Анатолій Авдієвський: «Нашу країну зберегла музика»

81
Share Button

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Видатний хоровий диригент, академік Академії мистецтв та Академії педагогічних наук України, завідувач кафедри методики музичного виховання, співів і хорового диригування Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, голова Всеукраїнської національної музичної спілки, президент Українського національного музичного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО Анатолій Авдієвський народився 16 серпня 1933 року в селі Федворі (тепер Підлісне) Кіровоградської області.

1958 року закінчив Одеську державну консерваторію (тепер національна музична академія) імені Антоніни Нежданової, навчався у Дмитра Загрецького, Костянтина Пігрова. У 1958–1963 роках – художній керівник і головний диригент заснованого ним же Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок». Упродовж 1963–1966 років – художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору. З 1966-го – художній керівник і головний диригент Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

У 1971–1976 роках викладав у Київській консерваторії, з 1977 до 1980-го – у Київському інституті культури. Від 1986 року – професор Київського педагогічного інституту. Член Комітету із Державних премій України імені Тараса Шевченка (1967 р.). Народний артист СРСР (1983 р.). Член-засновник Академії мистецтв України (1996 р.). Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1968 р.), Державної премії СРСР (1978 р.). Нагороджений почесними грамотами Верховної Ради України, урядів Білорусі, Естонії, Казахстану, Росії, Таджикистану, Узбекистану, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (1998 р.). Герой України (2003 р.).

– Анатолію Тимофійовичу, Ви, як відомо, прихильник автентичного співу…

– Так. Адже автентичний спів – унікальний. Ще Микола Лисенко говорив: «Я закінчував Лейпцизьку консерваторію і мене вчили голосоведення – як правильно вести тенорову партію чи альтову, сопранову, басову. Та коли почув, як на Полтавщині вибудовують гармонію наші бабусі, як це ладно, як незвично, – зрозумів, що нічого кращого в житті не чув!»

avd

Ми теж знайшли копалину в українській музичній культурі, автентичному фольклорі – пісні Крячківки. Саме «глибинка» сприяла збереженню неповторного звучання мелодій і підголосків! Я вже не кажу про унікальну мелізматику, той пилок, котрий дуже важко відтворити нотами, хіба що магнітофонним записом… Вони мислять не семиступеневими ладами, як ми, а іншими – з більшою кількістю звуків.

Якось до України з Індії приїжджав доктор мистецтвознавства, шукав зв’язки між культурами індійського й нашого народу. Коли показали йому пісню «Била мене мати» у виконанні жінки із села, що нині затоплене, дослідник прийшов у захват. А потім зі своїми асистентами й асистентками продемонстрував нам автентичний фольклор своїх регіонів. Звучала мелодія на основі сорокаступеневої системи (індуси володіють інтонацією менше півтона). Ми були вражені.

– Важко зберігати автентику?

– Так. Я давно зрозумів, що ми, освічені люди, котрі позакінчували виші, неспроможні розкрити технічні засоби, збережені народом на генетичному рівні. Це передавалося із роду в рід найталановитішими і зробило увесь наш народ талановитим. Розумію думку Лепського щодо неповторності дитячого співу, особливо при виконанні духовної музики. Він висловив її у козацькому селі, коли познайомився із багатодітними сім’ями, де всі хлопчики й чоловіки співали. Зауважу: дружини козаків не співали, матері були виховательками й берегинями родинного вогнища.

ПЕРШИМ ХОРОМ БУВ «ЛЬОНОК»

– Як починали творчий шлях?

– Після консерваторії мене запросили до Житомира для організації професійного колективу. Його мали створити на особисте замовлення Михайла Стахурського, тодішнього першого секретаря обкому партії, – людини надзвичайно театральної та музикальної, до того ж українського роду, хоч і народженої в Сибіру. Не володів українською мовою, але страшенно любив українську пісню. Так було засновано «Льонок». Назва мені наснилася. Я довго думав над нею і вночі побачив: цвіте поле льону, а над ним ллється пісня поліська – своєрідна, унікальна. І співаю її я, молодий випускник вишу.

– Яким бачили новостворений колектив?

