Stories Андрія Боднаренка

19 квітня у Домі «Майстер Клас» відбудеться концерт всесвітньо відомого українського співака, ліричного баритона Андрія Бондаренка

Знайомлячись із переліком міст і країн, театрів та фестивалів, де йому доводилося виступати, конкурсів, переможцем яких він став, заспіваних ним оперних партій, спочатку не віриш, що це послужний список не маститого «метра», а молодого артиста,  котрий менше десяти років тому закінчив Національну музичну академію України. Втім, телевізійний вокальний конкурс ВВС Singer of the World у Кардіффі, Глайднборнський оперний фестиваль та Зальцбурзький фестиваль молодих виконавців , провідні партії на сценах театрів Мюнхена, Кельна, Мадрида, Глазго, Санкт-Петербурга, Сан-Паулу, Цюриха, співпраця із такими диригентами, як Айвор Болтон, Теодор Куррентзис, Михайло Татарніков, Кирило Карабиць, режисерами Міхаелем Штурмінґером, Девідом МакВікаром – це вже його творча біографія.

Своїм майбутнім київським концертом він не налаштований ані догоджати публіці, ані розважати її, натомість пропонуючи відверту і щиру розмову, історії, в яких буде частина його досвіду. Але, ймовірно, і кожен зі слухачів упізнає в них щось своє.

-У Вас ангажементи по всьому світу – Ви побували, мабуть, уже на всіх континентах, окрім Африки, маєте дуже щільний графік. Але принаймні раз на рік знаходите можливість виступити у Києві. Минулого року це був концерт із «Kyiv Fantastic Orchestra», хором «Хрещатик» та запрошеними солістами, позаминулого року Ви виступали з Кирилом Карабицем із малерівськими «Піснями про померлих дітей». Що є тут такого, чого немає деінде, в інших країнах і містах?

-Київ – це єдине місце, де я себе відчуваю вдома. Шкода, що не виходить співати тут стільки, скільки би хотілося, але ми робимо для цього усе можливе.

-Ви реалізуєтеся і як оперний співак, і як концертний камерний виконавець. В якому форматі Вам комфортніше?

– Ці формати різні, і кожен із них особливий. Але мені дуже близький формат саме камерного концерту, де є лише співак і фортепіано, де є можливість донести свою історію, свої особисті переживання кожному зі ста чоловік, які сидять у залі, безпосередньо – очі в очі, від серця до серця. Це особлива атмосфера, якої немає у великій театральній залі. Вона дає більше можливостей помузикувати. Адже в опері крім тебе є партнери по сцені, сто душ оркестрантів, диригент, режисер, у кожного свої думки, ідеї, з якими слід рахуватися, що саме по собі, з одного боку, теж надзвичайно цікаво. Але музикування «на двох» – це абсолютно інше.

-Хто буде Вашим концертмейстером у майбутньому київському концерті?

-Віталій Лиман – чудовий піаніст, працює у Національній музичній академії. Ми порівняно нещодавно почали репетирувати разом, бо я довго шукав концертмейстера, з яким би міг займатися у Києві, готувати саме камерні програми. Сподіваюся, що 19 квітня ми покажемо щось цікаве.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що важливо, аби співак, виходячи на сцену, завжди розповідав якусь історію. Ваш майбутній київський концерт називається «Stories», тобто «Історії». Які це будуть історії? Про кого і про що вони? У першому, французькому відділі – дуже цікаві, рідко виконувані твори.

– Перша у концерті – історія Дон Кіхота, розказана у чотирьох піснях композитора Жака Ібера. У цих мініатюрах розгортається усе життя цього героя – його самоусвідомлення, кохання і смерть.

– Яким персонажем для Вас є Дон Кіхот?

