Особливість мистецтва як унікального культурного феномена людства полягає в тому, що кожен артефакт чи культурний продукт, реалізуючись на сцені, формує інший вимір його сприйняття, обумовлений інтерпретацією, тобто духовним рівнем і творчим досвідом як виконавця, так і аурою усвідомлення змісту твору, що виникає під час контактів останнього з аудиторією. І глибина цієї комунікації корелюється інтелектуальністю публіки, тобто сформованістю її ціннісного ряду та естетичних потреб, які значною мірою залежать від організаторів простору, в межах якого й організовуються будь-які імпрези. Тож зала Органної й камерної музики КЗ «Рівненська обласна філармонія» продовжує серію нових художніх експериментів, спрямованих на розширення власного творчого середовища.
Не торкаючись характеристик усіх її творчих програм, які епізодично стають предметом авторського аналізу, цілком доречно зупинити увагу на окремих постатях, які становлять їхню основу, даючи насолоду місцевій публіці й високе реноме і визнання установі. Тим більше, що частина з них – представники вітчизняної школи інструментального виконавства та композиції, творчий авторитет якої є надзвичайно високим, у тому числі в масштабах світової виконавської практики.
Маючи унікальну нагоду спілкування із багатьма митцями, а також спираючись на потужну інформаційну підтримку соціальних мереж, спробую окреслити обриси творчого портрета одного з таких митців. Йдеться про Усеіна Бекірова (*1982), запросивши якого на місцеву сцену філармонія вирішує відразу кілька питань, зокрема знайомить публіку з новими іменами (у даному випадку – яскравим представником кримськотатарського народу, а з іншого – надає можливість відчути новий колорит сучасної музики, сформованої на базі різних популярних музичних стилів, заземлених у специфічний музичний регіональний фольклор). Адже тричі номінант на премію «Grammy» та ендорсмент фірми «КОRG» (Японія), заслужений артист України і доктор філософії з музичного мистецтва («Кримськотатарський пісенний фольклор в академічній і джазовій композиторській практиці»), автор монографії «Фольклор кримських татар в академічній і джазовій музиці кінця ХХ – першій чверті ХХІ століття» (Суми, 2025), він оригінально позиціонується у будь-якому творчому середовищі, маючи сформований і багаторічно апробований авторитет.
Для регіонального музичного істеблішменту й виконавців він цікавий власним художнім універсалізмом. Адже, окрім композиторсько-виконавської творчості у стилях фанк, ф’южн, етноджаз, активно займається науково-дослідною практикою (доктор філософії з музичного мистецтва, в перспективах якого – захист ще одного дисертаційного дослідження), маючи в активі згадану монографію і низку наукових розвідок про кримськотатарський фольклор.
Та й працюючи на посадах завідувача кафедри джазу і популярної музики Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка та старшого викладача кафедри композиції, інструментовки та музично-інформаційних технологій Національної музичної академії України («Київська консерваторія»), він використовує широкі організаційно-культурні можливості для творчого та педагогічного експерименту. Тож нове покоління композиторів чи виконавців його академічного класу формується під оригінальним впливом фахівця, який у власній творчій практиці активно впроваджує матрицю традиційного джазового мистецтва, накладену на національний (кримськотатарський, балканський, азербайджанський чи український) музичний сегмент.
І його професіональна кар’єра також переконливо ілюструє зміни у системі творчих пріоритетів сучасних вітчизняних митців, а відтак – і загалом у фаховій музичній освіті. Маючи якісну мистецьку освіту і достатньо широку концертну зарубіжну практику, виявлену крізь призму участі у багатьох джазових колективах, що визначають музичну траєкторію світу, а також низку художніх альбомів, у яких відтворено його художню сутність («Тaterrium», 2016; «Hands», 2021) та музичних проектах («Studio cooperation», 2021, що об’єднала на одній сцені найкращих джазових майстрів), він у зрілому віці (2020) завершує навчання на композиторському факультеті НМАУ («Київська консерваторія»), упорядкувавши, так би мовити, величезний творчий експериментальний і виконавський досвід.
У творчому (композиторському) активі Усеіна Бекірова три концерти для фортепіано з оркестром (2019, 2020), Сюїта на 5 частин для камерного оркестру (2020), 10 мініатюр для симфонічного оркестру, 12 етюдів для фортепіано тощо, а також музика до театральних вистав у постановках оригінальних інтерпретаторів: «Шинель» (режисер Андрій Білоус, 2020), «Лісова пісня» та вистави за мотивами кримськотатарських казок «Легенди Бахчисарая» (режисер Ахтем Сеітаблаєв, 2021), музика до кінофільмів «Бойові родини» (2019), «1944» (2020), «Повернення» (2020), «Мубселя» (2021), «Мирний-2021» (режисер Ахтем Сеітаблаєв, 2023) та ін.
