Роман Меліш: «Якщо думатимемо про перфекціонізм, загубимо cаму музику»

399
Share Button

Стартував проєкт «Лабораторія Musica sacra Ukraina: партесний вимір», присвячений дослідженню і презентації українських партесних концертів, які провадить незалежна платформа Open Opera Ukraine за підтримки Українського культурного фонду. Дванадцять співаків готують до запису твори Миколи Дилецького, а також невідомих авторів першої половини XVIII століття, що були розшифровані і виконуватимуться вперше. Наприкінці вересня диск з українською партесною музикою буде презентований онлайн

Цього року до команди проєкту доєднався Роман Меліш – випускник по класу хорового диригування Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, а також відомого центру з дослідження та виконавства європейської старовинної музики Schola Cantorum Basiliensis (Базель, Швейцарія), де він навчався як співак-контратенор. Перші кроки у напрямку своєї теперішньої спеціалізації Роман зробив ще у Києві як учасник організованого Наталією Хмілевською ансамблю Vox Animae, відтоді захопившись старовинною музикою. Нині його кар’єра розвивається переважно за кордоном: він виступає як соліст та у складі різноманітних європейських ансамблів старовинної музики (La Morra, Profeti della Quinta (Швейцарія), Ansambl Responsorium (Хорватія), Gilles Binchois (Франція), керівником якого є Домінік Веллар Dominique Vellard –  один із найвідоміших знавців та виконавців музики середньовіччя та Ренесансу, який також був і викладачем у Schola Cantorum Basiliensis). Утім, рідна домівка для нього – це Україна, де на Львівщині є батьківська хата, земля, господарство, рідні люди, а в Києві – колишні однокурсники, колеги, друзі.

Чого і як навчають у Базелі, і чи можна це застосувати у нас? Чому важлива коректна комунікація? Як досвід іншої школи, практичне осмислення європейської барокової музики впливає на сприйняття українських партесів? Про це та враження від роботи у партесній лабораторії –докладно від Романа Меліша:

Я дуже радий бути частиною цього проєкту. Дуже втішним є бажання музикантів, які були моїми однокурсниками у консерваторії, займатися партесними концертами. Бо надзвичайно важливо вивчати українську старовинну музику – основу, на якій базувалося те, що ми маємо зараз.

Скучив за Києвом, за роботою з українськими колективами. Зараз, після навчання у Базелі, цікаво спостерігати, як ти змінився, як змінилося твоє бачення музики. Коли студіював за кордоном, співпрацював з європейськими музикантами, постійно здавалося, що я нічого не вчуся чи правильніше так: скільки б я не вчився, вони все одно знатимуть більше за мене, бо музика, яку ми виконували, їх завжди оточувала, вони з нею жили. Але вже зараз бачу – ні, чогось-таки я навчився.

Вимкнути попередню систему

Для нинішнього співака одного голосу і вокальної техніки замало, саме поняття «співак» стало універсальнішим. Відомий контратенор Андреас Шоль у розмові з моєю колегою, колумбійською виконавицею старовинної музики Аною-Марією Фонсекою, сказав: «Не заздрю вам зараз, мені було набагато легше пробитися. Вам потрібно набагато більше знати й уміти, ніж нам колись». Що саме? Опанувати щонайменше 3-4 мови (у Базелі, наприклад, викладачі володіють 6-ма мовами, вільно переключаючись з однієї на іншу), мати знання і розуміння стилістики. Також – підтримувати хорошу фізичну форму. А ще – вміти себе «продати» на музичному ринку, правильно спілкуватися, не поступаючись водночас своїми принципами, бути дипломатичним. Якщо не маєш свого агента, то займаєшся ще й логістикою, комунікацією. Важливо, наприклад, чи оновлюєш ти своє резюме і наскільки швидко відповідаєш на мейли – на все це звертають увагу.

Ансамбль La Morra (Швейцарія)

У Schola Cantorum довелося відключити попередню систему мислення та сприйняття музики. Я приїхав фактично зі знанням європейської музики ХІХ-ХХ століття. Але ж вона починається з пласту григоріанських хоралів, гексахордів, модусів! Пізніша музика сприймається інакше, коли починаєш вивчати її витоки.

Спочатку не зовсім розумів – я навчаюся як музикант, чи як філолог. Бо найперше займався фонетикою – вчив правильно вимовляти звуки, потім вчився співати ці фонеми. У музиці, що тісно взаємодіє з текстом, фонетика тієї чи іншої мови часто формує музичну інтонацію. Цим потрібно постійно займатися – як гімнастикою, щоб тримати себе у формі. І зараз, поки я не навчуся вільно й виразно читати текст, не починаю його співати.