– Швидше за все – трагікомічним. «Чотири пісні Дон Кіхота» Жак Ібер створив на основі своєї ж музики до одноіменного фільму 1933 року, головну роль в якому зіграв Федір Шаляпін. Дон Кіхот – це той персонаж, який не може викликати сльозу без посмішки. Навіть остання пісня циклу – «Смерть Дон Кіхота» – повільна, похмура, в манері траурного маршу, завершується просвітленим мажорним акордом.

– У другому відділі будуть Чайковський, Рахманінов, Свірідов. Ви вже співали і записували музику цих композиторів, чи не так?

-Романси Чайковського були записані нещодавно, диск вийде восени цього року. Декілька романсів Рахманінова я записав з англійським піаністом Ієном Бернсайдом – він випустив диски з усіма романсами Рахманінова, до запису яких залучив шістьох різних співаків.

-Це Ваш улюблений камерний репертуар? Ви до нього постійно повертаєтеся. Чи він обраний для більшого контакту зі слухачами?

-Музика цих геніальних композиторів – азбука для кожного співака, загалом для кожного музиканта, це школа і водночас – мірило зрілості та майстерності. Недарма їх музику дуже люблять слухачі в усьому світі. Це будуть дуже різні історії – про кохання, розлуку, смерть, дружбу, зраду.

-У програмі значиться також пісня Габріеля Форе із досить дивною назвою – «Колиски».

– Пісня про моряків. Вони постійно рвуться у путь, до нових берегів, а їх жінки залишаються вдома, щоби колисати дітей. Але, опинившись у морі, чоловіки мріють про те, щоби якнайшвидше повернутися додому, до тих дитячих колисок. Типова життєва ситуація. Але я як виконавець постійно борюся із тим, як зіставити зміст тексту та музику, котра підказує зовсім інші думки й емоції, хоч у партії фортепіано і присутня колисковість. Мій шлях до розгадки цієї пісні, думаю, ще триватиме. Втім, чарівно красиву музику Форе виконую її із величезним задоволенням.

– З огляду на те, що у недалекому майбутньому у Вас планується участь в постановках опер французьких композиторів – партія Альберта у «Вертері» Жуля Массне, Раміро в «Іспанській годині» Моріса Равеля – чи можна говорити про виразний поворот в бік французького репертуару? З чим він у Вас пов’язаний?

– Французьку музику я співав і раніше, вона для мене особлива. Французькі композитори – неперевершені мелодисти, нехай це буде моя суб’єктивна думка. А почалося все із «Пеллеаса та Мелізанди» Клода Дебюссі, де я виконував партію Пеллеаса. Хоч в авторській партитурі значиться, що Пеллеаса має озвучувати тенор, але нерідко цю партію співають високі баритони. Вперше я співав Пеллеаса у Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, із Валерієм Гергієвим. А вдруге – у Шотландській опері в постановці всесвітньо відомого режисера Девіда МакВікара, диригував Стюарт Стретфорд. Для мене «Пеллеас та Мелізанда» – одна із найгеніальніших партитур зі написаних будь-ким і будь-коли. Про цю оперу дуже влучно висловився видатний диригент Саймон Реттл, сказавши, що це музика із космосу, що коли її слухаєш, з тобою відбувається щось незбагненне; її можна або не сприйняти зовсім, або полюбити до нестями і назавжди. Так, мабуть, зі мною і сталося.

А до постановки у Шотландській опері я потрапив завдяки Девіду МакВікару, з яким працював у Сіднеї у спектаклі «Весілля Фігаро» Моцарта – це незабутні враження. Це видатний режисер, з ним мріє попрацювати кожен співак. Тож коли він покликав мене у Глазго на Пеллеаса, я не роздумуючи погодився, тисяча разів подякувавши.

-Як Ви підходите до підготовки камерної програми або ж ролі в опері? Ви формуєте своє бачення на основі вже існуючих виконавських версій, звіряючи їх потім із авторським текстом, чи спочатку розбираєтеся у музиці, а вже потім слухаєте, як це робили попередники?

