Сьогодні славні 75 відзначає відомий джазовий діяч Андрій Шеломенцев.
Якщо поставити запитання джазовому музиканту з Києва або іншого (і не тільки) міста України, музичному критику, педагогу або продюсеру, чи знає він Андрія Шеломенцева, той напевно вигукне: «Знаю, звичайно!» Але на питання, як функціонально окреслити його місце в історії вітчизняного джазу, більшості інтерв’юйованих швидше за все буде важко визначитися з відповіддю.
Продюсер? Загалом, так, бо іноді (й досить регулярно) він займається організацією концертів та клубних виступів. Але для нього це не бізнес. Адже сенс продюсингу – в отриманні прибутку і забезпеченні рентабельності проєкту, а він часом свої «кровні» доплачував за оренду зали, тільки б концерт відбувся.
Музичний критик? Безумовно, бо не раз виступав у пресі з рецензіями, оглядами, анотаціями. Але ані до славної когорти фахівців-музикознавців, ані до журналістського цеху прямого відношення не має (хоча в цьому середовищі ніби «свій»).
Конферансьє? Іпостась ведучого – звична позиція для Андрія Михайловича. Не злічити заходів, за «штурвалом» яких він упевнено вів корабель джазового перформансу – фестивального, клубного, концертного. Та знову ж таки – саме вів, а не конферував.
Утім, відповідь є. Він місіонер. Навіть так, з великої літери – Місіонер джазу. Пафосно? Можливо. Але найближче до істини. Бо ювіляр є представником невпинно зникаючого виду служителів музики, які віддані їй просто так, без корисливих намірів, стяжання слави, популярності, почуття власної значущості в соціокультурній реальності. Віддані з любові до мистецтва (яке, як зауважив Костянтин Станіславський, любити треба в собі).
Народився ювіляр в часи державного заперечення джазової музики як такої, через що пізніше їх прозвали епохою «розгинання саксофонів». Завершилася вона 1957-го, після небаченої для країни переможного соціалізму події – Міжнародного фестивалю молоді і студентів.
Андрію тоді виповнилося 11 років. Вік, коли свідомість вбирає звуки, фарби, запахи особливо гостро. І хочеться заборонених плодів так, як ніколи в подальшому житті. А джаз був, що не кажіть, забороненим плодом – екзотичним, привабливим, «стиляжним», епатажним. Неможливо визначити, коли саме джазова інфекція проникла в свідомість і незміцнілу в ідеологічній боротьбі душу хлопчика з хорошої сім’ї, який старанно вивчав академічний репертуар на фортепіано.
Звичайно, суттєвою є й геопозиція нашого героя в період становлення смаків і музичних уподобань. Можливо, Київ і не був найджазовішим містом СРСР, але однозначно був одним із лідерів процесу відродження забороненого жанру музичного мистецтва. У столичному творчому середовищі було достатньо фахових музикантів, які вміли і, головне, мріяли грати справжній джаз. У 1961 році був створений легендарний біг-бенд «Дніпро» під керуванням Ігоря Петренка, на репетиціях і виступах якого «пропадав» юний піаніст Андрій (а як же, адже там на трубі грав його старший товариш Люсик Зубер!). Та й сам, вже у студентські роки пробував свої сили в ансамблі, грав джаз у ресторані «Прага».
Так, майбутній місіонер джазу не став професійним музикантом. Перефразовуючи камергера Митрича із «Золотого теляти», який стверджував, що «гімназії» не закінчував (закінчивши Пажеський корпус), скажемо так: ювіляр не закінчував «консерваторіїв», а вчився на фізичному факультеті КДУ. У роки «відлиги» то було типовим явищем. Більшість майстрів джазу в СРСР – фізики, інженери, архітектори. Інтелектуали, які вважали джаз своєю музикою, що була, ніби, ознакою обраності. Та й узагалі, в столицях тоді молодим людям треба було обирати або фізику, або лірику. Перша зазвичай перемагала – час був такий. І наш ювіляр у лірики не подався, залишився в науці, зробивши кар’єру вченого.