– На превеликий жаль, за радянських часів, напевно, була така установка, щоб менше заглиблювались у сферу автентики, бо там заховані джерела національної свідомості, з яких можна черпати нескінченно. У «Льонку» я так закохався в народну пісню, що вже іншої професії для себе не бачив. Намагався відтворювати з хором автентичний спів. Але не такий, як іноді показують, коли беруть сільських бабусь і одягають у національні костюми. На великій сцені, наприклад у палаці «Україна», вони виглядають трошки дивно, перелякано. Я розумію, що важко створити умови, аби вони почувалися там природно. Тому така автентика мене не влаштовує.
Вважаю, головне – не похитнути природу людини в середовищі культури її предків. Тоді виникає потреба в колективній творчості – заспівати гуртом так, як співали бабусі, матусі, зберігаючи їхню виконавську манеру: елементи підголоскової поліфонії, вивід із характерним звучанням сопранової партії, солісту доручається прикрашати голосом ту чи іншу пісню, а сама вона може виконуватися і двома голосами, і трьома, і чотирма…

– Як знаходите автентичні пісні нині?

– Як і раніше, – записую по селах, хоча тепер менше. Якось побував у Великому Хуторі (це раніше була Полтавська область, а зараз Черкаська). Село велике, тягнеться десь із 20 кілометрів. Там якраз збирали врожай гречки. Хтось сказав жінкам, що я і Ніна Матвієнко, яка тоді їздила зі мною, привезли апаратуру і записуємо пісні. Жінкам було дуже цікаво. Ось кілька дівчат почали пісню, коли підходить жіночка і так лагідно «вмощує» свій голосочок, що навіть не помітно. Потім інша, і ще… Так вони одна по одній долучалися до тих, хто співав, – тихенько, лагідно, щоб не зіпсувати гармонії звучання.

ГОГОЛЬ – ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ РОСІЇ!

– Керівник Кубанського хору Віктор Захарченко запросив ваш колектив на святкування їхнього 200-літнього ювілею. Ви давно знайомі?

avdiy

– Так. Свого часу, в роки хрущовської відлиги, я з хором записував на Кубані пісні. Хрущов якраз дозволив називати українською культуру чорноморських козаків і тих родин, які проживали на Кубані. До речі, з багатьма із них тоді зустрічався, вони вважають себе нащадками запорозьких козаків.

Віктора Захарченка знаю багато років. Познайомилися на одному із моїх майстер-класів у Росії. Він тоді ще був студентом Новосибірської консерваторії. Я й подумати не міг, що переді мною майбутній керівник Кубанського хору. Він хотів пізнати технологію хорової справи, вивчав питання інтонації, побудови концерту, а я захоплювався ідеєю осмисленого співу.

– Що Ви маєте на увазі?

– Це, можливо, пішло від театрального мистецтва, де одне слово може мати багато значень, залежно від інтонації, психологічного стану, тембрових наголосів та обарвлення. Для акторів це істина: засіб підвищення акторської майстерності – володіння мовою, настроєм, мімікою.

Було два підходи: один від Станіславського, який вимагав усе насправді пережити, увійти в образ, а інший – від Мейєрхольда і Леся Курбаса, котрі передбачали таке володіння технікою, за якого всі тонкощі поведінки і навіть психологічний стан утілюються в зовнішніх образах, постатях, тембровій інтонації тощо. Цим мистецтвом володіло багато акторів, зокрема Гнат Юра. Я його земляк, народився в селі Федворі. Там встановлено бюст видатному артистові. Може, саме тому, що прислухався до його інтонацій, я дійшов думки: вокаліст має не просто брати ноту, а обов’язково грати на сцені.

Я ділився своїми сумнівами, думками, планами із Віктором Захарченком. Він досі пам’ятає, що я певною мірою причетний до його вибору – стати керівником Кубанського хору.

Віктор – українець. Батько його загинув на війні на початку 1940-х років. А мати, щира українка, розмовляла тільки рідною мовою.

– Ви багато поїздили по колишньому Радянському Союзу…

– І багато спілкувався з керівниками російських творчих колективів. Це ж була одна країна! Наприклад, знаю Антоніну Колотилову – художнього керівника російського «Хору північної пісні». Дуже цікавий був колектив – повний діапазон жіночих голосів. Молодь так колоритно співала! А серед хористок ледь не третина була українців, які проживали біля Онезького озера. Антоніна Тимофіївна записувала пісні й добирала співачок, переселенців із України, в Мурманську.

