стає у виставі чимось на кшталт філософського співрозмовника: після історичних катастроф мистецтво має не розважати, а давати можливість людському голосу свідчити про пережите. І тим більше не ховатися за масову культуру.
В описі вистави «VOX HUMANA. Зінгшпіль» прямо сказано, що вона постійно змінює форму: від воркшопу з вокальної техніки до техноритуалу, від лекції з теорії перформансу до постдокументального театру. Це твір, у якому людський голос не лише співає, а й розповідає, сперечається, свідчить, згадує, жартує та переживає травму. Саме тому слово Vox («голос») і слово Singspiel («співогра») тут надзвичайно органічно поєднані.
Те, що не можеш сказати, можна заспівати
Той, хто поки не зміг побачити цю виставу, може передивитись на Youtube деякі фрагменти телеінтерв’ю з мешканцями Берліна та Києва, що передували її створенню: про що зараз важливо говорити зі сцени? чого світ очікує від українських мисткинь і митців?
«Я хочу розчулитись від цього аж до сліз», – каже чоловік перед берлінським колесом огляду. «Українці та німці мають захищатися від фашистів – Гітлера й Путіна», – упевнено говорить інший.
Мешканці Києва – старий Михайло та молодик Артемій вдаються до роздумів, що у першому випадку змушує посміятись, у другому – трохи жахає. Михайло стверджує, що опера – панська справа, в усякому разі богемна, не для трударів. І наводить приклад із радянської опери, коли Ленін наспівно перегукується з водієм про автомобільний гайковий ключ. Для Артемія класичний приклад жахіть – Годзила, чи то руйнівне чудовисько або ж трагічна істота, породжена людськими помилками. А щодо вираження сучасних переживань, – пропонує тілесний досвід виконавців буто – стилю танцю мерців, що оживають (який веде відлік від трагедії Хіросіми).
Тут слід прокоментувати, що пластичної вправності у лабораторії сучасної опери часом не вистачає. Хоча майже всі артисти гарної статури, з молодими, гнучкими тілами. Вони без сорому роздягаються перед глядачами та, бачимо, ще відвертіше – у кінозйомках. Що водночас підсилює хвилі критики ортодоксально налаштованих глядачів і зацікавленість молодіжної аудиторії.
Звичайно, що опера – не балет чи модерний танець. Але сучасне перформативне мистецтво все одно потребує більш пластичної структури видовища. Можливо, тут слід згадати про досвід відомого українського еквілібриста, режисера і засновника театру-студії «Різома» Анатолія Залевського та запросити його до співпраці?
Хоча головне завдання проєкту – представити голос людини як носія сучасної посттравматичної свідомості все ж сприймається переконливо. Дискусія може точитися не навколо якості виконання, а щодо того, якою мірою глядач здатен розшифрувати складну мережу історичних, філософських і музичних алюзій.
У першому акті ми чуємо «оголені» людські голоси, що борються за існування. Вони – на межі, тож шепочуть, дряпають, ляпають, верещать, пилять, дзирчать, гудять. Після того, як голоси пережили зцілення, «Opera Aperta» шукає «Любов у Європі», – тут і Вагнер із «Трістаном та Ізольдою», і Альбан Берг із «Воццеком». А далі, невдовзі після «Мікрореквієму», схожого на музичний комікс із кількох ключових фраз заупокійної меси та вишуканого дуету голосу й віолончелі, сцена поринає у рок-шоу. Виконуються власноруч написані фрагменти різновидів року, гіперпопу та фолку, що дійсно проникають у мозок. Традиційні стробоскопичні ефекти й перебільшена гучність двох гітаристів, клавішних та ударних, здається, вже нікого не лякає. Хоча за розміром зал – не стадіон, а принаймні волейбольний майданчик.