А як же джаз? Ось тут ми переходимо до зародження Місії. Багато хто, захоплюючись у студентські роки музикою, граючи в оркестрах, пізніше відійшли від хобі (як вони його розуміли), сконцентрувались на професії, сімейних турботах. Природний процес. Але в житті молодого джазмена-ентузіаста сталася та сама точка біфуркації, що змінила течію його життя. Як виявилося, назавжди.
Андрій Шеломенцев, працюючи, як і належить молодому вченому, в НДІ, замислився над тим, що його улюблений джаз у місті існує дискретно, спорадично , як ланцюжок хаотичних подій, системно не організованих. Те, що самому доводиться грати джаз усе рідше, – півбіди, біда, що рідко грають джаз чудові професійні музиканти.
Зрозуміло, це не стосувалося гастролерів: у Києві виступали оркестри Бенні Гудмена, Дюка Еллінгтона, Ерла Хайнса, Теда Джонса і Мела Льюїса, югославські, польські, навіть японські та кубинські колективи, радянські біг-бенди Лундстрема, Рознера, Ризький оркестр молодого Раймонда Паулса. А де ж київський, український джаз?
І ще одна проблема, можливо, найголовніша – неосвіченість публіки, яка щиро не розрізняла джаз та іншу легку музику («естраду»). Заборони та обмеження зіграли негативну роль, слухачі не розуміли: у чому специфіка джазової мови, свінгового фразування, імпровізації? у чому краса блюзової гармонії та її похідних? У душі Андрія визрівав порив: вони повинні знати й відчувати! Я їм розповім, вони прозріють! І полюблять джаз так само, як я!
Так починалася Місія. Андрій виступив як піаніст у рідному НДІ, потім прочитав лекцію про джаз. Сподобалося. Найбільше те, що лекцію супроводжують музиканти, роблячи слова зримими і переконливими. По суті, це була перша з цілої низки наступних «Джазових віталень». Ця лекція-концерт стала тим живильним вітерцем, який розпалив ледь тліюче київське джазове вугілля.
Шеломенцева попросили й далі проводити подібні концерти. Ще б пак, прихильники джазу прагнули слухати улюблену музику в живому виконанні. Слухачі-початківці у світі джазу хотіли дізнатися щось нове. Були гості й з інших інститутів та організацій. Вони кликали до себе з подібними виступами. Так почалися виступи в різних інститутах. Згодом стали запрошувати і в палаци культури, і нове джазове світло осяяло Будинок культури МВС, Будинок архітектора, Будинок художника, Будинок кіно, Будинок культури Міністерства торгівлі. Справа розвивалася.
Момент, коли «Джазові вітальні» перемістилися у Жовтневий палац культури, можна вважати історичним. Адже у цих заходах вже брали участь провідні музиканти міста й країни. Сам же ювіляр став ніби системним адміністратором джазового життя Києва.
Минули роки, але музиканти і любителі джазу згадують «Джазові вітальні» так, ніби вони були вчора. Причому частіше, ніж фестивалі, наприклад, «Голосієве», одним із натхненників і організаторів якого був наш ювіляр. У чомусь «Вітальні» – унікальний експеримент, який відродив джазове життя з попелу.
«Попіл» – не перебільшення. Танки у Празі в 1968 році поставили крапку в хрущовській «відлизі», і одним із перших постраждалих був джаз як уособлення вільного способу життя і, найголовніше, мислення. Був закритий єдиний у місті джаз-клуб у молодіжному кафе «Мрія». Усі «розбрелися» по основних місцях роботи – в оркестри радіо, цирку, ресторанні ансамблі, концертні бригади обласних філармоній і Укрконцерту. Там джазова стилістика вже не домінувала: у популярну музику прийшов рок (який тоді називали «біг бітом»). Як популярна музика джаз помирав…
Ось тоді з «надр» мережі НДІ якимось містичним чином «виплили» шеломенцевські «вітальні». «Джаз помер? Хай живе джаз!» Розмірковуючи про їхнє значення, мимоволі знаходиш дивовижні паралелі з подіями у джазовій метрополії, що трапилися кількома десятиліттями раніше. У США закінчився «золотий вік» свінгу як мейнстріму танцювальної поп-культури, його замінили ритм-енд-блюз, кантрі, а в середині 1950-х – рок-н-рол.
