
Сьогодні, 5 вересня виповнюється 95 років від дня народження Михайла Михайловича Кречка (1925–1996) – видатного українського хорового диригента, композитора, фольклориста, педагога, музичного журналіста, громадського діяча, народного артиста України, професора
«Хоч які вітри віяли б упродовж віків над нашим отчим краєм, які громи-блискавки злітали над ним, – з народом нерозлучно була його пісня, що увібрала в себе гіркий присмак героїчної долі, яку історія виважила рідній землі. Духовний витвір народу – пісня, казка, матеріалізована поезія писанки, вишиванки, бандури, білосніжні хатки у вишневих обіймах, культова споруда – усе це бездонна криниця мудрості і краси, розуму і багатства душі. В пісні закодовано суспільний ідеал народу: його майже релігійна любов до землі й роботи на ній, патріархальна шанобливість до батьків, священне ставлення до сімейного життя, романтичне возвеличення кохання, піднесення на всенародний п’єдестал честі, слави козацько-стрілецького лицарства, мрійливо-задумливе злиття людини з природою…» – так піднесено-поетично висловлював свою любов до України «лірник української пісні» Михайло Кречко (див.: Конькова Г. Театр: вхід без квитків. К., 2001. С. 17, 18).
У важкий час суспільних зрушень і перегляду життєвих цінностей незмінними залишаються категорії добра та гуманізму, пов’язані з поняттям прекрасного. У різні періоди історії красивим вважалось щоразу інше, але прекрасним лишалося те, що має ауру доброти й людяності. Тому сьогодні ми згадуємо істинного патріота України, високоерудовану Людину, справжнього Майстра хорового мистецтва Михайла Кречка.
Постать Михайла Михайловича у музичній культурі України посідає особливе місце. Видатний хормейстер, добре знаний не тільки в Україні, а й за її межами, активний популяризатор і збирач народної пісні, композитор, публіцист, педагог усе творче життя присвятив розвитку та відродженню національної хорової культури. Доктор мистецтвознавства, професор Анатолій Лащенко у книзі «З історії київської хорової школи» (К., 2007. С. 83) зазначив: «Михайло Михайлович Кречко був загальновизнаним хоровим лідером всеукраїнського рівня. Його клас диригування відрізнявся великим ступенем пошуковості, пафосом відкриття нових доказів унікальності й значущості українського хорового досвіду. Митець був блискучим публіцистом, котрий сміливо відстоював національні засади хорової культури, непримиренно й безкомпромісно розвінчував псевдонародні прояви у хоровому співі».
Цікавим і різнобарвним було творче життя Михайла Кречка. Він керував провідними хоровими колективами: 15 років очолював Закарпатський народний хор, 14 – Національну заслужену академічну хорову капелу України «Думка». А в 1983-му став одним із засновників нового колективу – єдиного в Україні професійного Дитячого музичного театру (нині – Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва), створив його хор.
Народився Михайло Кречко 5 вересня 1925 року в селі Порошкове Перечинського району Закарпатської області. У родині любили й поважали народну мелодію. Голос мами, яка знала безліч пісень, залишився для хлопця незабутнім на все життя. Ці дитячі враження, безумовно, вплинули на вибір професії. Після успішного закінчення сільської школи було навчання в Ужгородській семінарії, де майбутній музикант вивчав сольфеджіо, гармонію, хорове диригування та опановував гру на скрипці (1944). Допитливий учень легко засвоював навчальний матеріал і найбільше його вабили заняття хору.
У 1949-му юний Кречко став студентом одразу двох факультетів Київської консерваторії – диригентського й вокального. Навчався у класі широко відомого українського оперного співака, народного артиста СРСР, професора Івана Паторжинського (1896–1960) та у знаменитої хорової диригентки, заслуженої діячки мистецтв УРСР, професорки Елеонори Скрипчинської-Верьовки (1899–1992).
Комплексний підхід у навчанні та вихованні студентів, висока вимогливість і власний приклад чудових викладачів створили правильні орієнтири в житті й творчості Михайла Кречка. Висока вокальна та диригентська техніка, великий практичний досвід, методика створення художнього образу, постійне самовдосконалення, щира любов до української пісні, чітка життєва позиція – такі основні засади закладали в студентів видатні вчителі.
Про напрочуд дружню і творчу атмосферу в класі Скрипчинської говорили всі учні. Серед них видатні особистості – Михайло Кречко, Станіслав Павлюченко, Елеонора Виноградова, Володимир Суржа, Володимир Мисько, Віктор Дженков та багато інших. Сучасники відмічали глибокі енциклопедичні знання, щирість, толерантність Михайла Кречка та, водночас принциповість у відстоюванні й аргументації поглядів.
