8 червня у Концертному залі Національної спілки композиторів України в Києві відбудеться авторський концерт відомої кримськотатарської композиторки, члена Національної спілки композиторів України Мерзіє Халітової. Користуючись цією нагодою пропонуємо вашій увазі матеріал з архіву журналу «Музика», присвячений одній зі сторінок творчості цієї мисткині
Історія кримськотатарського народу є трагічною. Особливо жорстокою і нещадною до нього була епоха сталінізму з її вічною боротьбою з ворогами-ворогів, породжених уявою большевицької людиноненависницької системи. Втрата землі, на якій віками жили і творили свою оригінальну культуру кримські татари, може бути порівняна з долею лемків – субетнічної гілки українського народу. Як відомо, лемки синхронно, в той самий час, що й кримські татари, – середина ХХ сторіччя! – відчули залізну руку комуністичного режиму і теж були видворені зі своєї землі та розпорошені на теренах УРСР і соціалістичної («пеерелівської» – «Польська республіка людова») Польщі. Мотивація цих дій одна: позбавити народ чи його частину не лише власної території, а й традицій, пам’яті, культури.
Такий вступ потрібний для того, щоб пояснити деякі моменти з царини музичної культури. Розпад «імперії зла» – СРСР, відновлення незалежності України сприяли поверненню значної частини кримських татар на свої землі. Але відновити ритм культури й соціального буття кримськотатарської громади виявилося справою більш тривалого часу, ніж це видавалося на початку 1990-х років…
Беручи участь у творчих акціях НСКУ – фестивалях, з’їздах, авторських концертах, – я мав нагоду помітити цікаву особистість – композиторку Мерзіє Халітову, деякі музичні твори якої («Симфонія-поема», Концерт для оркестру «Намисто міст Криму» та інші) вдалося почути «наживо». Як і більшість митців, що не відреклися від рідних традицій, свого національного коріння, Мерзіє Халітова у власних композиціях, природно, залучає близькі їй інтонаційно-ритмічні звороти музики кримських татар, майстерно їх мережить, спираючись на засади європейської культури і, таким чином, творить нове тло національного мистецтва.
Знайомство й нетривалі зустрічі з композиторкою, переважно в Києві, супроводжувалися полемікою і пошуком певних об’єднуючих чинників на платформі культури, мистецтва, музики, слова… Такою постаттю став Іван Франко. Кілька років тому я запропонував пані Мерзіє звернути погляд на його літературну спадщину, насамперед – поетичну. У доробку Мерзіє Халітової є чимало творів для голосу. Тоді у відповідь на мою пропозицію я почув, що, мовляв, у Криму майже немає його книжок, що це досить віддалено від її творчих намірів тощо. Згодом я, враховуючи свою географічну «наближеність» до Франкового краю (Нагуєвичі, Дрогобич) і дещо орієнтуючись у його літературному доробку, в якому, до речі, є чимало вселюдських і східних мотивів, вирішив порекомендувати мисткині познайомитись із деякими віршами Івана Франка. Так і було зроблено: переглянувши його поетичні збірки і не зосереджуючись спеціально на східних темах і образах, – відібрав кільканадцять ліричних поезій зі збірок «З вершин і низин», «Зів’яле листя» та інших.
Пройшов певний час. Одного разу, на черговому засіданні правління НСКУ, голова Кримської організації НСКУ пані Катерина Троценко передала мені невеликий пакет з оригіналами вокальних творів на слова Івана Франка. Це – триптих для голосу і фортепіано, до якого увійшли «Лице небесне прояснилось», «Як почуєш вночі» і «Чорте, демоне розлуки». Перший вірш – це одна з «Веснянок» зі збірки «З вершин і низин» (1880 р.), написаної під час другого ув’язнення в Коломиї; другий і третій вірші узяті зі збірки «Зів’яле листя» (1895–1896 рр.). Композиторку зацікавили, очевидно, глибокі мотиви інтимних переживань поета, висловлених у вишуканій формі споріднених образів.
Об’єднавши ці поезії у міні-цикл, Мерзіє Халітова шукала музичних засобів, які мелодикою вокальної партії і багатством гармонічно-ритмічних прийомів відповідали б поетичному змістові. Напевно, це було цікавою справою, бо композиторці, народженій в Узбекистані й вихованій на інших мовно-національних засадах, потрібно було зрозуміти всі тонкощі словесно-стилістичної скарбниці поета. Загалом це їй блискуче вдалось: кожен із солоспівів відзначається образною напругою, логікою динамічного розвитку та ясністю мелодико-інтонаційної будови. Водночас, залишаючись «у полі» українського слова, авторка не надто обмежувала себе певними етнографічними рамками. У музиці виразно простежуються відлуння як європейської вокальної лірики, так і окремі мотиви, які умовно можна асоціювати зі східними.
Не надто вдаючись у тонкощі аналізу цього триптиха, зазначу, що Мерзіє Халітова спромоглася цілковито увійти в лірично-інтимну стихію поезії Івана Франка – цього, за словами Симона Петлюри, «поета національної честі». Більше того, варто сподіватися на мистецьку інтерпретацію солоспівів сучасними майстрами вокалу. Затримка – за виходом цих творів друком (уже планується), а також… за бажанням і розумінням небуденності цього факту.
Володимир ГРАБОВСЬКИЙ
Друковану версію статті див.: Володимир Грабовський. Франкове слово у новій музичній інтерпретації // Музика. – 2012. – № 4. – С. 48–49.