– А нині буваєте в Москві?

avdiyev

– Був на святкуванні 200-ліття Миколи Гоголя. Мене запросили очолити журі фестивалю «Сорочинський ярмарок», на який зібралося багато представників діаспори із різних регіонів Росії: Хабаровська, Мурманська, Кубані. Там усі говорили, що «Гоголь – великий русский писатель». Дали мені слово і я сказав: «Ви мені пробачте, я кажу не з огляду якихось політичних позицій, а як велить моє серце. Гоголь – великий українець Росії! Бо він створив такі героїчні образи, скажімо, Тараса Бульби, які притаманні тільки українському народові. Хоч і зробив це російською мовою».

– Свого часу Вас запрошував Анатолій Александров до Ансамблю пісні і танцю Радянської армії. Чому не пішли?

– У тому ансамблі більше половини українців. Я ледь не став його художнім керівником, та Щербицький мене не віддав – залишив у хорі Верьовки. До слова, ми включили до свого репертуару пісню Михайла Гринишина «Вівці мої, вівці» з репертуару хору Александрова.

У радянській Москві добре знали два українських твори – «Вівці мої, вівці» і «Рідна мати моя» Платона Майбороди. Обидва співав соліст, колишній військовий, який пройшов усю війну, Павло Кармелюк. Якось із України привезли пісенний концерт Платона Майбороди для звіту. Це було влітку, в парку імені Горького. Українську музику любили та й зараз люблять у Білокам’яній. Запросили для виконання Кармелюка. Ведучий оголошує: «Мы перенесли сюда часть души украинского народа. Перед вами народный артист Советского Союза − Платон Майборода. Прозвучит лучшая песня композитора “Про рушник” − “Песня о полотенце”! Исполняет народный артист Советского Союза Павел Кармелюк, у рояля автор!» Майборода робить вступ, а Кармелюк затягує «Вівці мої, вівці». Композитор йому шепоче: «Рідна мати моя…» Починає знову. А Кармелюк своє: «Вівці мої, вівці». І так тричі. Довелося Платону Іларіоновичу акомпанувати.

ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ ВДРУГЕ ВЗЯЛИ ПОРТ ДЮНКЕРК

– А які з закордонних гастролей запам’яталися найбільше?

– Із хором Верьовки ми тричі гастролювали у Франції. Виступаючи у різних містах, потрапили до Ля-Рошелі на півночі країни. Концерт пройшов при повній залі з великим успіхом. А наступного дня до нас приїхала знімальна бригада із проханням, щоб я дозволив відзняти наших запорозьких козаків. Не знаючи в чому справа, я погодився. Адже ми були зорієнтовані так: якщо засоби масової інформації цікавляться колективом, треба цьому радіти.

Записали з нашими танцюристами, одягненими у відповідні костюми, танець запорозьких козаків у місцевій фортеці. На зйомках артисти скакали на конях, билися на шаблях. Я дивувався, як це у французів усе так швидко, оперативно робиться. Процес сподобався – розійшлися в хорошому, піднесеному настрої. А наступного дня газети великими літерами надрукували заголовки: «Запорозькі козаки вдруге взяли порт Дюнкерк». Виявляється, король Франції часів Пилипа Орлика (в XVI ст.) запрошував козаків, щоб допомогли звільнити порт Дюнкерк (тобто Ля-Рошель) від завойовників-іспанців. А ми й не знали, що в Ля-Рошелі бували наші козаки, котрі тоді дісталися Франції по воді на «чайках».

– Тому що українську історію замовчували…

hor

– На жаль. Ми власну історію знали слабенько, перемоги козаків радянська влада ретельно приховувала від українців. Тому приємно було дізнатися про це від іноземців. Франція такий факт пам’ятає. Ми ж – ні.
Поцікавилися, звідки походить назва знаменитого аеропорту «Орлі» в Парижі. Виявляється, летовище назване на честь Пилипа Орлика. У Франції шанують засновника першої у світі конституції. Після перемоги над іспанцями багато козаків залишилося жити у країні, одружилися із місцевими красунями, створили сім’ї.
Франція чимось нагадує Україну. Але французи не спілкуються так, як ми. Вони трішечки затаєні. Це характерна особливість їхнього менталітету. А українці переважно відкриті та щирі.

БАТЬКО НЕ ЛЮБИВ ЗГАДУВАТИ ПРО ГОЛОД

Ви народилися в сумнозвісному 1933-му. Голодомор зачепив Вашу родину?