Він активно концертує як учасник бенду, починаючи від перших творчих спроб в Індустріально-педагогічному інституті АР Крим (1999), концертних програм із заслуженим артистом АР Крим та Ізраїлю, саксофоністом Олександром Новосельським (2000) та інших, а також є засновником низки ансамблів – «Тutti» (2001), тріо у складі видатних джазових виконавців (2010), є постійним учасником європейських джазових фестивалів, серед яких «HanseStadtFest» (Франкфурт), «Krakov Jazz», «Koktebel Jass Fest» тощо. Та й широка співпраця з відомими українськими артистами – Аллою Кудлай, Віктором Павліком, Джамалою, Тіною Кароль, Потапом, гуртом «Алібі», як і концертні виступи з видатними музикантами США (Майк Штерн, Ренді Брейкер), Туреччини (Сарп Маден, Сенк Ердоган), Франції (Хадрієн Феро, Ібрагім Маалуф) – також переконлива характеристика його професіоналізму й статусу як вітчизняної виконавської, так і композиторської школи у світовому культурному просторі.
Тож його програма «Пори року», запропонована рівненській публіці (квітень 2026 року), присвячена українському скрипалю-віртуозу Назарію Пилатюку, світова прем’єра якої відбулася 2025-го з його творчим партнером – Львівським камерним оркестром «Академія», становила ще одну унікальну сторінку музичних першопрочитань рівненської філармонії. Позаяк класичний твір, вічна тема котрого не раз використовувалася у світовій практиці, починаючи від барокової естетики Антоніо Вівальді й завершуючи сучасним хоровим циклом Мирослава Скорика, збагачений соціальним авторським аспектом, у якому йдеться не лише про зміну природних циклів, а й плинність людського життя, дав можливість присутнім вийти за межі традиційної віденської класики та подивитися на окреслену проблему з гуманітарного її виміру, а також «крізь призму трьох музичних напрямів: класики, що символізує спадкоємність традицій, джазу, що дарує свободу і непередбачуваність, та кримськотатарського фольклору, у якому звучить голос народу самого композитора» (Марія Левкович).
Це – етноджаз у його найвищому прояві квінтетного чи секстетного складу, в якому особливу роль відіграє взаємодія фортепіано, духових інструментів (саксофон) і перкусії. «…Я хочу, щоб слухач почув у цих звуках не лише ритм сезонів, а й голос пам’яті, який веде нас крізь життя», – зазначає автор. Інакше кажучи, «Пори року» – «це алегорія життєвого шляху, який кожен на цій землі проходить по-своєму, вбираючи водночас мудрість і досвід попередніх поколінь»…
Унікальності проєкту, на думку автора цього матеріалу, надає той факт, що зі сцени звучить не лише традиційна музична композиція у широкому розумінні цього слова, але й художня мова, народжена митцем, котрий є ще й оригінальним дослідником, – тим, хто зміг поєднати критичний погляд на національний епос, культурну спадщину власного народу, віденську класичну традицію і сучасну музичну мову джазу, володіючи нею досконало. А висока технічна складність і вміння глибоко відчувати «непарні» ритми (7/8, 9/8) становить справжню творчу «перепустку» для багатьох виконавців. Відтак присвята циклу українському віртуозу Назарію Пилатюку – це ще одне визнання і підтвердження професіоналізму та статусності вітчизняної інструментальної школи.
Р.S. Виконуючи цю композицію на різних концертних майданчиках, зі змінними складами виконавців, зазначено у прес-релізі, Усеін Бекіров часто запрошує на сцену як «творчий сюрприз» видатних українських виконавців – Джамалу чи Ігоря Закуса. Це надає обраному твору щоразу нових рис. Та й сам композитор переконливо доводить, що «локальна творчість» – це не обмеження, а перевага. І його творчість слугує доказом того, що саме в регіональних осередках, де менше тиску з боку мейнстріму, народжуються найбільш щирі та радикальні експерименти, здатні збагатити національну культуру.
Підсумовуючи обриси цього творчого портрета, наголошу, що нині в Україні під впливом суспільних катаклізмів і війни активно формується нова генерація не лише композиторів і виконавців, а й культурних діячів, чия творча та організаційна практика, народжена під впливом широкої міжкультурної комунікації і професіональної освіти, надає іншого виміру сприйняттю музики, мистецтва загалом. Візьмемо, до прикладу, творчість та організаційно-культурну діяльність представників образотворчих жанрів.
З іншого боку, високий рівень творчих пропозицій митців помітно диференціює й кадровий склад управлінських структур в особах керівників філармоній, театрів чи інших концертних майданчиків, формуючи таким чином відповідні платформи для позиціонування національного мистецького продукту. Адже саме від них значною мірою залежить чи зможе широка публіка почути або побачити, та згодом і усвідомити шляхи розвитку вітчизняної культурницької практики, її роль у формуванні національних духовних пріоритетів та нашої ідентичності зокрема.
Сергій ВИТКАЛОВ
Фото надані автором статті та Анастасією ГНАТЮК
