12 квітня 2026 року простір Національного заповідника «Софія Київська» знову був місцем, де традиція перестає бути лише пам’яттю і набуває форми живого, спільного досвіду
«Великдень на Софії» – це культурно-мистецький проєкт, реалізований за ініціативою Національного заповідника «Софія Київська» та Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» у партнерстві з проєктом «Витоки» від Zagoriy Foundation. Саме ця співпраця забезпечила глибину й цілісність події, у якій органічно поєдналися сакральне, мистецьке й суспільне.
Драматургія дня вибудовувалася як поступове розгортання великоднього сенсу: від богослужіння й освячення кошиків – до відкриття святкового простору, музичних дійств, ярмарку та колективних обрядів. Простір Софії наповнювався голосами, що з індивідуальних перетворювалися на спільні – і саме в цьому переході народжувалося відчуття єдності.
Музичний вимір події став її смисловим центром. Веснянки, гаївки, канти, псальми й духовні піснеспіви звучали у виконанні фольклорних гуртів «Роксоланія», «Михайлове Чудо», «ЩукаРиба», «Шум’я», «Евшан-Зілля» та солістів, формуючи цілісний звуковий простір. Важливо, що цей спів не мав чіткої межі між сценою і публікою: кожен міг долучитися, й саме тому виникав ефект колективного голосу як носія традиції.
Хороводи, криві танці та обрядові ігри доповнювали музичну тканину дійства. Вони відновлювали природний зв’язок між співом, рухом і простором, характерний для народної культури. Особливо показовим став «Володар» – спільнодія, в якій учасники з різних регіонів України через рух і спів відтворювали локальні традиції у єдиному обрядовому полі.
Кульмінаційним моментом було вперше представлене обрядове оспівування молодих пар. Дев’ять пар із різних куточків України ставали у центрі кола, де їх благословляли співом – особливим, зверненим до майбутнього. Після завершення обряду кожна пара отримувала писанку з регіону свого походження, що символічно поєднувало особисту історію із культурною пам’яттю народу. Цей епізод виразно окреслив Великдень як свято не лише відродження природи, а й продовження життя.
Окремий вимір події становила її меморіально-етична складова. У традиції Великодня важливе місце займає пам’ять про померлих, і в межах заходу ця тема набула особливого звучання через вшанування українських воїнів. Учасники приносили великодній хліб – паски, спечені за родинними та регіональними традиціями, – як символ пам’яті й вдячності. Протягом дня цей хліб перебував у просторі свята, об’єднуючи присутніх у спільному жесті пошани, а після завершення події відбувалося його розділення. Такий обряд надавав святкуванню глибини, поєднуючи радість Воскресіння з усвідомленням жертви.
Паралельно функціонував ярмарок народного мистецтва, де сучасні майстри репрезентували рукотворну традицію. Майстер-класи, дитячі програми, простір для ігор із крашанками формували відкритий культурний простір, у якому традиція ставала доступною і відчутною для кожного.
Попри прохолодну погоду, атмосфера свята залишалася теплою. Сонце, що час від часу з’являлося над Софією, сприймалося майже символічно – як відповідь на спільний спів, як знак тієї внутрішньої енергії, що народжується у колективному переживанні.
«Великдень на Софії» переконливо демонструє: традиція існує не як застиглий артефакт, а процес, що відбувається тут і тепер. Через музику, обряд і присутність спільноти формується простір, у якому минуле не просто згадується – воно звучить, діє і продовжується в сучасності.
Дар’я ЦВІГУНОВА
Фото надані авторкою
