Борис Лятошинський

9524

 

Борис Миколайович Лятошинський (1895—1968) — український композитор, симфоніст. Засновник сучасної української музики. Один із найбільших новаторів ХХ сторіччя.
«…З ім’ям Бориса Миколайовича Лятошинського пов’язаний не тільки величезний і, може бути, самий славний період розвитку української радянської музики та пам’ять про великий талант, про мужність і чесність. У найважчі часи для своєї країни, в самі гіркі хвилини власного життя він залишався щирим, мужнім художником. Лятошинський перш за все композитор-симфоніст. Для нього симфонізм – спосіб життя у музиці, принцип мислення у всіх без винятку творах – від найбільшого полотна до хорової мініатюри або обробки народної пісні.
Непростим був шлях Лятошинського в мистецтві. Спадковий інтелігент, він у 1918 році закінчив юридичний факультет Київського університету, рік по тому — Київську консерваторію по класу композиції Рейнгольда Глієра. Бурхливі роки першого десятиліття століття відбилися і на перших творах молодого композитора, в яких уже ясно відчутні його прихильності. Перший і Другий струнні квартети, Перша симфонія насичені бурхливими романтичними поривами, вишукано-рафіновані музичні теми сягають пізнього Скрябіна. Величезна увага до слова — поезія Моріса Метерлінка, Івана Буніна, Ігоря Северяніна, Персі Шеллі, Костянтина Бальмонта, Поля Верлена, Оскара Вайльда, старовинних китайських поетів втілилася в настільки ж витончених романсах з ускладненою мелодикою, незвичайною різноманітністю гармонічних і ритмічних засобів. Те ж можна сказати і про фортепіанні твори цього періоду (“Відображення”, Соната), для яких характерні гостроекспресивні образи, афористичний лаконізм тем і максимально активний, драматично-дієвий їхній розвиток.
Центральний твір — Перша симфонія (1918), у ній яскраво проявився поліфонічний дар, блискуче володіння оркестровими тембрами, масштабність задумів. У 1926 році з’являється Увертюра на чотири українські теми, що знаменує початок нового періоду, для якого характерна пильна увага до українського фольклору, проникнення в таємниці народного мислення, в історію, культуру рідного народу (опери «Золотий обруч» і «Полководець» («Щорс»); кантата «Заповiт» за віршами Тараса Шевченка; відмічені найтоншим ліризмом обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору a cappella, в яких Лятошинський сміливо вводить складні поліфонічні прийоми, а також незвичайні для народної музики, але надзвичайно виразні й органічні гармонії).

53267000_Lyatoshinskiy

Опера «Золотий обруч» (за повістю Івана Франка) завдяки історичному сюжету з XIII століттю давала можливість змалювати і образи народу, і трагічну любов, і фантастичних персонажів. Настільки ж різноманітна і музична мова опери зі складною системою лейтмотивів, безперервним симфонічним розвитком.
У роки війни разом із Київською консерваторією Лятошинський евакуювався до Саратова, де у важких умовах тривала напружена робота. Композитор постійно співпрацював з редакцією радіостанції імені Тараса Шевченка, яка транслювала свої передачі для жителів і партизанів окупованої території України. У ці ж роки створені “Український квінтет”, Четвертий струнний квартет, Сюїта для струнного квартету на українські народні теми.
Робота у повоєнні роки особливо інтенсивна і плідна. Протягом 20 років Лятошинський створює прекрасні хорові мініатюри: за віршами Тараса Шевченка; цикли «Пори року» за віршами Олександра Пушкіна, Афанасія Фета, Максима Рильського, «З минулого». Етапним твором стала Третя симфонія, написана в 1951 році. Першій редакції симфонії був поданий епіграф: «Мир переможе війну». Її основна тема — боротьба добра і зла. Після першого виконання на пленумі Спілки композиторів України симфонія піддалася несправедливо різкій критиці, типовій для того часу. Композитору довелося переробити скерцо і фінал. Але, на щастя, музика залишилася жива. Щодо втілення найскладнішої концепції, музичної думки, драматургічного рішення, Третю симфонію Лятошинського можна поставити в один ряд із Сьомою симфонією Дмитра Шостаковича.
1950—1960-ті роки відзначені величезним інтересом композитора до слов’янської культури. У пошуках єдиних коренів, спільності слов’ян пильно вивчається польський, сербський, хорватський, болгарський фольклор. Як підсумок з’являються «Слов’янський концерт» для фортепіано з оркестром; 2 мазурки на польські теми для віолончелі та фортепіано; романси на вірші Адама Міцкевича; симфонічні поеми «Гражина”, “На берегах Вісли”; “Польська сюїта”, “Слов’янська увертюра», П’ята («Слов’янська») симфонія, «Слов’янська сюїта» для симфонічного оркестру.
Панслов’янізм Лятошинський трактує з високо гуманістичних позицій, як спільність почуттів і розуміння світу.
Тими ж ідеалами керувався композитор у своїй педагогічній діяльності, виховавши не одне покоління українських композиторів. Школа Лятошинського — це передусім виявлення індивідуальності, повага до іншої думки, свобода пошуку. Тому настільки несхожі один на одного у своїй творчості його учні — Валентин Сильвестров і Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький і Микола Полоз, Євген Станкович, Іван Карабиць та Ігор Шамо. Кожен із них, вибравши власний шлях, у кожному своєму творі залишається вірний головному заповіту Вчителя —  “…залишатися чесним і безкомпромісним громадянином, служителем моральності і совісті».

<iframe width=”640″ height=”390″ src=”//www.youtube.com/embed/DycenVfCPLs” frameborder=”0″ allowfullscreen></iframe>

<iframe width=”640″ height=”390″ src=”//www.youtube.com/embed/SSdjs1LGxso” frameborder=”0″ allowfullscreen></iframe>