Рок – музика, яка об’єднує
У рамках Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2015» відбувся концерт-презентація альбому «Важкий синдром» у стилях hard-rock і heavy-metal композиторів Сергія Зажитька і Сергія Пілютикова
Ця імпреза у Великій залі консерваторії особисто для мене зламала деякі шаблони. Якісні композиції із потужним звуком і майстерною грою виконавців (особливо хочеться відзначити ударника). При цьому не було ніякої кричущості чи епатажу, усе звучало досить урівноважено. Та найважливішим було те, що ця імпреза з безкомпромісними бунтівними текстами об’єднала публіку, змусила слухачів повернутися у той вік, коли усі запитання, що прозвучали того вечора, були особливо актуальними. Спілкування після концерту залишило враження єднання людей різних поколінь, професійних зацікавлень.
Валентин Добровінський: «Як ви сприймаєте рок-музику в стінах консерваторії?»
Олександр Різник, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, 60 років: «Цілком природно. Тому що будь-яка музика тут є природною. Та й, з іншого боку, це просто ще одна грань таланту цих композиторів. Власне кажучи, вони ж ніколи такої музики не писали, а тепер показали, що можуть і так. Адже рок близький до постмодернізму, а постмодернізм за визначенням це суміш усього. Постмодерніст мусить уміти робити все, що наші композитори Сергій Зажитько і Сергій Пілютиков продемонстрували».
В. Д.: «Як гадаєте, чи вдалося реалізувати задум концерту?»
О. Р.: «Я все сприйняв як належне, але мені цікаво якою була сьогоднішня публіка. Ось біля мене сиділа дівчина, яка запитала: “А це що, лише одна група сьогодні виступатиме?” (сміється). Тоді я їй пояснив ідею концерту. І справді рок – це бренд, який збирає навколо себе публіку».
В. Д.: «Що ви скажете про саму музику, що лунала сьогодні?»
О. Р.: «Те, що я почув, являє собою суміш хард-року початку 1970-х, сучасної рок-альтернативи і плюс радянський підпільний рок пізньобрежнівської епохи. Це так званий рок-депресняк, особливо в таких рядках тексту: “Всю ніч не спав, а на ранок пика з телевізора запитує мене як спалось”. Що було, власне, дивно почути з боку Сергія Зажитька, якого я особисто знаю як невигойного оптиміста, особливо це стосується його перформансів. І коли я порівнюю у своїй уяві ці два образи Сергія Зажитька, то стає не зовсім зрозуміло чи цей весь “депресняк” подається із серйозністю, чи це чергове глузування (сміється)».
Зоя, слухачка, 60 років: «Чудовий концерт, просто клас, клас, клас! Цих авторів слід привітати, адже вони завжди писали в академічній манері, а тут – рок! Та ще й у такому віці, адже їм обом за 50! І більшість аудиторії того ж віку. Я вважаю, що ця майстерна музика матиме успіх і у молоді, її слід виконувати на великих концертних майданчиках».
Олексій, рок-музикант, 24 роки: «Хоч групі й 10 років, але музиканти не зіграні: ритм-гітара – суцільні “понти”, соло – також доволі посередньо. Клавіші не зовсім вписувались, багато було пісень, у яких клавішниця мовчала. Це не дуже добре. Згадаємо, наприклад, “Deep Purple”: якщо Джон Лорд не має якоїсь активної партії, то обов’язково або створює атмосферне наповнення на електрооргані, або фоново “ганяє” якісь пасажі. Вокал доволі простий як для старого доброго хард-року. У 1970-ті було багато тенорів, які зазвичай виконували розвинені мелодичні партії, а тут ми почули хриплу речитацію, що характерно для більш пізніх стилів важкої музики. Але якщо говорити про тексти, то вони цілком відповідали традиціям року.
Саме приміщення консерваторії виявилось не дуже акустично вдалим. Товариші казали, що на другому ярусі було важко розібрати слова. Мені здається, що краще було б організувати такий концерт на сцені біля арки Дружби народів, там і амфітеатр, і філармонія поруч, і можна було б залучити випадкових слухачів».
Як бачимо, думки доволі різні. Однак – усі небайдужі.
Валентин ДОБРОВІНСЬКИЙ
Фото Юрія ШКОДИ
