Дмитро Рогаль-Левицький – Олена Олександрова: «Осінній романс»

1
Share Button

Це незвичайне спілкування розпочалося влітку 1958 року, коли одного затишного липневого ранку листоноша поклав до поштової скриньки мешканки Чернігова Олени Іванівни Олександрової листа від невідомого адресата. У рядку «Зворотня адреса» значилося: Д.Р. Рогаль-Левицький, Москва, а/с…»

Ім’я Олени Олександрової, у дівоцтві Лучанінової (1887–1979) невідомо широкому загалу читачів. Це й не дивно. Олена Іванівна не працювала на високих державних посадах, не мала звань і нагород. Усе своє життя вона викладала іноземні мови – спершу у Чернігівській класичній жіночій гімназії, потім – у міській загальноосвітній школі. На початку 1950-х вийшла на пенсію, але діяльність не припиняла: діти з усього Чернігова тягнулися до старовинного будиночка на Валу, – Олена Іванівна досконало володіла французькою, німецькою та англійською мовами, вивчала їх свого часу в Олександрівському інституті шляхетних дівиць у Москві.

Але була ще одна важлива справа у цієї непересічної особистості – Олена Олександрова все своє життя збирала архів, пов’язаний із культурним життям Чернігова й «минулого» взагалі. Архів зберігався у родинному маєтку Лучанінових і займав майже весь життєвий простір невеличкої будівлі: програми концертів, літературно-музичних вечорів, листи від відомих діячів культури, книги, ноти, картини…

Олександрівський інститут. 1904 р.
Олександрівський інститут. 1904 р.

Забігаючи наперед, зазначу, що переважна більшість артефактів і листів збереглася, у тому числі й від професора Дмитра Рогаль-Левицького: у середині 1960-х років Олена Іванівна переслала їх частинами на зберігання до музею Музичної культури імені Михайла Глинки, сподіваючись, що через деякий час це буде комусь цікаво. Відтоді минуло понад півстоліття…

Як же перетнулися долі пенсіонерки-вчительки і професора Московської консерваторії, завідувача кафедри теоретичних дисциплін, автора багатьох перекладень інструментальних творів для великого симфоничного оркестру й підручників з інструментування? Це з’ясовуємо майже одразу. В листі від 17 липня 1958 року Дмитро Романович серед іншого пише (судячи з контексту, це другий лист): «Узнал я о Вас случайно. Я задал вопрос своему собеседнику о ряде лиц из окружения Конюса и упомянул в том числе и о Е[вгении] В[асильевиче] Богословском, а мне говорят, что кто- то связан с Вами в связи с намерением издать труды Е.В. Богословского. Я ринулся в издательства, где ничего не узнал, но получил вразумительную справку от Е.Н. Алексеевой (директор Музею імені М. Глинки. – Авт.). О дальнейшем Вы знаете сами. Книга о Конюсе написана в виде повествования одним из участников событий». Дещо поясню.

У той час Рогаль-Левицький писав книгу про свого викладача у Московській консерваторії – Георгія Едуардовича Конюса. Йдеться про події початку XX століття, свідком яких Дмитро Романович особисто не був, бо народився у 1898 році, тому й потребував уточнення певних фактів. До близьких кіл Георгія Конюса належав Євген Богословський – відомий музикант, лектор-ілюстратор, композитор, музикознавець, гідний представник музичної еліти Москви того часу. Рогаль-Левицький планував внести ім’я Богословського до загального переліку персоналій у книзі, тож просив Олену Іванівну конкретизувати дату народження митця за старим і новим стилями, викласти стислі біографічні відомості. Отже – був лист із запитаннями, на які миттєво надійшла відповідь, і на тому, як це найчастіше буває, справа мала б завершитися. Але насправді усе тільки починалося…

Дмитро Рогаль-Левицький
Дмитро Рогаль-Левицький

Поступово листування набирало обертів. Олена Іванівна поцікавилася архівними знахідками Дмитра Романовича щодо публікацій Євгена Богословського в дореволюційних музичних джерелах. «Журнал “Музыка” полон статьями и заметками Е.В. Богословского. Как только появится время, я сделаю Вам подборку материалов», – чи не наступного дня написав у відповідь Дмитро Романович і, зі свого боку, порекомендував «многоуважаемой Елене Ивановне» написати спогади про тогочасне музичне життя, виконавців, програми концертів, згадати реакцію публіки на ці заходи, може, якісь важливі цікавинки.

Олена Олександрова негайно приступила до спогадів і незабаром відправила до Москви першу версію, надруковану на машинці. Вже 9 жовтня 1958 року вона отримала «рецензію»: «Многоуважаемая Елена Ивановна! Вашу рукопись я получил и вместе с этим письмом возвращаю. Для начала – рукопись должна быть запечатана через 2 интервала. Некрасиво звучат смешанные междометия. Если Вы рассказываете от первого лица и пишете “я”, – то зачем “мы” и “наши”? Безобразно выглядят шаблоны, навязшие в зубах, – из газет и речей ораторов. Если Вы пишете, что Богословский работал в Москве, то зачем добавляете “в столице нашей Родины?” Если такое крылатое выражение терпимо на митинге, то в такой работе оно звучит насмешкой. До революции театры и консерватории были Императорскими, а не государственными. Государственным был только банк. Получается такая нелепица, как у одного музыковеда, что Чайковський приехал в Тбилиси, а у Вас – Богословский в Ленинград. Чайковский приехал в Тифлис, а Богословский – в Петербург, а если после 1915 года, – то в Петроград. Что касается содержания, много интересных фактов, и работу необходимо закончить. Переделок, к слову, не так уж и много. Пишите и не падайте духом!»

