«Іра» – нова моновистава про оперну зірку

182
Share Button

Пандемія коронавірусу принесла з-поміж іншого один із важких наслідків – зупинку активного культурного процесу в усьому світі. Музиканти і актори, чиє мистецтво потребує живого контакту зі слухачем, глядачем, шукають альтернативних шляхів виходу із цієї кризової ситуації. Одним із них може бути продукування в системі моножанрів, зокрема в театральному мистецтві.

Наталя Плахотнюк наголошує: «Моножанр як вид театрального мистецтва нині має статус чи не найактуальнішого жанру в світі. У наш час технічного прогресу людина з її проблемами, болями і радощами потребує тепла і довіри, прагне аналізу власних почуттів, жадає уваги до свого духовного світу. Глядачам важливо побачити митця на рівні простягнутої руки, пройнятися його духовністю, відчути себе безпосереднім співрозмовником актора, зрозуміти, що ця сповідь звернена саме до нього».

Відомо, що моновистава дає можливість актору творчо самореалізуватися, сприяє його розвитку, дозволяє експериментувати. Але водночас потребує від артиста зосередженості, повної самовіддачі –оскільки відповідальність за якість постановки лежить не тільки на режисерові, а й на виконавці.

Власну думку з цього приводу висловив народний артист України Євген Нищук: «…Часто театральна ідея існує заради ідеї, коли актор не надто потрібний, оскільки вистава будується на декораціях чи спецефектах. Але жодна картинка не замінить акторської душі, форма не повинна переважати над змістом. На мою думку, моновистава – це найскладніший жанр театрального мистецтва. Ти не маєш часу розслабитися, кожну секунду мусиш тримати лінію вистави».

Саме такий жанр обрала для свого задуму сценаристка, драматургиня та режисерка Ольга Анненко, а героїнею – українку зі Станиславова (нині – Івано-Франківськ) Іру Маланюк (1919–2009), яка захоплювала світ талантом і вродою, співачку незвичайної долі, чия кар’єра донині дивує істориків оперного мистецтва. Іра стала першою українською артисткою, яка виступала у Байройті, беручи участь у знаменитих ваґнерівських фестивалях, котра підкорила усі європейські сцени. Її оперний репертуар охоплював 80 партій, а камерний представляв майже півсотні композиторів від Монтеверді до Гіндеміта й українських пісень.

Її партнерами на сцені були Ліза Делля Каза, Рената Тебальді, Маріо дель Монако, вона співпрацювала з найвизначнішими диригентами свого часу – Бруно Вальтером, Гербертом фон Караяном, Вільгельмом Фуртвенґлером. Збереглися сотні рецензій, у яких критики з різних країн одностайно зараховують її до найвидатніших вокалістів 1950–1960-х років, і 34 платівки, на котрих записаний її неповторний голос. Вона – єдина зі співаків є володаркою найвищого мистецького титулу «Каммерзенґерін» у двох країнах (Австрії та Німеччині). Життєвий і творчий шлях Іри Маланюк був сповнений не лише тріумфу, а й драматизму Другої світової війни та її наслідків.

30 червня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Іри Маланюк відбулось неймовірне перевтілення. Керівництво філармонії (директор – Василь Тимків) свого часу зробили все, щоб ця інституція носила ім’я славетної співачки, а тепер – сприяли і допомагали в реалізації задуму майбутньої моновистави. Головну роль мала виконати ведуча філармонії Оля Кожушок, випускниця кафедри сценічного мистецтва і хореографії Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (завідувачка – Надія Кукуруза, вона ж – викладачка сценічної мови у Олі, керівник курсу – Олександр Добряк). Ольга Кожушок і режисерка Ольга Анненко представили допрем’єрний закритий показ моновистави «Іра», де славетна оперна співачка Іра Маланюк знову постала перед нами і розказала історію свого життя – неймовірно складного, проте не менш захоплюючого.

В інтерв’ю Ольга Анненко розповіла, що відправною точкою створення спочатку п’єси, а згодом і моновистави «Іра» стала низка цікавих та несподіваних для неї знайомств. Як то кажуть: «ми шукаємо можливості, а можливості шукають нас».

Про відому оперну співачку Іру Маланюк режисерка дізналася тільки завдяки знайомству з актрисою Олею Кожушок і Надією Кукурузою. У листопаді 2019 року вони разом приїхали на прем’єру вистави Ольги Анненко «Поцілунок Монро» в Коломиї, де вона співпрацювала з театром «Соломія» і разом з Мар’яною Кодіною-Іванович та акторами театру (Наталією Клим, Василем Іваночком та Адріаною Ковальчук) створили власний шедевр – історію про відому актрису Мерилін Монро. І одразу після вистави Оля та Надія Вікторівна підійшли до пані Ольги і запропонували щось зробити разом – моновиставу для Івано-Франківської філармонії. Почали шукати і врешті-решт знайшли біографію Іри Маланюк.

Ольга Анненко каже: «Хоча зараз я думаю, що ця ідея була зовсім на поверхні – про кого ж ще робити виставу у філармонії імені Іри Маланюк, як не про неї? Але повірте, до того, як дійти цієї думки мали різні інші варіанти, в тому числі й про оперну діву Марію Каллас. Але Надія Вікторівна і Оля знайшли біографічну книгу Іри і відправили мені почитати. Я читаю і …сльози ллю над її біографією, її долею, її цікавим, але таким невідомим для нас життям. І я безмежно вдячна можливості створити виставу про Іру Маланюк і не перестаю дякувати директору філармонії Василю Миколайовичу Тимківу за надану можливість, за таку “авантюру” – зробити виставу за умов карантину. Сподіваюся, глядач побачить її вже у листопаді 2020 року.