Надзвичайно уважний і тактовний у спілкуванні, Михайло Михайлович був людиною із величезною загальною культурою, вражаючою ерудицією і всепоглинаючою любов’ю до України – її історії, культури, народних традицій. «Справжній інтелігент європейського рівня», – так влучно наголосив в інтерв’ю авторці статті відомий диригент Іван Гамкало.
По закінченні консерваторії Михайло Михайлович став художнім керівником і головним диригентом Закарпатського народного хору (Ужгород, 1954–1969). Він удосконалив мистецький рівень колективу, розширив репертуар найкращими зразками української хорової класики та новими обробками закарпатських пісень (багато з яких створив сам), активною концертною діяльністю здобув міжнародне визнання, гідно продовжив творчі принципи свого попередника Петра Милославського та славетного Григорія Верьовки.
Особливістю народно-хорового виконання на Закарпатті є відсутність підголоскової поліфонії, а манеру співу наближено до академічної. Музикант розширив творчі можливості колективу завдяки поєднанню народної та академічної вокальних манер, що збагатило репертуар хору й урізноманітнило палітру звучання. «Творчі принципи, які М. Кречко утверджував у Закарпатському народному хорі, споріднювали його з іншими диригентами: Андрієм Кушніренком – народним артистом України, художнім керівником Буковинського ансамблю пісні і танцю, Михайлом Гринишиним – народним артистом України та Богданом Дерев’янком – заслуженим діячем мистецтв України, які очолювали Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Усіх їх споріднювало те, що вони тяжіли до втілення академічного звуковиявлення у професійному народному співі», – зазначає Ольга Бенч-Шокало. Роботою із Закарпатським народним хором Михайло Кречко переконливо довів, що, не втрачаючи національної основи, народний хор може успішно виконувати твори широкого жанрового діапазону.
У творчій діяльності музиканта популяризація народної музики була невіддільною від її збирання. Окрім того, що Михайло Михайлович сам писав музику, він робив численні обробки закарпатських пісень. До найвідоміших обробок належать: «Летів пташок понад воду», «Ой на плаю», «Іванку, Іванку», «Паде дощ», «Тече вода каламутна», «Не рубай ліщину», «Заспіваймо собі двома голосами» та інші. Йому належить чимало авторських творів: «Там, де Чорна Тиса», «Вийду на Говерлу», «Київ весняний» на власні слова, «Любіть Україну» на вірші Володимира Сосюри, Літургія. Дуже плідною була і фольклористична діяльність хормейстера. Він випустив кілька збірок – «Закарпатські народні пісні», «Закарпатські пісні та коломийки», «Співає Закарпатський народний хор».
Визнанням авторитетного музиканта як одного з найкращих хормейстерів України стало призначення на престижну і відповідальну посаду художнього керівника і головного диригента Національної заслуженої академічної хорової капели України «Думка» (1969–1983). Роки його роботи були періодом яскравого творчого зростання колективу – справжнього національного символу української культури. Майстер розширив стильовий діапазон репертуару хору, поглибив технічну майстерність, увиразнив автентичне обличчя. Усесвітньо відомий хормейстер, народний артист СРСР Олександр Свєшников так охарактеризував колегу: «Зараз капелою керує народний артист УРСР Михайло Кречко – один із найбільш видатних майстрів хорового диригування, знавець мистецтва вокалу, людина, закохана в пісенне мистецтво України» (див.: Немирович І. Людина, закохана в пісню // Вечірній Київ. 1980. 26 груд.).
У «Думці» маестро провадив воістину новаторську роботу – переорієнтування репертуару капели на твори європейської духовної музики (освоєння зразків західноєвропейського Відродження XVII–XVIII століть) і доби українського бароко (вітчизняної духовної музики XVIII ст.), опусів українських композиторів, складних за хоровим письмом. Михайло Кречко активно пропагував вітчизняну музику, здійснював грандіозні постановки шедеврів світової класики, сприяв розвиткові молодих композиторів. Також він відомий першопрочитаннями творів сучасних українських авторів, духовної музики, фольклорних циклів, зокрема: п’яти кантат Лесі Дичко (серед них – «Червона калина», «І нарекоша ім’я Київ», «Диптих»), творів Івана Карабиця – «Сад Божественних пісней», «Заклинання вогню», Симфонії № 3 Євгена Станковича «Я стверджуюсь» та інших.
