Гаддієл Домбраунер: «Тільки я, музика та оркестр»

140
Share Button

Нарешті в Києві відбувся Третій міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака. Відвідавши хоч би один день з його прослуховувань, можна було переконатись, що цьогорічний рівень конкурсантів вражає не тільки професійністю, а й певною мірою – унікальністю

Фактично, через те, що учасників було небагато (порівняно з багатьма закордонними міжнародними конкурсами), ніхто з них не залишився поза увагою. Проте були ті, котрі яскравими виступами упродовж усіх трьох турів змогли не тільки вразити вимогливе журі, а й заспокоїти скептиків. Саме таким був Гаддієл Домбраунер (Франція–Ізраїль). Тому його перемога для більшості не стала великою несподіванкою. А що ж думає з цього приводу сам Гаддієл? Про це та не тільки, ми дізнаємось від нього особисто…

– Як воно – бути переможцем конкурсу імені Стефана Турчака?

– Це неймовірно! Так багато любові від такої великої кількості людей… Моя сторінка на Facebook просто шаленіє від повідомлень! Зі мною таке вперше. Насправді, перемога для мене – велика несподіванка. Щоразу, коли я проходив у наступний тур, я відчував щось на кшталт: «ого!», «ого, фінал!!», «ого, перемога!!!» – то було дивовижно. Це моя перша перемога на конкурсі, а також – я вперше потрапив у фінал. Ще й досі я не повністю усвідомлюю що трапилось, але потроху починаю розуміти, що дійсно переміг…

Іван Чередніченко, Назар Якобенчук, Гаддієл Домбраунер, Артун Хойнік

– Чи був момент, коли ви відчули, що можете перемогти?

– Я мав дуже добре відчуття після другого туру, коли диригував Брамса, і тоді подумав: «Так, я насправді показав себе дуже добре. Так я ще ніколи до цього не грав. Якщо для них цього недостатньо, – тоді й не знаю, що взагалі є достатнім». Тому я відчував, що потраплю у фінал…

– Що є найбільшим челенджем, коли ви стоїте перед оркестром?

– Важко сказати – їх так багато… Залежить від оркестру… Але гадаю, що найтяжче – заслужити довіру музикантів. Я говорю не про те аби вразити їх, щоб вони подумали: «Ого, він такий розумний!» Вони повинні повірити в мою здатність керувати ними, що потребує часу. Однак на конкурсі ти маєш приблизно 2-3 хвилини, щоб це довести, бо на все тобі дається тільки 20 хвилин. Тому це, безперечно, найбільший челендж.

– Чи повірив вам Національний оркестр України?

– Я гадаю, що повірив. І я відчув це, коли грав Брамса, а ще, – коли після завершення цього твору зійшов зі сцени й почув від оркестрантів: «Браво! Браво!»

– Упродовж трьох турів ви зіграли 7 симфонічних творів (2 в першому, 2 в другому та 3 в третьому). З яким із них працювалось найважче?

– Насамперед хочу сказати, що твори першого і другого турів я вивчив заздалегідь. Це звична річ. Проте, безперечно, найскладнішим був Скрипковий концерт Яна Сібеліуса. Ти повинен репетирувати твір так довго, наскільки тебе вистачить. Але коли ти вже виконуєш його на конкурсі разом із солістом-скрипалем, можуть трапитися непередбачувані речі. Соліст часом грає зовсім не так, як ти очікував.

А от Симфонієта Євгена Станковича мене приємно здивувала. Я думав, що буде важко знайти з нею зв’язок, відчути її (тому, що це – сучасна музика). Та виявилося, що вона написана дуже просто – як з точки зору форми, так і в плані музичної мови. Після того, як виграв першу премію, я зізнався автору, що дуже полюбив його Симфонієту. Це дійсно вельми красива музика, і я сподіваюсь, що в майбутньому зможу її представити публіці Ізраїлю або ще десь.

Дуже хорошим є і твір Мирослава Скорика, хоча я й не грав його в другому турі («Карпатський концерт» М. Скорика був твором за вибором журі в другому турі. – A. Ш.).

– Іван Чередніченко, лауреат другої премії конкурсу, у бліц-інтерв’ю сказав, що мріє зіграти Третю симфонію Бориса Лятошинського. А є такі твори, які ви б хотіли виконати в майбутньому?

