Співачка Лілія Нікітчук про опери Бажанського: «Ми відкопали цілий скарб!»

336

У неділю, 27 червня у Львівському органному залі відбудеться світова прем’єра опер Порфирія Бажанського «Довбуш» і «Біла циганка»

Рукописи забутого українського композитора віднайшов в архіві директор Органного залу та дириґент Іван Остапович. Разом із командою Collegium Management на чолі з Тарасом Демком вони вирішили надати їм друге життя.

Підготовка до концертної постановки опер Бажанського в розпалі. 27 червня їх можна буде почути наживо у Львівському органному залі, а згодом – в інноваційному форматі аудіосеріалу на Radio SKOVORODA.

Солістами стали вокалісти з усієї України: Христина Макар, Степан Дробіт, Лілія Нікітчук, Андрій Стецький, Віталій Коваль, Роман Грабовенський. У постановці беруть участь Ukrainian Festival Orchestra та Ukrainian Festival Choir, дириґент – Іван Остапович. Оркестрування опер зробив композитор Сергій Вілка. Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.

Сьогодні ми знайомимося ближче з виконавцями головних ролей.

Лілія Нікітчук – мецо-сопрано, солістка Львівського національного театру опери та балету, запрошена солістка Львівської національної філармонії, учасниця багатьох новаторських музичних проєктів. Співачка виконує одразу три ролі в операх Порфирія Бажанського. Ми задали їй кілька питань про опери, її героїнь, музику Бажанського та сам проєкт.

– Розкажіть, які ролі виконуватимете в концертній постановці опер Порфирія Бажанського «Довбуш» і «Біла циганка».

– У «Довбуші» я уособлюватиму дівчину на ім’я Параска, а в «Білій циганці» – одразу двох персонажів: дівчину Олену й стару циганку Клуцу. Параска – кохана Довбуша, яка має до нього певні претензії, вважає, що він її хоче обдурити й покинути. Довбуш постає тут таким собі гуцульським Казановою, тобто в опері Бажанський показав народного героя, котрий має прості людські пристрасті. Олена у «Білій циганці» – не ключовий, але дуже важливий персонаж для розуміння сюжету. Вона співпереживає головній героїні Сандрі та змальовує події. Наприклад, співає колискову дитині й говорить, як буде важко сиротині без матері.

Мені дуже цікава інтерпретація партія Клуци. Це колоритний персонаж. У тексті вона подається дещо простакуватою, малограмотною. Наприклад, є сцена з Сандрою, яка намагається їй пояснити, що зустріла хлопця, а Клуца на ті репліки відповідає «хто?» та «шо?» Я, як виконавиця, можу додати їй цікавих інтонацій.

Узагалі в операх Бажанського є персонажі, котрі з’являються у певних епозідох, аби щось розповісти, змалювати чи підкреслити. Це не зовсім опера в класичному розумінні, а співогра. Два твори вкладаються у годину з чимось. Колись це б назвали музично-драматичним театром.

«Біла циганка» – опера з хепіендом, а «Довбуш» закінчується трагічно. Маємо два дуже різних за характером і сюжетом твори, але це – музика одного регіону, Карпат.

– Якими засобами ви втілюєте образи героїнь?

– Усе йде від слова. Коли я читаю текст лібрето, то розумію, що плачу, страждаю, драматизую чи роблю з мухи слона. Потім дивлюся, що відбувається у музиці. Бо іноді композитор працює від зворотного. Тут такого нема – усе досить прозоро, зрозуміло. Тому над образом працювати не важко.

– Розкажіть про етапи роботи в проєкті «Бажанський. Опери».

– Спочатку ми працювали індивідуально, солісти мали клавіри, розшифровані з авторського рукопису та надруковані. Кожен сам розбирав партії удома. Перші репетиції під фортепіано відбулися на початку червня.

– Як вони відбувалися?

– Спочатку ми проходили опери з солістами й хором під акомпанемент рояля, могли почути, як звучать усі голоси. Далі були репетиції солістів і хору, ми працювали над дуетами та аріями.

Взагалі у мене лишилися дуже приємні враження від перших репетицій. Ця музика надзвичайно цікава, дуже самобутня. Мабуть, ніхто з композиторів ХХ століття так глибоко не звертався до гуцульської народної пісні. Ми дійсно відкопали цілий скарб!

Дириґент та автор ідеї проєкту Іван Остапович розповідав, що Бажанського поважні люди того часу, такі як Іван Франко чи Станіслав Людкевич, не сприймали як композитора та навіть сміялися з його доробку. Він не мав фахової школи, аби грамотно записати музику, проте зафіксував чисті мотиви, народні пісні й танці, які чув, коли подорожував до Карпат. До наших днів такої музики мало дійшло, щось передавалося із вуст у вуста, багато чого втрачено. Утім зараз, виконавши цей матеріал, ми можемо зрозуміти, наскільки багатою є наша музика. Вона надзвичайно цікава метроритмічно. Складність у тому, щоб виконати це правильно, за задумом композитора.