-Мені ближчий другий варіант: спочатку я вчу музику, ні на кого не звертаючи увагу, і лише потім починаю слухати, як цю музику виконують мої колеги, співаки, визнані у даній партії. Якщо робити навпаки, то відразу формуються певні стереотипи, мимоволі починаєш використовувати схожі вокальні прийоми, починаєш бути схожим на того чи іншого співака. Вивчивши текст, можна послухати інших. І тоді, коли починається пошук, твоя власна версія опиняється десь між іншими і тією, що була на самому початку. Але ось ця початкова версія обов’язково має бути насамперед.

-А якщо у даний процес втручається диригент, режисер? Чи не заважає це Вам? Або ж Ви пропонуєте їм щось своє, намагаєтеся схилити їх бачення на свій бік, змусити побачити своїми очима?

-Мені завжди щастило спілкуватися і співпрацювати із талановитими, прекрасними людьми. Поки жодного разу не було такого, що моє бачення кардинально відрізнялося від концепції диригента чи режисера – ми завжди ділимося ідеями, знаходимо щось спільне. Я залюбки вчуся. Найцікавіше у нашій професії – виконати одну роль в п’ятдесяти різних театрах. Є співаки, у яких склалася думка щодо того чи іншого героя, і вони цю думку і свого героя проносять крізь усе життя. Мені так не цікаво.

-Характер, тембр Вашого голосу передбачає персонажів загалом позитивних, ліричних. Вони схильні вирішувати якість особисті внутрішні конфлікти, проте ці герої не злісні: Євгеній Онєгін, Біллі Бадд з одноіменної опери Бенджаміна Бріттена, Андрій Волконський з “Війни та миру” Сергія Прокоф’єва. Є і жіночі улюбленці  – Белькоре з “Любовного напою” Доніцетті, моцартівський граф Альмавіва, Марсель з “Богеми” Пуччіні. Але, імовірно, рано чи пізно такі персонажі в оперній літературі вичерпаються. І доведеться братися за оперних злодіїв – Яго з «Отелло» Верді, Скарпіа із «Тоски»…

– Я із задоволенням візьмуся і за Яго, і за Скарпіа, але років так через двадцять. Вважаю, що треба іти своїм життєвим шляхом, дочекатися, доки голос окріпне, зміниться, набуде інших фарб. І самому набути життєвого досвіду.

-Географія Ваших виступів надзвичайно широка, Ви побували і в німецьких театрах, і в британських, у Королівському театрі Мадрида, у Далласі (штат Техас, США), навіть в оперних театрах Бразилії, Аргентини та Австралії, зараз часто виступаєте в оперному театрі Цюриха. Зрозуміло, що кожен театр – це окремий світ зі своїм життєвим укладом, традиціями. І все ж таки, чи є якісь національні особливості у підході до постановки вистав, в естетиці? Або ж сучасний музичний театр має якісь певні стандарти і відповідно до них будує свою діяльність?

-Процес підготовки спектаклю дуже різний у різних театрах. Те, як поводяться робітники сцени, як працюють оркестранти, партнери по сцені, залежить від менталітету. Менталітет і культура насправді дуже суттєво впливають на характер музикування.

-Чи є якась надідея, дещо надзвичайно для Вас важливе – те, що Ви прагнете транслювати, щоразу виходячи на сцену?

-Колись Дмитро Хворостовський висловився таким чином: «Я виходжу на сцену не задля того, щоб ви отримали задоволення. Я тут для того, аби ви переживали разом зі мною». Мені дуже близька ця думка. Адже, яку б музику артист не виконував, яку би роль не готував, він вносить у це частку свого досвіду – те, що він колись сам пережив і що може бути дотичним до його персонажа. І ці власні переживання ненавмисне, через даного персонажа, доносить до слухачів. Я так теж намагаюся робити. Але в оперній виставі в тебе один герой, одна історія. А за час камерного концерту їх може бути і двадцять.

Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – Марія ТРЕПІКОВА, Richard CAMPBELL