«Великий батько галицької музики». Станіслав Людкевич
Постать видатного українського композитора-священика Михайла Вербицького відома широкому загалу насамперед як автора національного гімну «Ще не вмерла Україна», який став Державним Гімном нашої молодої незалежної соборної України. Доречно згадати слова одного з найавторитетніших західноукраїнських композиторів і музикознавців Станіслава Людкевича. Він писав, що «не кому іншому, а саме Вербицькому […] було суджено і вдалося здійснити тодішній народний ідеал, потрапити в чистий і щирий тон народної душі». І вже з ретроспективи часу ми можемо засвідчити проникливо точну і правдиву оцінку цього твору Вербицького Людкевичем. Адже жодні подальші спроби замінити «Ще не вмерла Україна» будь-яким іншим гімном були приречені на невдачу.
Творча діяльність Вербицького припадає на середину ХІХ століття. Це був період формування інтелектуальної еліти в Галичині, до складу якої входили переважно священики та члени їхніх родин.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірник Руський на Надсянні у сім’ї священика, а помер 7 грудня 1870-го і похований у селі Млинах на Яворівщині (тепер Польща).
Коли композитору було 10, помер батько, і ним та його молодшим братом заопікувався далекий родич – перемиський єпископ Іван Снігурський. На той час у Перемишлі жили й працювали провідники українського національного відродження: просвітитель Іван Могильницький (1777–1831), борець за викладання у народних школах рідною мовою, за самобутність та етнічну єдність українського народу; Йосиф Левицький (1801–1860) – автор і видавець першої у Галичині української граматики (1834); композитор-священик Іван Лаврівський (1823–1873).
Із метою розповсюдження українського слова владика Іван Снігурський заснував друкарню, хор при перемиській катедрі, а згодом і музичну школу, дбаючи про піднесення рівня церковного співу. Навчаючись у цій музичній школі, Вербицький одержав початкові знання з теорії музики й композиції у чеського диригента і композитора Алоїза Нанке. Згодом Вербицький удосконалив музичну освіту приватно у Франтішека Лоренца, також чеха за національністю. Стосовно стану хорового співу в школі сам Вербицький згадував: «…школа стала консерваторією у мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики – німецької, італійської і французької, існує ще четверта категорія – українська».
Навчання Вербицького у Львівській духовній семінарії не перервало його зв’язку з музикою. Оскільки священики повинні мати добрі голоси і володіти відповідними знаннями з вокалу, то семінаристи здобували навички хорової справи. Слід зазначити, що цим заняттям приділяли велику увагу: хор семінаристів був на хорошому професійному рівні й брав активну участь у богослужіннях. Диригентом був Михайло Вербицький.
Цікаво, що майбутній композитор добре володів гітарою і створив перший в Україні посібник гри на ній. На той час гітара була дуже розповсюдженим інструментом, її мали чи не в кожній священицькій родині. Михайло Вербицький став останнім композитором, для якого гітара відігравала роль фортепіано. Він – автор кільканадцяти збірників пісень у супроводі гітари, а також етюдів та інших творів. Переважну більшість цих композицій, на жаль, утрачено.
Найкращі здобутки Вербицького в композиторській діяльності – у сфері хорової музики. Загалом його творча спадщина нараховує 143 опуси. Він працював майже в усіх жанрах, за винятком фортепіанної музики та опери. І це в той час, коли у нас іще не було Семена Гулака-Артемовського із «Запорожцем за Дунаєм», «Вечорниць» Петра Ніщинського, композицій Миколи Лисенка. А духовні твори Вербицького ознаменували появу найвагомішого в українській музиці після Дмитра Бортнянського композитора, творця хорового стилю у Галичині. Традиції духовної музики Бортнянського відчуваються в таких композиціях Вербицького, як «Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш», або й у світських піснях, як «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт», які належать до перлин української хорової музики.
Як зазначає сам композитор, його творчість можна поділити на три основні напрямки – музика для Церкви, музика для театру і музика для салону. Третій вектор засвідчує прояв бідермаєрівського розуміння ролі музики, яка покликана обслуговувати різні форми товариського життя. Творчий принцип бідермаєра – бути корисним суспільству – найкраще втілений у вокальній музиці Вербицького. Перший його біограф Сидір Воробкевич згадує про сорок сольних пісень із супроводом гітари та шість із супроводом фортепіано.
Ще за життя композитор здобув визнання як творець улюблених і популярних хорів, солоспівів і театральної музики. Цьому сприяли пісенний характер мелодики, гомофонно-гармонічний тип викладення, використання фольклорних мотивів, зокрема, коломийкових. Значного поширення набув патріотичний хор «Тост до Русі», а також такі чоловічі акапельні хори, як «До зорі», «Думка», «Поклін» та інші.