– Знаєте, я хотів би продиригувати всю музику, яка взагалі існує. Але гадаю, що Четверта симфонія Брамса назавжди залишиться для мене «номером один». Тому працювати на конкурсі з четвертою частиною цього твору для мене було, в певному сенсі, здійсненням мрії (четверта частина Четвертої симфонії Й. Брамса була твором за вибором журі в Другому турі. – A. Ш.). Скільки б разів я не грав Четверту симфонію Брамса, вона мені не набридне. Можливо, це те, чого я хочу – зіграти її 10 000 разів з усіма оркестрами світу!

– Виконати всю музику, яка існує… І не важливо який це стиль?

– Я б не диригував барокову музику, адже не є її фахівцем. Але починаючи від Гайдна і далі – усе б зіграв.

– А як щодо сучасної музики?

Богдана Півненко і Гаддієл Домбраунер

– Вона для мене… для всіх дещо складніша, утім із нею завжди цікаво працювати – ти дізнаєшся про щось нове. От, наприклад, я познайомився з творами двох чудових українських композиторів, про яких не знав раніше. Узагалі, включення сучасної музики й опусів національних композиторів у перелік творів конкурсів – дуже важлива річ. Я завжди очікую цього від конкурсів різних країн. Гадаю, що сучасна музика потребує більшої уваги. Публіка повинна знати, що існує хороша сучасна музика, і її дуже багато.

– Чи плануєте включити в програму свого майбутнього концерту в Україні, який запланований на січень наступного року, твори українських композиторів?

– Я про це міркував, але точно ще не знаю. Адже на першому концерті з оркестром тобі хочеться вразити всіх. Зараз думаю про те, щоби скомбінувати твори французьких та ізраїльських композиторів, бо я представник і Франції, й Ізраїлю. Тому наразі ми обговорюємо саме таку програму. Якщо в мене буде тут більше концертів – я намагатимусь виконати й українську музику. Проте поки що йдеться лише про один концерт, і я прагну зіграти насамперед те, що має велике значення для мене і є дуже особистим… Мені подобається українська музика, але я тільки нещодавно розпочав знайомство з нею. Хочу залишити по собі гарне враження. Знаю: я це вже зробив на конкурсі, але хочу повторити ще раз.

– За три роки, що пройшли відтоді, коли відмінили конкурс у 2014-му, багато чого змінилось у вашому професійному житті. Але, почувши про відновлення Конкурсу імені Стефана Турчака, ви знову подали заявку на участь. Виходить, це змагання є важливим для вас, чи то справа принципу?

– Для мене було принципово сюди приїхати. Насамперед, я вважаю, що українці заслуговують на краще, у тому числі й на хороший конкурс диригентів. У Росії є конкурс імені Прокоф’єва, є подібні конкурси в Угорщині, Франції, Італії, Німеччині… скрізь. Прийшов час і для України. Тому, коли я отримав e-mail з інформацією про відновлення конкурсу, – я без роздумів вирішив брати в ньому участь. Я хотів це зробити, як і три роки тому.

– У бліц-інтерв’ю Володимир Сіренко зізнався, що, на його думку, з усіх п’яти конкурсів, цьогорічні учасники були найсильнішими. Як ви почувалися, перебуваючи в такій конкурентній атмосфері?

– Коли беру участь у конкурсі, ніколи не думаю про те, що з кимось змагаюсь. Я тут не для того, щоб показати: я кращий за того чи іншого номінанта. Для мене завжди важливо довести самому собі, що можу впоратись із завданнями репертуару. Моя мета – побачити багатьох людей, поспілкуватися з молодими диригентами, зустріти нових друзів… От, наприклад, упродовж цього конкурсу я подружився з Артуном Хойніком і Назаром Якобенчуком (лауреати другої і третьої премій. – А. Ш.). Коли я побачив як диригують Артун, Назар та Іван Чередніченко, – був вражений. Вони були фантастичні! Тому мене не здивувало, що вони потрапили у фінал. Так, рівень учасників дійсно був дуже високим.

– Чи були конкурсанти, які також вразили вас, але не потрапили у фінал?

