Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — видатний український музично-громадський діяч, композитор, піаніст, основоположник української класичної музики.
Народився в селі Гриньках Кременчуцького повіту Полтавської губернії у родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту здобула у Петербурзькому смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже виключно французькою і примушувала до цього всіх членів родини.
Походив із козацько-старшинського роду Лисенків. Як одного з засновників роду історичні документи називають Якова Лисенка (1-а половина XVII століття, брав активну участь у визвольній війні 1648–1654 років). Іван, син Якова — відомий військовий і політичний діяч 2-ї половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом; 1695 року брав участь в Азовських походах Петра I. Його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) з 1741 року був генеральним суддею.
1855 року Микола Лисенко почав навчання у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 року через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив із відзнакою, а 1865 року захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».
Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов’язаних з етнографічною діяльністю, викладанням у недільних школах, заснував студентський хор, організовував концерти.
З 1865 до 1867 року, одразу після закінчення Київського університету, Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку служив і його батько, Віталій Романович. У цей період Лисенки активно збирали фольклор і опублікували розвідку «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».
З 1867 року Микола Лисенко навчався у Лейпцизькій консерваторії. Студіював, насамперед, як піаніст, проте значне місце в навчанні займали й лекції з музично-теоретичних дисциплін. Окрім того, освоював гру на скрипці й органі та брав додаткові лекції з композиції і теорії музики. Його педагогами були Карл Рейнеке (фортепіано, приватні лекції з композиції та оркестрування), Ігнац Мошелес (фортепіано), Фердинанд Давид (клас ансамблевої і оркестрової гри), Ернст Венцель (фортепіано), Ернст Фрідріх Ріхтер (теоретичні дисципліни: складний контрапункт, імітація, канони, хорали на певний мотив), Роберт Веніамін Паперітц (теоретичні дисципліни: поліфонічні варіації на cantus firmus, фуга).
У вільні хвилини Лисенко відвідував оперний театр, картинні галереї, церкву св. Фоми, Гевандгаус. Концертне життя Лейпцига справляло сильне враження на Лисенка. З листів до рідних постає образ кмітливого молодика, який усе помічав, але вбирав у себе лише те, що вважав корисним і потрібним. Попри зайнятість, був активним пропагандистом українства в Європі.
28 грудня 1867 року у Празі відбувся надзвичайно успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.
Влітку 1868 року Лисенко одружується з Ольгою О’Коннор, яку він узяв із собою до Лейпцига (вона студіювала вокал).
1869-го завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. У характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів».
У час навчання написав декілька інструментальних творів, зокрема 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет і тріо, а також видав свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Тоді ж Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною».
Повернувшись до Києва, Лисенко відновлює свої концертні виступи, але вже в новому статусі — як професійний піаніст. 1 лютого 1870 року в залі Купецького зібрання (сьогодні зала Київської філармонії) він дає великий концерт. Виконує чотири «Фантастичні п’єси» Шумана, фантазію «Мандрівник» Шуберта, п’єси із власної сюїти. Тоді ж прозвучало й кілька творів із першої Лисенкової серії «Музики до Кобзаря» у виконанні співака Михайла Богданова. Перший концерт мав великий успіх, тож Лисенко вирішив продовжувати цю справу. Квитки на Лисенкові концерти розкуповувались заздалегідь, а слухачі приїжджали навіть із провінції. Побачивши зацікавленість публіки, Лисенко вже з кінця 1870-х років виступає не лише у Києві, а й у Полтаві, Чернігові, Катеринославі тощо. Лисенко провів чотири великих гастрольних турне: 1892—1823, 1897, 1899, 1902 роки. Програма складалась із двох відділів — на початку Лисенко виступав як піаніст із виконанням власних творів, а потім співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував. Всю організаційну роботу також виконував композитор. Це була потужна пропаганда української музики.
У 1874–1875 роки митець удосконалював майстерність у Петербурзі в Миколи Римського-Корсакова.
5 (17) грудня 1872 року в приміщенні початкової школи сестер Марії та Софії Ліндфорс (будинок № 21 по вулиці Фундуклеївській) відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві — «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко. Постановник опери — двоюрідний брат композитора Михайло Старицький. Він же — автор лібрето (за мотивами твору Якова Кухаренка).
1878 року Микола Лисенко займав посаду педагога з фортепіано в Інституті шляхетних дівчат у Києві. Тоді ж настали зміни і в особистому житті — Микола Віталійович узяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Липською, яка була його ученицею. Від цього шлюбу мав 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Цікаво, що своїй громадянській дружині Лисенко не присвятив жодного твору (натомість своїй першій дружині Ользі О’Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…»).
З 1869 року жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.
Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав із концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві та по всій Україні. Грошовий збір від концертів ішов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.
Брав участь у роботі «Філармонійного товариства любителів музики і співу», «Гуртка любителів музики і співу», «Гуртка любителів музики» Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, у діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-артистичного товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з Олександром Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905).
У 1908–1912 роках — голова ради правління «Українського Клубу».
Обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенку обмежитись лише артистичною діяльністю. Проте все ж головним своїм покликанням вважав композиторство, тому старався зробити якомога більше. Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення.
Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли у 1903 році він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом і шаною, з якими його скрізь зустрічали. З огляду на історичну роль в українській культурі, Миколу Лисенка порівнюють з Едвардом Грігом, Бедржихом Сметаною, Михайлом Глинкою та іншими представниками національних музичних культур XIX століття.
Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований. Помер 6 листопада 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Юрій Білостоцький; встановлений у 1939 році).
Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.
Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря Остапа Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).
Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором.
У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-Дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та інші), а коли брав за основу вірші представників інших народів, — наприклад, Генріха Гейне чи Адама Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими.
Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст Семена Надсона. Однак уже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.
Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав кілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (слова Олександра Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень — «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».
Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих і малих форм — це «Українські рапсодії» (gis-moll, a-moll), «Героїчне скерцо», op. 25, «Епічний фрагмент», op. 20, «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри Микола Лисенко об’єднував у невеликі цикли — «Альбом літа 1900», op. 37, «Альбом особистий», op. 40 тощо.