Спогади Олени Олександрової присвячені здебільшого життю і педагогічній діяльності Євгена Богословського. У часи навчання Олени Іванівни в Олександрівському інституті на початку XX століття Богословський займав посаду музичного інспектора разом із Олександром Скрябіним, а фортепіано дівчаткам, до речі, викладали Сергій Рахманінов і Олександр Гольденвейзер.

Останні 20 років життя Євген Васильович мешкав у Чернігові, працював у музичній профшколі. У серпні 1941-го, під час тотального бомбардування міста його будинок було вщент знищено. Унікальний архів музиканта рятувала з-під завалів і переносила до своєї порівняно вцілілої оселі саме Олена Олександрова. Через короткий час загинув і сам музикант…

Після закінчення війни, дочекавшись часів відлиги, Олена Іванівна почала діяти. «Мне было жаль, что дело всей жизни Евгения Васильевича пропадет», – пише вона Рогаль-Левицькому. Літня дама поставила мету – видати рукописи Євгена Богословського з історії фортепіанної музики, які вона уберегла від знищення. Задля цього Олена Олександрова листувалася із цілою низкою відомих музичних діячів – Рейнгольдом Глієром, Кузнєцовим, музикознавцями Виноградовим, Григорієм Коганом і багатьма іншими. Але тогочасне музичне суспільство вважало праці митця старого режиму морально застарілими, несвоєчасними, такими, що потребують переробки тощо.

Довелося пройти через багато труднощів: передавати праці на рецензування, показувати тому чи іншому знаному діячу і навіть переписувати, додавши співавтора, дотримуючись сучасних вимог. І ось до справи долучився Дмитро Романович. «Ваши попытки издать труды Е.В. Богословского потому потерпели поражение, что на этом деле сидят люди, стремящиеся издать свои работы. Советую списаться с Аксюком… Может быть, в пику Музгизу он примет к печати рукописи».

Зрозуміло, що в спогадах Олени Іванівни багато «красивостей», вона хвилюється за те як краще подати те чи інше формулювання, щоби реакція тогочасної цензури була сприятливішою. І от невдовзі, на радість Олені Іванівні, в альманаху «Советский музыкант» (видання Московської консерваторії), у номері від 15 листопада 1961 року з’явилася досить велика стаття Рогаль-Левицького «Е.В. Богословский». У передмові йдеться про те, що в 1966-му має виповнитися 100 років від дня заснування консерваторії, тож редакція час від часу публікуватиме матеріали з історії учбового закладу: портрети відомих діячів, нариси про важливі події, цікаві факти.

Чи не в кожному листі до Дмитра Романовича впродовж 1959 року – стримана зацікавленість із боку Олени Іванівни – коли ж вийде книга «Г. Конюс» і як її можна отримати у Чернігові. Відповіді розлогі, дедалі песимістичніші. Рогаль-Левицький, поза сумнівом був людиною сильною духом, загартованою у життєвих і творчих баталіях, але в обставинах, що склалися, він виглядав пригніченим.

Дмитро Рогаль-Левицький із доужиною Ольгою Герасимовою
Дмитро Рогаль-Левицький із дружиною Ольгою Дурасовою

Друк відкладався із якихось технічних причин, а далі справа мала всі шанси бути відкладеною у дальню шухляду. Олена Іванівна мріяла прочитати оповідь про часи своєї щасливої юністі. Врешті-решт в одному з листів вона написала: «…я обязательно должна ознакомиться с Вашей работой! Мне уже много лет, Дмитрий Романович, и я не знаю сколько мне еще болтаться на этом найнеинтереснейшем свете. Пойдите мне навстречу!» Олена Олександрова запропонувала передрукувати книгу про професора Конюса на машинці, запевняючи, що праця машиністки буде «незамедлительно оплачена телеграфным переводом».

Відповідь надійшла у дусі Рогаль-Левицького: мовляв, вам нема чого робити – витрачати марно такі великі гроші (йшлося приблизно про 150 карбованців!) Уже наступного дня другий екземпляр машинопису (в ті часи, хто пам’ятає, друкували через копірку), з любов’ю загорнутий у гофрокартон, щоб не пошкодився, вирушив у подорож до Чернігова, з проханнями «никому не показывать и при обратной отправке упаковать таким же образом». Коментарі зайві…