– Голодомор – одна із трагічних сторінок життя нашого народу. Втрати супроводжували українців упродовж усієї історії. Були й так звані «репетиції» – голод 1920-х років під час громадянської війни, коли брат ішов на брата, син на батька, батько на сина.

Трагічно склалася й доля мого роду по батьківській лінії. Дід Іван, старший син у родині, мав велику ділянку землі в лісі, був лісничим, заможним чоловіком. Землю обробляла сім’я та ще допомагали наймані працівники. Господарів тоді куркулями називали. Під час колективізації у 1929 році хтось його видав. Молодший брат діда був бідняком, мав п’ятеро дітей. Так він теж потрапив до категорії куркулів, можливо через те, що в нього було двоє коней. А от середній брат служив у ГПУ й разом із іншими організовував колективізацію. Так сталося, що середульший брат став учасником висилки старшого.

– Як це відбувалося?

– Бабуся розповідала, мій батько відчував, що ось-ось станеться трагедія й діда Івана заберуть. А той у це не вірив: «Я ж не винуватий! Я чесно працюю». Його вислали в район Мурманська, де сліди загубилися. Кажуть, що розстріляли.

Коли діда вислали, його молодший брат подався на південь України. Зірвавшись із насиджених місць, люди часто не доїжджали до місця спасіння. Їх хапали дорогою і переселяли в Сибір, Середню Азію, Казахстан, Киргизстан. Так наша родина розпорошилася.

– А батьки розповідали про голод?

avdiyevsk

– Батько зазвичай говорив мало, був суворим чоловіком. Коли почалася трагедія в Україні, він усю сім’ю взяв до себе: старшу сестру – тітку мою, молодших брата і сестру. Він закінчив ветеринарний інститут, працював і міг допомагати родині. Направлення на роботу отримав у селище міського типу Федвір Знам’янського району, що на Кіровоградщині. У 1933 році, коли я народився, був головним лікарем.

Батько майже ніколи не говорив про той страшний голод. Він був не те що наляканий, а хотів уберегти сім’ю від неприємностей. Більше розповіла мені бабуся – росіянка Євстафія із білоруських країв. Її аж ніяк не можна було звинуватити в упередженості. Вона не могла говорити неправду. Навпаки, стала б на бік Росії, та була богомольна, чесна. Тому я вірю в усе, що вона казала.

– Це були страшні спогади?

– Так. Якось родина прокинулася вранці, батько намагався відчинити двері й не зміг. А він у нас кремезний був. Виявилося, хату оточили ледь живі істоти, яких важко було назвати людьми. Знаючи, що це ветеринарна клініка, вони сподівалися, що в нас є якась тваринка, навіть здохла, і їм перепаде. Люди стояли, підпирали хату, а потім почали сповзати по стіні, ніби осипалися. Дехто похилого віку, були й молоді.

Я абсолютно переконаний, що голод організували навмисно, – то була свідомо підготовлена акція, яку контролювали загони ГПУ. Бабуся привозила нам харчі – вимінювала на якісь речі й цим рятувала від голоду. Тоді виїздити з України суворо забороняли. Та у неї був паспорт, що вона зі Смоленської області. Тож її з торбинкою в руках пропускали. А українців знімали з поїздів, силоміць заштовхували в спеціально обладнані товарні вагони і під вартою повертали назад.

Мені часто доводилося зустрічатися на концертах з українськими переселенцями. Вони теж розповідали про таке.

hor1

– У репертуарі хору імені Григорія Верьовки є твір Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка «Панахида за померлими з голоду»…

– Він звучить майже годину і написаний для двох хорів – імені Верьовки і капели «Думка», великого симфонічного оркестру та солістки Ніни Матвієнко. Перше виконання було приурочене до скорботної дати – 75-ї річниці Голодомору в Україні. Із цією серйозною темою ми виступали в Оперному театрі та в Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Пізніше ми зробили нове аранжування – тільки для нашого хору і нашого оркестру. Додаємо туди трошечки інших голосів, які дають партитурі звучати відповідно до авторського задуму.

Наталія ЗІНЧЕНКО

Друковану версію читайте: Наталія Зінченко. Анатолій Авдієвський: “Нашу країну зберегла музика” // Музика. – 2011. – № 1-2. – С. 4–9.

Share Button