Усі фрагменти – від Прелюдії до Постлюдії (а між ними – три невеликі дії) наживо збирає та зліплює у єдине ціле, вже як оповідач німецькою, Ілля Разумейко. За допомогою вертикально встановленої відеокамери ми бачимо на екрані його робочий стіл і дотепні деталі режисерського зошита. Єдиним розчерком він прямо на очах глядачів пише субтитри до кожного розділу вистави. Це раптово переносить присутніх у різні середовища існування людини та її голосу.
Насправді театр є протилежністю війни
Берлінська преса характеризує «VOX HUMANA. Зінгшпіль» як «багатошарове музичне театральне дійство між пам’яттю і сучасністю», де у сюрреалістичному звуковому просторі особливий наголос робиться на темах війни та екзилю (стану відірваності від культурного середовища й власної ідентичності). Ось іще: «У паєтках, блискітках, чорних шкіряних чоботах і пастельно-рожевих піджаках група кидається в дику “Hyper-pop-вечірку”». А далі – ключове питання, яке, на думку рецензента, породжує виставу: «Це ейфоричний екстаз, який просто дозволяє радіти життю, чи, радше, спроба втекти від реальності?»
Хоча є у пресі й більш скептичні відгуки. Один з оглядачів відзначає високий виконавський рівень, але сумнівається у драматургічній цілісності видовища: «Спів і вокальна акробатика найвищого гатунку – усе добре структуроване, але не надто доречне, хоча й автентичне. Чесно кажучи, я взагалі не зрозумів, чого від мене хотіла ця трупа. Мабуть, під час таких перформансів завжди потрібно заздалегідь читати, що автори мали на увазі, інакше ризикуєш залишитися розгубленим».
Із цієї рецензії видно типово німецьку реакцію на постдраматичний театр: повага до майстерності виконавців, але сумнів щодо смислової прозорості твору. І це хоча б зрозуміло. А от із закидами стосовно відсутності української автентичності вистави і тим, що «VOX HUMANA. Зінгшпіль» майже не сприймається як «опера про Україну», погодитись не можна. Якщо, звісно, її автентичність не порівнювати з виступами таких колективів, як «ДахаБраха» та Ансамбль танцю імені Павла Вірського. Або ж зі зразками документального театру, де наводяться свідоцтва російських злочинів в Україні.
Звичайно, і такі вистави потрібні. Але не в подібному жанрі. Разумейко та Григорів узагалі не схильні до патосу або викривальної риторики. Їх з успіхом замінюють алегорія, образне порівняння, енергія режисерського задуму. Ось приклад із фінального епізоду.
Всі учасники після двочасового сценічного маратону лягають на сценічному подіумі, вкриваючись, немов для ночівлі. На екрані виникає аналогічна сцена у київському метро: ковдри, палатки, матраци, коляски з малими дітьми, переносні клітки з тваринами – повсякденна реальність столиці України та більшості її міст. Потім з’являється повідомлення: актори втомилися й хочуть спати, а ви, глядачі, напевно, теж втомилися. Публіці пропонують тихо вийти із зали, щоб не турбувати артистів. «Аплодувати не обов’язково».
Знов-таки, спускаючись рипучими сходинками донизу, на вулицю Карла Маркса, не знаєш, хто чи що тебе там очікує. Виявляється, виконавці, які «відклали» відпочинок, привітно визирають із віконець та, вже поза ролями, щиро реагують на оплески глядачів. Усі вони дуже добре запам’яталися – справжні співавтори вистави, співаки й музиканти: Марічка Стирбулова, Катерина Гордієнко, Кароліна Музиченко, Софія Павліченко, Юлія Вітранюк, Валерія Виноградова, Олександр Чиший. Не кажучи вже про Романа Григоріва та Іллю Разумейка.
Подальших творчих успіхів вам усім! Нових важливих і захопливих тем та їхнього інноваційного відтворення!
Олександр ЧЕПАЛОВ, Київ–Берлін
Використані: скріншот із відеоінтерв’ю для вистави, cвітлини автора, Анастасії Теликової та з сайту Neuköllner Oper (надані пресслужбою театру)