Найголовніше питання, яким я задавалася під час написання і постановки було: що дало цій талановитій жінці сили пережити усі жахіття війни? І довго думала над цим, поки не увімкнула архівні записи і не почула її голос: Іру зцілила музика. І ось це відчуття піднесеності, польоту, який я відчувала, слухаючи її записи, і хотілося передати. Іра Маланюк мала співацьку українську душу. І саме українські пісні співала, знайомлячи австрійців і німців із нашим фольклором у високопрофесійному опрацюванні українських композиторів. Відома оперна співачка, виконуючи українські пісні, мандрувала подумки до рідного Станіславова, і ця щира любов до Батьківщини надихає!»

Невдовзі був написаний сценарій і розпочалася підготовка вистави. Оскільки вона припала на час суворого карантину, то весь репетиційний період тривав у режимі онлайн. Розпочавши читку п’єси, режисерка зрозуміла, що Оля – ідеальна виконавиця ролі Іри Маланюк. «Ми читали текст і в ньому були такі слова: “Моя бабуня не доїхала до Відня, не скуштувала віденської кави, не пройшлася вулицями міста. Вона померла від запалення легень у Новому Сончі”. Оля читає і починає плакати, бо для неї як живої людини пережити смерть бабусі – складне випробування. Таким самим воно було і для Іри Маланюк, яка понад усе любила родину. Отже, багато речей, які я вкладала в історію були Олі зрозумілі апріорі, це не треба було пояснювати, що полегшувало спільну працю, бо матеріал слід відчувати, а на сцені – ним жити. Звісно, робити біографічну виставу нелегко, бо більшість починає порівнювати колір волосся, риси обличчя, зовнішність, голос… І завжди знайдеться хтось, хто помітить неточності. Але для мене Іра Маланюк – це жінка-світло, жінка з бісиками в очах, яка любить родину, віддана роботі та покликанню. І все це про Олю, бо, крім зовнішньої схожості, є в ній те тепло, вірність, любов!»

За півтори години ми – глядачі разом з актрисою проживаємо все життя славетної співачки – уродженки нашого міста. Події у виставі розвиваються так активно, що час спливає непомітно. Ця динаміка на сцені зумовлена темпоритмом життя самої Іри Маланюк.

Ольга Анненко вважає, що «…виводити актрису на сцену, де вона статично розповідатиме текст, я вважала злочином. Хотілося руху! Тому поштовхом було створити простір, у якому постійно щось відбувається, змінюється. Оперна співачка жила “на валізах”. Вона переїжджала зі Станіславова до Львова, потім – до Варшави, згодом до Відня, Граца, Цюріха, Мюнхена, знову Відня…»

Варто відзначити режисерські акценти вистави і сценографічні ефекти. Роки, пройдені героїнею, маркуються запаленими свічками, плин часу – намотуванням нитки у клубок (візуалізація на екрані на задньому плані сцени). Цікаво, що колір нитки змінюється в залежності від періоду – від білого до чорного.

«Саме так і жила Іра, – продовжує пані Ольга, – з валізою в руках, у якій містилися роки її життя у вигляді свічок. Кожна свічка – рік. Мені сподобалася австрійська традиція зранку запалювати свічки на честь іменинника, котрі горять потім увесь день. Хотілося вшанувати кожен рік буття співачки, переживаючи його разом. Оскільки 51 рік Іра мешкала закордоном, мріючи повернутися додому, тема кордону у виставі представлена червоною стрічкою, яку врешті-решт Іра зриває, відвоювавши своє право бути українкою. Усе життя пані Маланюк боролася не зброєю, а піснею.

І ще один важливий символ – це клубок із нитками, які Іра намотує протягом усієї вистави. Ця медитативна відеопроєкція передає сутність життя, ке ми, як клубок, намотуємо сантиметр за сантиметром. Нитки нашого життя бувають різними – білий і пухнастий змінюється чорним і грубим, рожевий – зеленим… А коли земний шлях Ірини спливає, закінчується й нитка, яка зв’язує її та нас, живих. Але історія завершується не смертю, а надією, – бо за задумом раз на рік Іра відвідує усі місця, які любила за життя, в тому числі й Станіславів».

Ольга Кожушок, попри доволі молодий вік (23 роки), – є глибокою актрисою, якій під силу різножанрові ролі, їхнє філософське прочитання, що засвідчив її недавній успішний виступ на ХV Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова імені Лесі Українки (місто Новоград-Волинський), де вона посіла перше місце.

У ролі Іри Маланюк актриса доволі пластична: грайлива і пустотлива у дитинстві, поривчаста – у юності й поважна – у зрілості. Вона легко вистрибує на подіум, присідає пограти на роялі, проривається крізь червону завісу, що розділяє кордони. Пластичною є також її мова: темпоритм тексту з плином часу уповільнюється. Зовнішність і зачіска Ольги Кожушок максимально наближені до прототипу.

Вагомою складовою вистави є музичне оформлення, яке розставляє певні акценти драматичної дії. Його особливість – використання автентичних записів оперних арій і народних пісень у виконанні Іри Маланюк. Саме вони вносять неповторний колорит у звуковий простір спектаклю.

Отож, велика праця автора і режисера Ольги Анненко і актриси Олі Кожушок, не зважаючи на всі складнощі, увінчалася цікавою моновиставою, яка буде візитівкою філармонії. Побувавши на показі й переживши незабутні враження, вірю, що ця робота схвилює ще не одне серце! Оскільки постановку планують показати на найближчих театральних конкурсах і фестивалях, то коло тих, кому вона обов’язково сподобається, розшириться.

А сьогодні – «Браво!»

Ганна КАРАСЬ

Share Button