22 березня був день народження класика української музики Миколи Лисенка, а вчора, 24 березня виповнилося 120 років від дня народження видатного співака, сина української землі Івана Козловського. Пропонуємо вашій увазі спогад Козловського про Лисенка
Говорити про Миколу Віталійовича Лисенка і радісно, і сумно. Мої дитячі очі його пам’ятають донині. І так життя влаштувало, що його рука гладила мою голову…
Це було, напевно, в [тисяча дев’ятсот] дев’ятому році або в [тисяча дев’ятсот] десятому на дачі в Китаєвому, під Києвом. Нас, хлопчиків, кілька душ було – учнів, вихованців семінарії, і ми, як зараз пам’ятаю, співали в лісі «Ой ходила дівчина бережком». І фонетика кульгала в нас, тобто не всі однаково вимовляли слова.
Мабуть, це його схвилювало і привернуло увагу. Я щороку, коли буваю в Києві, шукаю те місце, і мені здається, що я знайшов ці величезні дуби: і донині вони там стоять. Так от, серед цих дубів з’явився пан: одягнений він був просто, як тоді ходили в цивільному одязі, і в той же час приваблювала у ньому надзвичайна гідність (це, звичайно, сьогодні я аналізую так, а тоді це було просто здивування). Підійшов він до нас і просить: «Заспівайте ще!» Ну, співати-то ми співали – на криласі, і у нас його прохання не викликало жодного страху. Ми співали для нього те, що знали.
Він довго слухав. А потім робив нам зауваження: так співати можна, а так – ні; так говорити можна, а от співати – не можна. Складно відновити зараз це в пам’яті, та й суть не в цьому. Його рука торкнулася моєї голови. «А ти, хлопчику, бережи голос, щоб співати міг довго-довго, – сказав він мені. – І старайся співати так, щоб і сам розумів, і всі розуміли про що ти співаєш, щоб розуміли кожне слово. Для цього треба багато вчитися: і музики, і літератури, й історії…»
Це була моя перша зустріч – з живим Миколою Віталійовичем Лисенком. Уже пізніше – десь наприкінці того літа – нам, дітям, стало відомо, хто такий був цей пан: той самий Микола Лисенко, чиє ім’я уособлює духовну суть культури України до нас і уособлюватиме ще довго після нас.
Потім у мене було багато зустрічей із ним – уже через його твори, через його музику, через його безсмертну «Наталку Полтавку». Якщо говорити про його майстерність, то коли ви подивитеся на Лисенкові збірки народних пісень, там надзвичайно …ну, як би це сказати… надзвичайно дохідливий і простий супровід. Так от: ця простота не від того, що він не міг ускладнити гармонію. Я так думаю, він розумів, що це – як чиста прозора вода, як чисте, надзвичайне цвітіння: як природі не потрібно нагромаджувати, тому що в неприкритості є істинна глибина і так краще людина зможе відчути її радість і печаль.
Як казав Гоголь, у народній пісні видно історію народу. Так от, Лисенко зберіг надзвичайний скарб для цілих поколінь – і наших, і прийдешніх.
Іван КОЗЛОВСЬКИЙ
Друковану версію див.: Козловський Іван. Данина поваги і пам’яті // Музика. – 2013. – № 1. – С. 24.