Новаторство хорової музики Вербицького як фактора національно-культурного відродження полягає насамперед у тому, що він використовував поезію українських авторів – Івана Гушалевича, Володимира Шашкевича, Юрія Федьковича. Ці тексти – здебільшого сентиментального змісту, любовного, а часто й патріотичного. Так, наприклад, у популярній пісні «Дай, дівчино, нам шампана» на вірші талановитого галицького поета Володимира Стебельського (1848–1891) є слова: «Гей, за нарід чаша тая! // Я за нарід душу дам! // Слава, мати дорогая, // В мучеників зложить храм!» Пісню створено для чоловічого квартету. Традицію німецької пісні для чоловічого хору, тобто так звані Liedertafel (лідертафель), було перенесено Вербицьким на український ґрунт і вона набула поширення у середовищі співацьких чоловічих гуртків. Ці гуртки виникли в Галичині у середині 1850-х років. Містом, у якому вперше в Галичині проявився музичний феномен лідертафель, був Перемишль.
Вербицький – першим із галицьких композиторів звернувся до поезії Тараса Шевченка. То був текст «Заповіту» в музичній інтерпретації для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста (бас) і симфонічного оркестру. Кантата-поема Вербицького «Заповіт» прозвучала на святковому Шевченківському концерті у Львові в 1868 році. Цікаво, що в цьому концерті було виконано ще один «Заповіт» для чоловічого хору і тенора соло в супроводі фортепіано: твір молодого, майже нікому невідомого тоді композитора з Києва Миколи Лисенка, який відгукнувся на пропозицію львівської інтелігенції написати хор на вірші Шевченка. Ось так символічно перетнулися творчі шляхи двох корифеїв – зачинателя української професійної музики в Галичині Михайла Вербицького і фундатора української національної композиторської школи Миколи Лисенка. Відтоді почала розвиток музична Шевченкіана, що охоплює понад пів тисячі творів, авторами яких стали не тільки українські композитори (загалом понад 120). Лише одного «Заповіту» налічується більше 50-ти музичних інтерпретацій у різних жанрах – від пісні до симфонічної поеми.
Театральна спадщина Вербицького – це музика до численних оперет, водевілів, історичних драм. Найвідоміша з них – мелодрама «Підгіряни» на лібрето Івана Гушалевича (1864). Для виконання в театрі призначені також так звані «симфонії», а точніше – оркестрові увертюри.
Стосовно симфонічних творів Вербицького, Людкевич їх вважає першими талановитими зразками української симфонічної музики не тільки в Галичині, а й в Україні загалом, тобто тим наріжним каменем, від якого бере початок українська симфонічна творчість. Вказуючи на окремі композиційні огріхи (розробка тематичного матеріалу, інструментування), Людкевич відзначає майстерне використання в них народнопісенних і танцювальних мотивів.
Твори на духовну тематику становлять найвагомішу ділянку творчої спадщини Вербицького. Він був єдиним композитором першої половини ХІХ століття на теренах України, який працював у цій галузі. Та це й не дивно, оскільки він народився у священицькій родині й сам був священиком. Щоденно відправляючи Службу Божу, Вербицький відчував на собі облагороджуючий вплив літургійного співу і того особливого відчуття – гармонійного духовного стану блаженного спокою в молитовному єднанні з Богом.
Метою створеної Вербицьким Літургії було підтримати і поглибити в рідному українському народі головні християнські чесноти: Віру, Надію і Любов. У музиці помітні риси класичного стилю творів Дмитра Бортнянського, але поряд із цим Вербицький зумів створити власний стиль, якому притаманні романтичні риси. Особливо це відчувається в ліричних частинах – «Тебе поєм», «Отче наш», «Ангел вопіяше». Сердечність, часом з елегійним відтінком, емоційна відкритість сприяють посиленню особистісного начала в музиці. У ліричній мелодиці Вербицького відчуваються інтонації галицької міської пісні-романсу, зокрема, в «Отче наш». Завдяки пісенній наспівності Літургія зберегла популярність і в наші дні, вона повністю або частково використовується в богослужбовій практиці.
Композиторська спадщина отця Михайла Вербицького засвідчила органічне поєднання західноєвропейських і національно своєрідних рис, стала вагомою часткою у загальному процесі формування й розвитку музичного мистецтва України. На думку Людкевича, – людини з глибокою музикознавчою інтуїцією, що базується на європейській професійній освіті, – у кожному творі композитора, у кожному мотиві ми чуємо Божу іскру, знамення правдивого, щирого натхнення, а часто й геніального навіювання.
Михайло Вербицький писав «кров’ю свого серця». Він став символом українського національного відродження в Галичині. Його композиторський доробок має непересічне значення й увійшов до золотого фонду музичної спадщини українського народу, яка є вагомою часткою мистецької скарбниці світу.
Оксана ЗАХАРЧУК
На фото: Надмогильний пам’ятник Михайлові Вербицькому в Млинах (Польща), а також церква в Млинах, де Михайло Вербицький був парохом і біля якої похований
