Уявімо, що на одній сцені зустрілися два інструменти, народжені в зовсім різних культурних та історичних світах. Один звик до придворних салонів XVIII століття, витонченої орнаментики й чітко окресленого звука. Інший – до значно пізнішої музичної традиції, у якій звук можна розтягнути, вдихнути й утримувати стільки, скільки дозволяє міх. Чи знайдуть вони спільну мову? І чи не заглушить один іншого? Саме такий експеримент запропонував концерт «Velarium. Діалог крізь звуки та століття», що відбувся 1 листопада в Будинку Митрополита Національного заповідника «Софія Київська»
Назва проєкту має цікаве історичне коріння. У Давньому Римі словом velarium означували велике тканинне накриття, яке розгортали над амфітеатрами, зокрема Колізеєм, щоб захистити глядачів від палючого сонця. Нині цей образ отримав нове прочитання. Його використав Ю Ода, автор аудіовізуальної інсталяції «Orthorealm», яка стала частиною події.
Програма Velarium об’єднала три різні формати: круглий стіл «Клавесин у сучасному музичному просторі», концерт Світлани Шабалтіної (клавесин) та Євгенії Черказової (акордеон), а також виступ Любові Тітаренко (клавесин) і Ю Оди (електроніка). Модератором події та автором музикознавчих коментарів був Олександр Жарков.
Пропонований матеріал присвячено першому концерту – зустрічі клавесина й акордеона, поєднанню, яке нечасто зустрінеш у концертних афішах. Це стало приводом поговорити про старовинну музику, сучасне виконавство, український репертуар і, зрештою, про те, що робить ансамбль ансамблем.
Клавесин та акордеон: хто кому поступиться?
На перший погляд, інструменти мають небагато спільного. Клавесин належить до світу, де кожен звук має чіткий початок і швидко згасає після звуковидобування. Акордеон, навпаки, здатний вести звук, змінювати його динаміку й наповнювати простір майже безперервним звучанням. Один інструмент промовляє ніби короткими, виразно окресленими фразами, інший може розгорнути цілу довгу репліку.
Проте саме на цій різниці й базується цікавість до дуету. Тут важливо не просто поєднати два тембри, а знайти спосіб, у який вони зможуть співіснувати, не втрачаючи власної індивідуальності. Світлана Шабалтіна під час післяконцертної розмови пояснила, що багато залежить від майстерності акордеоніста і його здатності чути клавесин. Кожен твір потребує окремого підходу, адже баланс між інструментами не виникає автоматично.
Виконавиця також зауважила, що акордеон у подібних ансамблях може частково перебирати на себе функції органа – інструмента, який традиційно використовувався при ансамблевому відтворенні старовинної музики. Така практика відома й західноєвропейським колективам. Отже, незвичний для слухача склад має цілком зрозумілу виконавську логіку.
За спостереженням пані Світлани, акордеоністи нерідко швидше опановують клавесин, ніж піаністи. Причина – у дотику до клавіатури: акордеоністи звикли до легшого натискання, тоді як піаністам часом доводиться відмовлятися від звичних рухів і вчитися працювати з клавесинною механікою інакше.
Утім, найточніше принцип їхньої взаємодії Світлана Марківна сформулювала без спеціальної термінології: «Якщо люди не вміють одне одного слухати і давати можливість звучати, то нічого не буде». Мабуть, це стосується не лише клавесина й акордеона.
Світлана Шабалтіна: людина, яка повертає клавесину голос в Україні
За цим незвичним музичним експериментом стоїть виконавиця, для якої клавесин давно став значно більшим, ніж просто концертним інструментом. Ім’я Світлани Шабалтіної для українського музичного середовища має особливе значення. Клавесиністка, піаністка, дослідниця, заслужена діячка мистецтв України, професорка кафедри старовинної музики Національної музичної академії України. У 1995 році вона заснувала перший в Україні клас клавесина.
Це означає, що за її концертною діяльністю стоїть і значно ширша історія: формування української клавесинної школи, підготовка виконавців, розвиток інтересу до музики XVI–XVIII століть та історично інформованого виконавства. Вона авторка дослідження «Клавесин крізь віки», а її педагогічна й виконавська робота стала важливою частиною становлення цієї традиції в Україні.
Шлях до клавесина для Світлани Марківни починався з фортепіано. Вона стажувалася в Краківській музичній академії у класі відомої польської клавесиністки Ельжбєти Стефанської. Зустріч із клавесином змінила її професійний напрям і згодом привела до справи, якій мисткиня присвятила десятиліття. Сьогодні це вже не просто особиста історія виконавиці, а хроніка розвитку цілої школи, що виросла навколо її роботи.
У парі з нею стала акордеоністка Євгенія Черказова – народна артистка України, професорка, завідувачка кафедри баяна та акордеона Національної музичної академії України. Лауреатка трьох Міжнародних конкурсів, володарка Головного призу й Золотої медалі міжнародного конкурсу «GRAND PRIX» (1989, Франція). Сьогодні музикантка також входить до складу журі провідних міжнародних змагань акордеоністів, зокрема Coupe Mondiale та Trophée Mondial de l’Accordéon. Від 1990 року викладає в академії, а з 2013-го очолює кафедру. Також виступала як солістка й керівниця квартету «Джерело» (1990–2024) Національної філармонії України.
Творчий союз виконавиць виник не вчора: спільна робота розпочалася ще 2015 року, коли музикантки отримали нагоду виступити в Італії. За цей час дует сформував власний репертуар, у якому старовинна музика поєднується із сучасними творами та новими аранжуваннями.