Михайло Кречко був справжнім новатором і реформатором диригентської справи. Анатолій Лащенко зазначає у згаданій книзі: «Керуючись ідеями національно-патріотичного відродження, зробив ставку на творчість нової плеяди українських композиторів. Вони настільки змінили традиційні уявлення про хорове мислення, а відтак і про все, що вважалося хоровим письмом і виконавською зручністю, що й сам маестро був уражений, та найбільше – хористи… М. Кречко почав “озвучувати” Є. Станковича, І. Карабиця, В. Сильвестрова, Л. Дичко, Ю. Іщенка, О. Костіна та інших, тоді молодих українських авторів. Він розпочав у “Думці” боротьбу проти стереотипних уявлень про технологічні можливості хору, за принципово нові горизонти художнього світобачення… він реально став ключовою постаттю у розвитку виконавсько-хорової майстерності, а саме – мобільних можливостей співаків. … скасування певних рудиментів попередньої системи, уникання інколи зайвої помпезності, звукової статичності імпонували прогресивним хормейстерам».
Глибоке розуміння художнього образу, щирість співу, чітка метроритмічна пульсація, краса звучності та відповідна тембральна драматургія – такі основні напрямки в роботі з хором провадив маестро. Захоплення мовами (Михайло Михайлович досконало володів українською, угорською, латиною, російською, знав польську, чеську, церковнослов’янську) давало хормейстеру можливість втілювати найтонші нюанси музично-вербального тексту. Змістовне виконання творів, тонке проникнення в образ твору, залучення співаків бути співавторами творчого процесу, власне, і були запорукою успішних концертів під керівництвом Михайла Кречка. Саме це зазначив рецензент після виступу капели під керівництвом Кречка: «Головне, що сьогодні приваблює в мистецтві капели, це те, що вона являє собою не тільки ідеально настроєний “інструмент” високої якості. Співаки тут – не холодні клавіші, які незаперечно коряться руці диригента, а справжні артисти – творці, що вільно, невимушено виявляють свою виконавську індивідуальність».
Багаторічна дружба та спільні творчі засади поєднували Михайла Кречка з видатним майстром оперного хорового мистецтва Левком Венедиктовим: копітка щоденна робота над розкриттям тембрального багатства українських голосів, аналіз стильових і національних виконавських традицій певної епохи, жанрові особливості, детальне вивчення мови того чи іншого композитора, методологія виховання хору та забезпечення безперервного високохудожнього творчого процесу. Велетні хорового мистецтва, які присвятили життя служінню українській музичній культурі, зустрічалися і в спільних творчих проєктах. У 1980 році «Думка» з хором Національної опери України виконали Реквієм Джузеппе Верді з зірковими солістами – Галиною Туфтіною, Анатолієм Солов’яненком, Гізелою Циполою, Анатолієм Кочергою під орудою Стефана Турчака. Можна лише уявити рівень цього виконання!
«Хор і оркестр під диригуванням Стефана Турчака, – написала Галина Степанченко, – із перших тактів захоплюють слухачів особливою одухотвореністю, благородством звучання, що вдало поєднує емоційну наповненість з аскетичною суворістю, зосередженістю, інтелектуалізмом… Хор співав на високому рівні… Він причарував слухачів багатством тембрової і динамічної палітри від потаємного, ніжного піанісимо першого номера (“Requiem”) до вибухового насиченого фортисимо (“Dies irae”). Зі справжньою майстерністю було виконано складний четвертий номер (“Sanctus”), у якому хор продемонстрував блискуче володіння вокальною технікою, різноманітністю штрихів, змістовну наповненість співу» (Степанченко Г. Одухотвореність // Культура і життя. 1980. 24 квітня).
Діяльність Михайла Кречка була надзвичайно багатогранною. Велику просвітницьку роботу він проводив разом із відомим ученим Софією Грицею на радіо як ведучий і член журі популярного радіоконкурсу «Золоті ключі», що популяризував саме аматорське народне мистецтво і запрошував до участі родинні ансамблі, хори-ланки, аматорські вокальні та інструментальні колективи тощо. Цей конкурс став значною подією в культурному житті України, активізував інтерес до відродження фольклорних традицій, поповнив фонди Українського радіо великою кількістю надзвичайно цікавих записів, які є цінним матеріалом для дослідників національного музичного фольклору, професійних музикантів та аматорів.
Як багаторічний ведучий у телепрограмі «Сонячні кларнети» митець спілкувався з широким загалом, знайомив глядачів із різними українськими колективами, роз’яснював тонкощі виконавської інтерпретації, акцентував увагу глядачів на важливих моментах музичного мистецтва. Вся діяльність хормейстера була направлена на відкриття нових доказів унікальності й значущості українського хорового досвіду.