– Мені важко відповісти на це запитання, адже я не бачив виступів усіх учасників другого туру. Проте можу сказати: порівняно з тим, що я чув про інші конкурси, цей був дійсно чистим, об’єктивним і справедливим. Журі було дуже об’єктивним у рішеннях. Є фактор смаку журі. Я не думаю, що тут відбувалася якась корупція. У жодному разі. Якщо хтось не пройшов, але був кращим, – то, може, саме через уподобання журі. Це конкурс. І журі має ухвалити рішення в якийсь момент. Я сам потерпав від цього на попередніх 4-х конкурсах, у яких брав участь.

– Перед тим, як стати диригентом, ви були хорошим кларнетистом і навіть здобули кілька перемог на конкурсах…

– Так, але я їх виборов на конкурсах камерної музики разом із духовим квінтетом своєї академії (Єрусалимська академія музики й танцю. – А. Ш.) і Кларнетним тріо. Ми стали лауреатами кількох конкурсів. Проте я ніколи не перемагав як соліст і не мислив себе солістом. Я завжди думав, що гратиму в камерному оркестрі, бо не був кларнетистом-віртуозом і мене це влаштовувало.

Коли я вперше спробував диригувати, для мене це стало свого роду спасінням. В академії ми мали урок знайомства з диригуванням для виконавців. Перед тим я постійно мав проблему: коли грав на кларнеті, мій мозок ніколи не замовкав… «Це занадто сильно!.. А ти взяв не ту ноту!.. Ой, то дуже високо!.. Обережно з артикуляцією!..» – це те, що я регулярно чув у голові. Коли ж став на місце диригента – голос замовк. То було дивовижне відчуття – я відчув себе вільним. Проте знадобився час для того, щоб я зрозумів, що з мене може вийти кращий диригент, аніж кларнетист. На місці диригента я не відчуваю жодних перепон між собою та музикою. Тільки я, музика та оркестр.

– Яким має бути хороший диригент?

– Не існує ідеальних диригентів. Кожен має недоліки. Тому найпершою важливою рисою гарного диригента є віра в оркестр. Вони довіряють тобі, ти – їм. І ти не вчиш їх як слід грати. Ти впевнений: вони зроблять усе для того, щоб зіграти якнайкраще. Адже вони музиканти!

Наступне: хороші диригенти багато слухають і не переймаються маханням паличкою. Вони відкривають вуха для того, щоб почути оркестр. Це те, що я дуже люблю, особливо коли працюю з новим колективом. Мені цікаво почути його неповторний звук… Спочатку я слухаю музикантів, а вже потім говорю. Я ніколи не скажу: «Неправильно». Мені цікаво, що вони можуть зробити. Гадаю, усі диригенти так чинять.

І насамкінець – слід багато працювати. Ти не повинен зупинятись у роботі. Мусиш добре орієнтуватись у партитурі, грати її. Я не дуже хороший піаніст, але вправляюсь у грі партитур на фортепіано. А ще ти маєш знати і вивчати інші інструменти, читати, слухати багато. Отже, якщо підсумувати, то для хорошого диригента важливі три основні риси: 1) Довіра – ти повинен довіряти оркестру. 2) Ти мусиш слухати їх якомога більше. 3) Ти повинен бути допитливим у роботі, постійно розвиватись. Інакше – ти будеш «мертвим» уже через 10 років, відчуватимеш, що зробив уже все й нічого більше не залишилось. А коли постійно знаходиш щось нове – тобі така участь не загрожує.

– Ваші плани на майбутнє?

– У січні наступного року відбудеться мій перший концерт у Києві, і це чудово. Я отримав кілька пропозицій через Facebook (не розповідатиму про них зараз, адже вони поки не є офіційними). Тож сподіваюсь, що перемога позитивно вплине на мою кар’єру, але на разі я не маю жодних планів. Зараз повертаюсь до Ізраїлю і продовжуватиму вчителювати в кількох школах. Як і всі, ти повинен заробляти на життя, врешті решт. Проте маю надію, що одного разу зможу це полишити… Не вчителювання – я б і насправді хотів навчати диригуванню. Не зараз. Можливо, через років 20. Зараз же планую повністю присвятити себе диригуванню. Коли то стосується музики, ти повинен мати терпіння. Ніщо не дається легко. Більшість людей поступово, невеликими кроками вибудовують кар’єру і… треба бути терплячим… Зараз перемога стала великим кроком для моєї диригентської діяльності, і я сподіваюсь, що зможу і далі залишати по собі хороше враження в оркестрів.

Розмову вела Анастасія ШУПИК

Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Share Button