Від Львівської табулатури до Бортнянського: що обʼєднує музику різних століть?
Концерт умовно поділявся на три частини: спочатку Світлана Шабалтіна та Євгенія Черказова виступили дуетом, далі клавесин звучав сольно, а у фіналі артистки знову об’єдналися. Програма розгорталася як подорож крізь кілька століть музичної історії.
Розпочалася вона трьома танцями зі Львівської табулатури XVI століття, після яких прозвучала «Пасакалія Арміди» Жана-Батіста Люллі. Потім Світлана Шабалтіна представила добірку французької клавесинної музики XVIII століття – твори Жака Дюфлі, Жозефа Ніколаса Панкраса Руає, Клода Бальбастра та Франсуа Куперена.
У цій частині імпрези особливо виразно розкрилися можливості клавесина – прозорість, рухливість, витончена орнаментика й здатність передавати різні емоційні стани навіть у межах невеликої мініатюри. Французька клавесинна музика — це цілий світ, у якому невелика деталь, прикраса чи зміна фактури мають неабияке значення. Іноді достатньо кількох інтонацій, щоби зазвучала ціла епоха.
Концерт завершився спільним виступом дуету – «Sinfonie concertante» Дмитра Бортнянського на три частини: Allegro, Larghetto та Allegretto. Поява українського композитора в програмі, що охоплювала такий широкий історичний проміжок, була важливою складовою її задуму.
Після концерту: розмова зі Світланою Шабалтіною
– Клавесин з акордеоном – доволі незвичне і темброво насичене поєднання. Як вирішувалося питання акустичного балансу між інструментами?
– Насамперед це залежить від того, наскільки акордеоніст уміє чути клавесин і відчувати його звучання. У такому ансамблі важливо не перекривати одне одного, а знаходити правильне співвідношення тембрів. Кожен твір потребує окремого підходу й адаптації до складу. У західноєвропейській практиці акордеон також використовують в ансамблях старовинної музики, зокрема там, де немає органа: він може виконувати функції, близькі до органного супроводу.
– Чи потребувала музика, написана для цього дуету, спеціальних адаптацій чи змін у виконавській техніці, щоби тембри обох інструментів не зливалися, а взаємопідкреслювалися?
– Таке ансамблювання передбачає постійну роботу над балансом і обопільним слуханням. Не можна однаково виконувати твір для клавесина соло й той самий матеріал у поєднанні з акордеоном. Потрібно враховувати можливості кожного інструмента, його тембр і характер звуковидобування. Вирішальне значення має не лише техніка, а й здатність музикантів чути одне одного та залишати простір для партнера. Всі нотні аранжування для акордеона зробила сама Євгенія.
– У своїй дослідно-педагогічній роботі, зокрема у праці «Клавесин крізь віки», ви ґрунтовно аналізуєте історичний інструментарій. Які виконавські навички, на вашу думку, розвиває у сучасного музиканта гра в таких нестандартних тембрових ансамблях?
– Передусім – уміння слухати партнера й працювати з basso continuo. Клавесиніст має розуміти гармонічну основу, відчувати рух музики і бути готовим до взаємодії. Такі ансамблі розвивають гнучкість, чутливість до тембру та вміння розподіляти музичну увагу. Важливо не просто добре грати свою партію, а розуміти, що відбувається в музиці загалом. Самої технічної вправності недостатньо, якщо виконавці не чують одне одного.
– Програма має виразну архітектоніку: відкривається давньою українською табулатурою, проходить через музику Люллі та французьких клавесиністів і завершується Концертною симфонією Бортнянського. За яким принципом ви добирали репертуар? Що стало головною драматургічною зв’язкою між цими творами?
– Для такого складу цікавим є, власне, зіставлення музики різних епох: почути, наскільки відрізняються їхні музичні мови, інтонації та способи взаємодії інструментів. Такий підхід дає змогу побачити репертуар ширше, ніж у межах одного стилю чи історичного періоду.
– Оскільки оригінального репертуару для подібного інструментарію небагато, чи стимулювало створення вашого дуету українських композиторів писати спеціально для клавесина та акордеона? Чи є у вашому портфоліо твори, присвячені саме вашому ансамблю?
– У репертуарі нашого дуету є твір Вікторії Польової, а Сергій Леонтьєв написав для нас прелюдію. Спеціально нові опуси створили також Олександр Щетинський та Олег Безбородько. Крім того, відомий польський клавесиніст Марек Топоровський присвятив дуету аранжування Сонати для скрипки і чембало Максима Березовського». Загалом українська музика для клавесина – важливий напрям роботи: я записувала її і як піаністка, зокрема на двох дисках. Тож пошук сучасного українського репертуару та його введення в концертну практику залишається актуальним.
– Сьогоднішній концерт відбувається у Будинку Митрополита Софії Київської. Як акустика цього історичного простору вплинула на ваше темброве відчуття під час виступу, порівняно з великими концертними залами?
– Акустика Будинку Митрополита дуже хороша. Водночас вона змінюється залежно від оформлення приміщення: раніше, коли стіни залишалися без додаткового тканинного покриття, звучання було ще кращим. Для природного звучання особливо важливі матеріали: натуральні стіни дають інструментові можливість вільно розкриватися, тоді як надмірне використання штучних покриттів може суттєво змінити акустичне враження.
…Після концерту слухачі не поспішали залишати Будинок Митрополита. Атмосфера вечора ніби утримувала кожного в стінах старовинного залу: гостей обʼєднувало спільне відчуття щирого захоплення й натхнення від почутої музики.
Тетяна БАБІЙ
Фото надані авторкою