Як гастролюючий диригент, Михайло Михайлович був прикро вражений величезною прірвою між українською аудиторією та зарубіжними поціновувачами музики. Щиро переживав «апатію наших слухачів до хорової музики, зокрема до духовної… Очевидно, що це результат інфантильності, атеїстичного виховання і низької слухацької культури» (Кречко М. Київ–Марібор // Музика. 1995. № 2. С. 30).
Маестро Кречко – блискучий публіцист, котрий сміливо відстоював національні засади хорової культури, непримиренно й безкомпромісно розвінчував псевдонародні прояви у хоровому співі. З-під його пера виходили актуальні та гострі публікації: «Загроза псевдонародності», «На захист жанру», «І ми не ликом шиті», «Чи потрібні нам народні хори», «Незалежність – віра, надія, праця мозоляста й розумова!» та багато інших. Також – він один із тих, хто стояв біля витоків Обласного огляду-конкурсу імені Кирила Стеценка та Всеукраїнського хорового конкурсу імені Миколи Леонтовича.

Від 1983 року до останніх днів життя Михайло Михайлович працював головним хормейстером, був фундатором хору Дитячого музичного театру. Майстерність, вишуканий смак, тонке відчуття стилю Митця сприяли тому, що вже з перших спектаклів театру – «Зима і Весна» Миколи Лисенка, «Івасик-Телесик» Кирила Стеценка, «Іоланта» Петра Чайковського, «Казка про царя Салтана» Миколи Римського-Корсакова, «Дуенья» Сергія Прокоф’єва, «Золоторогий олень» Олександра Костіна – хор привернув особливу увагу слухачів.
Михайло Кречко робить народну пісню складовою частиною репертуару та життя хорового цеху. З нагоди 10-річного ювілею театру Маестро підкреслив: «Наш хор виховано на високих традиціях національного пісенного фольклору, української духовної музики. У концертних програмах ми відкриваємо для слухачів забуті сторінки Веделя, Березовського, Лисенка, Леонтовича, твори сучасних українських авторів, європейську класику. Майстерність нашого хору мужніє на акапельному співі. Сьогодні хор дотримується усіх вимог театрального репертуару і водночас може запропонувати слухачам акапельні концертні програми та твори великої форми з оркестром».

Хор театру здобуває популярність в Україні та за її межами не лише як специфічно театральний, а й академічний, спроможний виконувати найскладніші твори класичної і сучасної музики, широкий український репертуар. Усе це, безперечно, підвищувало виконавський рівень колективу та розкривало великий творчий потенціал. До програми театрального хору входили українські народні пісні, кантата-поема «Хустина» Левка Ревуцького, Меса соль-мажор Франца Шуберта, реквієми Альфреда Шнітке, Вольфганга Амадея Моцарта. Хор успішно гастролює за кордоном – Італія, Ірландія, Словенія, виступаючи у виставах театру та презентуючи сольні програми.
Один із таких концертів Маестро особисто описав у своїй статті «Київ – Марібор»: «Незвичайна атмосфера панувала на концерті хору у величезному кафедральному храмі. Виконувалися твори Бортнянського, Веделя, Стравінського, Лисенка, Стеценка, Янівського, Гаврилець та автора цих рядків… Вже після першого – “Велике славословіє” – грандіозний неф, ущент переповнений набожно поглибленими в себе людьми, несподівано для нас вибухнув таким градом оплесків, що ми кілька хвилин вичікували можливості продовжувати спів… Слухачі стоячи вітали хор, одні з захопленням на обличчі, інші зі сльозами на очах від хвилювання».

Майже чверть століття Михайло Михайлович поєднував практичну хормейстерську діяльність із педагогічною у Київській консерваторії імені Петра Чайковського на кафедрі хорового диригування (1972–1996). У видатного митця був великий талант у вихованні майбутніх хорових диригентів. Глибокі теоретичні знання і практичний досвід хормейстера неабияк підвищували щабель викладацької діяльності маестро. Педагогічні методи полягали в індивідуальному підході до кожного студента, ретельному доборі програми, широкому репертуарі української музики, яка звучала в класі професора. Як і його великі вчителі, Кречко використовував комплексний підхід у вихованні молодих музикантів, що полягав у відповідальності й щирості стосунків між студентом і педагогом, у плеканні найкращих людських якостей.