Бажанський орієнтувався на слово і не писав при тактовій рисці розмір. Під час розшифрування рукопису учасникам проєкту доводилося самим його вираховувати. Наприклад, один такт розміром 6/8, а наступний – 4/8, потім знову 6/8, знову 4/8. Такі прийоми використовуються у сучасній музиці, яка не хоче бути передбачуваною і квадратною. Але уявіть собі це 100 років тому! Порфирій Бажанський записував фольклор так, як чув, – музику, створену раніше, ніж прийшло нотне письмо. Адже люди, коли співали чи пританцьовували, не думали, роблять вони це в розмірі 4/8 чи 6/8.

Відтворюючи цей надзвичайно цікавий матеріал, я розумію, що то – подія в оперному світі.

– Чи подобається вам особисто музика Бажанського?

– На мій сором, я не знаю його музики, окрім цих двох опер.

– Тут немає чого соромитись, адже це ім’я мало відоме навіть музикознавцям.

– Я бачу у клавірі, як Бажанський інтерпретує фольклор. Він спирається на гуцульські наспіви, коломийки, пісні. Це не Малер чи Ваґнер, які через народне збудували власну музичну мову. Бажанський був греко-католицьким священиком і не мав часу, щоб повністю присвятити себе композиторству.

Наразі мені більше до душі опера «Біла циганка». Робота – надзвичайно цікава. Я захоплена.

Коли погоджувалася на цей проєкт, то не чекала від нього багато. Розуміла, що твори невідомі, композитор не професійний. Але музика перевершила мої очікування!

Це дуже цікавий процес, коли ти з нуля, фактично з голого тексту на папері починаєш творити матеріал. Він постає, як голограма, – ніби бачиш його об’ємним, у 4D. Співаєш свою партію – і можеш уявити якісь картини опери. У дуеті починаєш помічати нові інтонації й те, що вони привносять у музику. Я впевнена: коли почую оркестр, мені відкриються нові аспекти цих опер, та гармонія, що западає в душу.

– Хотіла поговорити про лібрето опер, які написані діалектною мовою. Наскільки вона є зрозумілою?

– Це гуцульський діалект, місцями кумедний, але в цілому – то українська мова. Ми, оперні вокалісти, звикли співати чужою мовою: італійською, французькою, англійською, німецькою. Співати рідною завжди легше – не потрібно вчити фонеми, бо ти знаєш, як співати «а», чи «о», чи «е».

А щодо діалекту – всі ми родом із дитинства, колись виконували колядки, щедрівки. Це не є чимось дуже дивним для нас. Для мене, як мешканки Західної України, мова опер зрозуміла. Живучи перші роки студентства у Львові, в гуртожитку музичної академії, я мала змогу спілкуватися з людьми із різних областей. Їхня мова часто відрізнялася від української літературної. Та згодом звикаєш до різнобарвності говірок і регіоналізмів. Відвідуючи Карпати, також чуєш різні діалекти і намагаєшся зрозуміти їх. Ми, музиканти, призвичаєні до швидкого запам’ятовування та аналізу мови і її мелодики. Перед початком роботи над партіями Іван Остапович надсилав нам електронною поштою переклад діалектизмів і незрозумілих слів з опер, зроблений мовознавцями.

– Як це сприйматимуть слухачі? Коли опера йде на сцені, можна передати сенс слів мімікою, жестами, акторською грою. У форматі аудіосеріалу всі виражальні засоби – аудіальні.

– Не думаю, що з цим будуть проблеми. Бо в опері доносити до слухача смисл дії має музика. Вона може звучати драматично, лірично, героїчно, інтимно…

Наприклад, у «Білій циганці» моя героїня Олена співає пісню дитині, й вона написана так, що зрозуміло: це – колискова. Звичайно, завдання співака – доносити сенс та ідеї голосом. І від того, наскільки чіткою буде подача, теж багато що залежить. В операх Бажанського багато вигуків, приміром, «ой», «гей», «ай ме». І їх потрібно саме вимовляти, а не проспівувати. Тут я бачу паралелі з операми веристів: якщо композитор написав «кричить» – треба крикнути. От в опері «Сільська честь» є персонаж Сантуцца, у якісь моменти вона волає, проклинає, і автор зазначив у дужках, що то мусить бути саме так, має бути страшно.

– Чи є якісь плюси чи мінуси в підготовці саме цих опер?

– Бачу лише плюси. Найголовніше – це щось нове. Ми всі першопрохідці. То щось неспіване, незвідане. Ми, як перші виконавці, диктуватимемо канон, за яким ці опери в подальшому виконуватимуть уже інші співаки.

Завжди легше братися за відомий матеріал. Зараз, у ХХІ столітті можна відкрити YouTube і подивитися хто і як співав, ти можеш купити диск чи скачати на iTunes музику, яка тобі потрібна. Прослухавши її, можеш зрозуміти, якою мірою вона тобі близька. Тут такого нема. Ми повинні самі зробити цю музику такою, щоб вона сподобалася насамперед нам, а потім уже слухачам.

Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ

Фото Анастасії ІВАНОВОЇ, Лесі ДЯТЛОВОЇ, Тетяни НІКОЛАЄНКО