Врятував становище Норман Гранц – імпресаріо, який вигадав «Джаз у філармонії». В основу його проєкту лягла очевидна думка про те, що коли вже джаз така серйозна музика, то і звучати він повинен на концертних майданчиках, у тому числі філармонійних. По всій країні й світу пройшла серія концертів майстрів модерн-джазу, стверджуючи в суспільній свідомості думку, що в культурному просторі з’явився, поряд із класикою і симфонічним авангардом, новий академічний жанр.
Зрозуміло, прямі паралелі умовні (хоча й дуже спокусливо оголосити ювіляра вітчизняним Норманом Гранцом). Однак вони є. Заслуга Андрія Шеломенцева полягає в тому, що в період джазового лихоліття він зберіг, розширив і примножив кількість публіки, яка цінує джаз-стилістику, вважає цю музику престижною і відповідною образу і ритму життя еліти.
Немає жодних сумнівів, що сучасна молодь, яка грає джаз, опосередковано зобов’язана тим, що їх хтось слухає, Шеломенцеву (хоча вона про це не підозрює). Адже саме з 70–80-х років минулого століття йде традиція слухати джаз, позиціонуючи у такий спосіб свої обраність і тонкий смак. А заклали цю традицію «Джазові вітальні», ставши камінчиком, кола на воді? від якого йдуть понад півстоліття…
Почався фестивальний період історії українського джазу. Активно працював у цей час і «господар» «Джазових віталень». Цікаво, що Андрій Михайлович ніколи не був великим джазовим начальником, але без нього не обходився жоден джазовий форум. Зокрема, на першому з них – фестивалі «Голосієве» – він був скромним завідувачем міжнародного відділу Президії. Неважко здогадатися, що означали слова «міжнародний відділ»: гостей приймав і організовував саме він.
У 1986 році був створений другий джаз-клуб у Києві. Другий – тільки формально, бо він радикально відрізнявся від першого та й, мабуть, не мав аналогів в усій країні, оскільки був громадською організацією, офіційно зареєстрованою в міськвиконкомі (нечувано за тих часів, адже організація не була ані партійною, ані комсомольською). У Київському міському джаз-клубі Андрій Шеломенцев був секретарем правління (на жаль, не генеральним). Утім, славна історія другого джаз-клубу ще чекає свого літописця. У 1993 році він фактично припинив існування.
Але не припинив діяльність ювіляр. В абсолютно нових економічних і суспільно-політичних умовах він «со товариші» вже в новому тисячолітті (2009 р.) створив третій клуб (див. публікацію «Джаз-клуб на Подолі»), який діяв до початку 2014 року. Цей проєкт розвертався на базі БК заводу «Арсенал», потім виник постійно діючий концертний майданчик у Київському планетарії (див. публікацію «Джаз під зірками»), відбулася серія концертів у Будинку вчених, перервана вже обставинами, пов’язаними з пандемією коронавірусу.
Отож можна стверджувати з упевненістю: ювіляр активний не по роках (на них він уваги не звертає й вікових послаблень не сприймає) в усіх іпостасях своєї місії. Андрій Шеломенцев – один з організаторів Асоціації естрадних і джазових оркестрів України, яка є членом Національної всеукраїнської музичної спілки (НВМС). І знову, він не керівник, а трудівник-сисадмін заходів асоціації, яка об’єднує всі біг-бенди країни. А ще ювіляр – ведучий щорічних Всеукраїнських фестивалів «Зимові джазові зустрічі імені Євгена Дергунова» і навіть перших славетних «Парадів біг-бендів» (організатор Галина Макаренко-Дергунова), що стали знаковими у джазовому житті країни. Упродовж усіх років існування чудового, унікального журналу «Джаз» Андрій Михайлович був членом його редколегії й автором численних публікацій.
Місія завдовжки в життя або доля системного адміністратора джазу триває. І не припиниться доти, доки живі Його Величність Джаз і вірний адепт культу – Андрій Шеломенцев. Многая літа Андрію Михайловичу!
Анатолій ГОЛОВКО