Олена Іванівна зраділа неймовірно й по отриманні цінної бандеролі відбила до Москви телеграму: «Рукопись получена. По прочтению незамедлительно верну. Александрова». За тиждень безцінні матеріалі були відправлені назад автору. Слідом за ними вирушила посилка …з яблуками.
Привітна й лагідна завідувачка читального залу Музею-архіву імені Михайла Глинки – Олена Фетісова, видаючи мені по черзі справи з листами (а їх збереглося чимало – 34 листі від Олени Іванівни і 21 від Рогаль-Левицького), звернула мою увагу на маленький клаптик паперу – «корешок от посылки». Я добре пам’ятаю такі «клаптики» – так званий екземпляр отримувача з його адресою і даними відправника й на додаток – кілька вільних рядків для запису, вочевидь щось у дусі «Привіт усім» чи «Бажаю здоров’я» тощо. А Олена Іванівна написала: «Многоуважаемый Дмитрий Романович! Посылаю Вам яблоки из своего сада. Пусть они не очень хороши, но пусть Вам будет память о саде, где бывал Е.В. Богословский. 05.09.1961 г.».

«Многоуважаемая Елена Ивановна! Только что получил Вашу посылку и чрезвычайно смущен – зачем Вы это делаете? Неужели у Вас так много времени и сил, чтобы хлопотать и доставлять мне, человеку уже не нужному и выброшенному за борт, удовольствие? Не надо этого делать! Но в данном случае приношу Вам свою благодарность за исключительное внимание! На Ваш вопрос о Конюсе спешу сообщить, что все завалили и облили грязью. Более того – все 40 лет моей деятельности признали бесполезными. Я замкнулся и ушел в прошлое. Привожу все свои дела в порядок на случай смерти, чтобы удобнее было передать архив Китаю, который изъявил желание стать его обладателем. Здесь это никому не нужно. Если это не удастся, я распорядился все сжечь».

Могила ймовірного родича Дмитра Рогаля-Левицького у Чернігові
Могила ймовірного родича Дмитра Рогаля-Левицького у Чернігові

Олена Іванівна, як могла, тішила свого далекого друга. Запросила погостити влітку у Чернігові: «Моя усадьба расположена вдалеке от других домов. В саду можно натянуть гамак между яблонями, Вы сможете работать в тишине и покое».

Їм так і не вдалося зустрітися… Олена Іванівна приїздила до Москви, багато й плідно працювала в архівах і бібліотеках, розшукуючи історико-музикознавчі матеріали. Дмитра Романовича вона соромилася турбувати… Приїзд дорогого гостя до Чернігова щоразу переносився на наступне літо…

Наприкінці листопада 1962 року Рогаль-Левицький переніс серцевий напад, від якого вже не оговтався… Останній лист Олени Іванівни до Москви датовано 20 грудня, за три дні до того Дмитро Романович пішов із життя… За спогадами, цю страшну звістку Олена Іванівна отримала з альманаху «Советский музыкант», який абонувала. В останньому листі серед іншого – дивне запитання, яке, зрозуміло, залишилося без відповіді: «Дмитрий Романович, по возможности, срочно сообщите, не было ли среди Ваших родственников Степана Степановича?» Про що йдеться, я вже знала, бо за рік до того в іншому архіві – Російському державному архіві літератури і мистецтва (де теж зберігаються у трьох описах музикознавчі матеріали, збережені, попри революції та війни XX століття Оленою Іванівною), знайшла листа подібного, навіть більш розгорнутого змісту:

«21 сентября 1959 г., Чернигов.
Многоуважаемый Дмитрий Романович!
Пусть мое настоящее письмо не удивит Вас своим несколько странным содержанием. Дело в следующем. Сегодня я посетила двор нашей единственной «оставшейся в живых» церкви. Там я увидела памятник с надписью «Степан Степанович Левицкий-Рогаль, скончался 26 февраля 1893 года». Вы мне как-то писали, что в Чернигове служил Ваш дядя, и хотя по дате это не может быть Ваш дядя, возможно, это какой-либо Ваш родственник. Памятник из черного мрамора, красивый для настоящего времени и, учитывая давность, хорошо сохранившийся. У нас вообще уничтожены все памятники при бывших церквях, некоторые из которых были художественные и большой давности – как графа Милорадовича XVIII века – удивительно оригинальный и искусстный. Ходят слухи, что и эта, еще функционирующая, церковь будет закрыта и тогда все памятники будут снесены и с землей сравнены. Дмитрий Романович, если это памятник Вашему родственнику, и если Вы в этом заинтересованы, я могу снять фотографию и прислать Вам. Уважающая Вас Елена Александрова».

nadgrobok

Немає підтвердження, що вказанного листа було відправлено, тому що зберігався він до 1980 року в архіві самої Олени Олександрової і пізніше був доданий до основного фонду онукою Олени Іванівни – Ніною Георгіївною Ральченко. Але мені чомусь здається, що Олена Іванівна не один раз навідувалась до місця захоронення незнайомого їй чоловіка, хвилювалася, переживала…

Одного похмурого дня ще позаминулої осені ми навідалися до Воскресенської церкви у Чернігові. На моє велике здивування, пам’ятник там стояв. Позаду нього був паркан, а з фронтального боку – незрозуміла громіздка споруда на кшталт водонапірної башти. Він одиноко чорнів на свіжому снігу. Навкруги насправді усе зруйнували…

Олена МАЛИШКО

Share Button