Афанасій Менглебей: співак-аматор із Волновахи

2
Share Button

Сьогодні на Схід України часто приїжджають із концертами відомі українські виконавці й колективи. Ми із вдячністю зустрічаємо артистів, захоплюємося їхнім мистецтвом. Проте дуже хочеться, щоб цей процес пізнання, відкриття культурних надбань був взаємним. Щоб у різних куточках України знали талановитих митців, професіоналів та аматорів із Донеччини. Знали, які щирі люди, патріоти рідної держави живуть у Донецькому краї. Мешканці міста Волновахи, містечок і сіл району завжди захоплено вітають виступи вокаліста Афанасія Менглебея, соліста районного Центру культури та дозвілля. Сьогодні Афанасій розповідає про себе, колег, улюблені пісні

— Афанасію, розкажіть, як давно ви займаєтеся аматорською творчістю? Коли вперше з’явилась думка вийти на сцену і заспівати?

— Любов до пісні у мене з дитячих років. До 5 класу в шкільній програмі був такий предмет — співи. Мій учитель Микола Іванович Воєнко заохочував усіх до співів, помітив у мене певні здібності. Урок зазвичай починався із того, що викладач викликав мене до столу і пропонував виконати одну з пісень, які ми вивчали. Він грав на баяні, я заспівував, а мої однокласники співали разом зі мною. У старших класах уже не було уроку співів, проте вчителька української мови та літератури Тетерюк Ольга Микитівна любила розпочинати урок із ліричної української пісні. Бувало, заходить до класу, привітається, а тоді звертається до мене: “Афанасій — нашу!” І я затягував “Рідна мати моя…” На сцені тоді я не співав. У районний палац культури прийшов, напевне, у 1975 році. Приєднався тоді до агітбригади “Темп”. Брав участь у різноманітних актуальних сценках. Керівником цього колективу тоді була Зоя Федосіївна Кротова, талановита людина, яка посіяла мені в душу любов до творчості.

— А не було у вас думки стати професійним музикантом чи актором?

— Я любив біля дому влаштовувати концерти, вистави разом з однолітками, хлопцями й дівчатами, для всіх мешканців найближчих дворів. Але завжди мріяв про професію залізничника, бо мій батько працював на залізниці. До нас у школу приїздили з Харківського військового училища, і я захотів стати танкістом. Однак урешті-решт вступив до Докучаєвського гірничого технікуму, після закінчення якого кілька років працював у Білорусі. Потім повернувся у рідну Волноваху й знову брав активну участь у роботі агітбригади. Ми навіть їздили до Києва на республіканський огляд аматорських колективів і успішно демонстрували там своє мистецтво. Згодом став вокалістом Палацу культури залізничників і до цього часу співаю, беру участь у всіх святкових заходах, концертах.

— Ви є учасником певного колективу чи вас більше приваблюють сольні виступи?

— У нас є вокальний ансамбль “Рапсодія”, із яким ми не раз брали участь в оглядах-конкурсах у системі аматорських колективів Укрзалізниці, займали призові місця. Директор РЦКД Ірина Юр’ївна Піскун теж уже кілька років співає у цьому колективі. Ще я співаю в дуеті “Сузір’я” разом із медсестрою районної лікарні Валентиною Василенко. Для успішного виступу дуже велике значення має, що з нами працюють оператори звукозапису Євгеній Хаджинов, Олександр Ігнатенко та керівник ансамблю Наталя Ігнатенко. Це надзвичайно талановиті люди. Я також є учасником грецького ансамблю “Гюнеш”. Хочу подякувати керівникові колективу Марії Лазарівні Ахпаш, яка вчить нас не зупинятися на досягнутому, постійно вдосконалюватися. Нещодавно “Гюнеш” виступав на мистецькому фестивалі пам’яті Тамари Каци в Маріуполі, нашу майстерність відзначили грамотою.

— Чи можете сказати, що любов до музики, пісні — це ваша сімейна традиція?

— У дитинстві батьки помітили мій потяг до музики. Бабуся купила гармошку, я навчився грати на ній самостійно — у мене гарний слух. Згодом брат подарував баян. Велику роль у тому, що я йду по життю із піснею, відіграли батьки. Тато, Олексій Антонович Менглебей — із тих греків, дідів-прадідів котрих примусово переселили у 1775 році з Криму до Приазов’я за наказом Катерини ІІ. А мама, Марія Іванівна Гомон — українка. І греки, і українці завжди були співучими. Традиційно, коли на свята збиралися родичі, друзі, батьки співали. Мені дуже подобалися старовинні народні пісні, які вони виконували. Особливо “Там, де Ятрань круто в’ється”. Вони чудово співали акапельно. Частенько я акомпанував на гармошці або баяні.

— Чи сприяло ваше захоплення, участь в аматорських колективах особистим романтичним стосункам?

— Це було восени. Я поспішав на репетицію у РБК. Прибіг на зупинку міського автотранспорту. Дивлюсь, там очікує автобуса гарненька дівчина. І в той момент ніби стріла пройшла крізь мене. А тут підходить автобус. Ми заходимо. Я на неї дивлюсь, вона з цікавістю — на мене. Вийшли обидва в центрі. Познайомились, домовились про зустріч. Вона тоді відвідувала хор у сільському клубі. Ми частенько, коли гуляли разом містом, наспівували улюблені пісні. От така була романтична історія в юності.

Недаремно сказано: “Не у волі людини шлях її, і не має влади той, що йде, куди спрямувати стопи свої.” У мене в житті частенько так бувало, коли я випадково де-небудь в аеропорту, на вулиці далекого від дому міста зустрічав своїх добрих приятелів.

— Які пісні ви любите співати?

— Різні. І народні, і сучасні — ліричні й патріотичні. Якось із виробничим завданням я перебував у вагонно-ремонтному депо міста Фастова. Там, звичайно, зайшов до будинку культури. Спілкувалися. Співали разом. Колеги-співаки подарували нашому колективу авторську пісню “Незалежна Україна”. Вона нам сподобалась, ми часто її виконуємо. Репертуар формується у залежності від святкових заходів, які проводяться у будинку культури. Готуємо спеціальні номери, якщо виїжджаємо до сіл на святкування Дня певного села. Бувало по 4 концерти на день, а в інший час — лише 4 на місяць, усе залежить від ситуації.

— Сьогодні публіка активніше відвідує культурно-мистецькі заходи, ніж до війни, чи навпаки?

— Останнім часом люди стомилися від негативних подій, вони шукають можливість отримати позитивні емоції і сьогодні частіше приходять на заходи, які відбуваються у нашому будинку культури. А влітку на головній площі міста збирається дуже багато глядачів. Часто співаємо для воїнів-захисників. Ми задоволені, що можемо порадувати людей. Коли я пішов на пенсію, захоплення мистецтвом дуже мене підтримало. Працюю у раді ветеранів, вирішуємо різноманітні питання, серед яких — допомога ветеранам. Усім хочу сказати: на пенсії у кожного є можливість приділити увагу своїм захопленням, на які раніше не вистачало часу. Це дасть вам відчуття радості життя.

Розмовляла журналіст Лариса БОНДАРЕНКО

Фото з архіву Волноваського РЦКД

Share Button