Авторка цієї статті мала щастя протягом 5 років навчатися в класі професора. Майже одночасно я розпочала театральне життя під орудою Михайла Михайловича артисткою хору Дитячого музичного театру, куди Маестро запросив мене особисто. Головною метою його викладацько-творчого методу було допомогти студенту або хористу якнайповніше виявити виконавські можливості, мотивувати й залучити до співтворчості. Слід сказати, що це у нього відмінно виходило: його доброзичлива посмішка, блискуча риторика, уміння тактовно робити зауваження, правильно ставити запитання – заохочували студентів до пошуку істини, а хористів – до максимальної самовіддачі.
Михайло Яциняк, хормейстер Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, в особистій бесіді з теплотою згадує: «Навчання у класі хорового диригування професора стало для мене основоположною базою для подальшого мого творчого життя… Надзвичайно тепла, доброзичлива атмосфера під час навчання давала нам натхнення вчитися і самовдосконалюватися!»

Відомо, що Михайло Кречко був блискучим оратором. Він, як Прометей, ніс промінь мистецької правди до виконавців, таким чином об’єднуючи артистів загальною художньою ідеєю виконуваного твору. Я згадую неперевершені метафори, алегорії, порівняння та поетичні образи, які наводив видатний митець задля найбільш глибокого проникнення в образно-емоційний зміст твору – чи то в консерваторії, чи під час репетиції в театрі. Чудова, мелодійна українська мова завжди звучала піснею в душі й вустах митця. А це було великою наукою та прикладом для всіх, із ким працював Михайло Михайлович. Сам хормейстер так коментує цей принцип: «Треба глибоко вчитуватися у музично-літературний комплекс виконуваного твору, треба багато знати і вміти, щоб осягнути і донести до слухача не тільки те, що закладене в нотах і словах, а головним чином, те, що “закодовано” у підтексті» (Кречко М. До вершин хорового мистецтва // Музика. 1970. № 4. С. 2).
Проте життя маестро не можна назвати легким і безхмарним. На жаль, ані велика просвітницька діяльність, ані вражаюча активність у сфері культури, ані широке визнання українського суспільства не вплинули на несправедливе ставлення вищого керівництва до нього. З прикрістю згадується безпрецедентний випадок, коли капела «Думка» була удостоєна Державної премії імені Тараса Шевченка без свого керівника… А які догани мав митець від Міністерства культури УРСР! Ці так звані «нагороди» зайвий раз засвідчують яскраву індивідуальність, цілеспрямованість і глибину особистості хормейстера: «за ідейно хибний добір репертуару, що полягав у виконанні творів духовного змісту» (1973) та «за націоналістичне спрямування репертуару» (1983).
Михайло Михайлович не став лауреатом ні премії Шевченка, ні премії Лисенка, що, безумовно, вплинуло на його здоров’я. Але він ніколи не зупинявся. Усе життя «лірник української пісні» присвятив служінню мистецтву…
Серце маестро зупинилося 25 лютого 1996 року в Луцьку, де він очолював журі Всеукраїнського хорового конкурсу імені Лесі Українки.
Михайло Кречко виховав цілу плеяду талановитої молоді. Серед найвідоміших – Еміл Сокач, народний артист України, художній керівник і диригент хору «Cantus», Олександр Тарасенко – заслужений діяч мистецтв України, хормейстер Національної опери України, Михайло Мороз – диригент Національного академічного духового оркестру, Вікторія Рацюк – диригентка Харківської національної опери, Михайло Яциняк – хормейстер Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки та інші.
Вдячні учні успішно продовжують справу Маестро в різних хорових колективах і високо несуть засади добра, щирості, любові та професіоналізму… У тому числі його дочка Наталія – лауреатка міжнародних конкурсів, заслужена артистка України, доцентка, завідувачка спеціалізації «музично-хорове мистецтво» Київського національного університету культури і мистецтв. Від 2003 року вона керує Академічним хором студентів «Аніма» КНУКіМ.
У неординарній особистості Михайла Кречка поєднувались безумовна відданість улюбленій справі, надзвичайна працелюбність, невтомна діяльність на ниві розвитку музичної культури України, відродження духовності її народу та глибинний патріотизм. Саме таким запам’ятали його сучасники. Михайло Кречко – «ЦЕ ЛЮДИНА-ФОРТИСИМО!» Так яскраво охарактеризувала постать Митця відома композиторка Леся Дичко.
Анжела МАСЛЕННІКОВА, заслужений працівник культури України, головний хормейстер КМАТОБ для дітей і юнацтва
Фото з архівів Наталії Кречко і КМАТОБ для дітей і юнацтва