У Базелі, наприклад, я також дізнався, що є різні прочитання латинської мови – італійське, німецьке, французьке та ін. Адже церковна музика з латинським текстом писалася і виконувалася у різних країнах. Слово excelsis («у вишніх» з молитви «Слава у вишніх Богу») німці вимовляли «ексцельсіс», італійці – «ексчельсіс» або «еччельсіс», французи – «ексельсіс» із наголосом на останньому складі. За яким принципом вирішуємо, як саме читати цю латину? Дивимося, хто композитор, коли був написаний твір, де вперше виконувався.

У складі Profeti della Quinta (Швейцарія)

Фундаментально інший підхід  Schola Cantorum в тому, що там завжди починають вчити твір навіть не з підрядкового, а з дослівного перекладу тексту. В італійській мові – у поезії мадригалів – прикметники, наприклад, часто ставляться в кінці речення. У німецькій дієслова в теперішньому часі завжди йдуть другими по порядку, а в минулому – в кінці. При загальному чи навіть підрядковому перекладі з мови оригіналу змінюється порядок слів, і тоді слово, пов’язане з певною музичною фразою, що розкриває його зміст, переноситься під інший зворот мелодії, часто цьому слову невідповідний. Особливо це важливо при вивченні речитативів, де кожен мелодичний стрибок чи зміна гармонії має смислове значення. За допомогою точного перекладу найважливіше у творі пізнається природнім шляхом розуміння – ми йдемо до цілі прямо, без «об’їздних доріг».

Закрити очі і відкрити вуха

“Io veggio pur pietate” зі збірки мадригалів Люцаско Люцаскі. Поголосник партії альта з позначками Р.Меліша

Зараз я співпрацюю переважно з колективом Profeti della Quinta, який виконує музику пізнього Ренесансу та раннього бароко. Більшість творів ми співаємо з поголосників. Як це впливає на результат? Ти «закриваєш» очі і «відкриваєш» вуха. Орієнтуєшся лише по слуху – рахуєш бревіси і слухаєш, коли вступають твої колеги з ансамблю: два бревіси переді мною вступає кантус. Партії часто бувають записані у різних ключах. Партитуру не компонують у нашому звичному розумінні. В Schola Cantorum під час навчання на певних дисциплінах ноти ставили на високий пюпітр, що більше нагадує невеликий стіл під нахилом, клали величезний аркуш, поділений на квадрати, а в них – вокальні партії. Диригент не показував вступ співакам, а лише задавав темп тактусами, один тактус – один бревіс. І ось ансамбль стає довкола цього стола і співає. Без досвіду роботи з поголосниками тут не почитаєш з листа. Мушу зізнатися, що мав декілька таких провалів з цією практикою, що хотілося просто згоріти! Але потім навчився виплутуватися. Спочатку підмальовував собі такти, потім став орієнтуватися на заключні побудови – каденції. В ансамблі Profeti della Quinta кожен з нас має поголосник і на великих каденціях ставимо буквенні позначення: спочатку до каденції А, потім – до кандеції Б, і так до кінця.

Допомагає також прочитання тексту, виявлення наголосів та логічних акцентів. У такий спосіб сприймаєш і відтворюєш музику горизонтальними великими фразами – хочеш не хочеш, а мислення перебудовується. Але для цього треба «вбити» себе колишнього, щоб народити в собі нового виконавця.

Інструментальна музика для голосів а сappella

Що найбільше вражає у партесах? З якою західноєвропейською музикою їх можна порівняти? Відверто – якщо говорити про вокальну музику – мені нема з чим порівняти. Зараз ми активно працюємо над 12-голосним анонімним концертом «Воспойте Господеві піснь нову», в якому партії поділені на три хори. Так от, я не пригадую такої, як тут, багатопластовості: Вівальді, французька музика air de cour  (тип вокальної світської музики пізнього Відродження і раннього Бароко) і «православні» кантові баси – все разом, одночасно на різних «ярусах». Дуети сопрано дуже cхожі на партії солюючих скрипок у концертах Вівальді. А інші голоси – як духові. Навіть чотириголосні концерти Дилецького певною мірою подібні на інструментальну музику. Скажімо, в концерті «О сладкий світе, Михаїле Архангеле» поряд з виразною лінією баса співіснують дві теми. Як майстерно це зроблено! Цікаво, чи не передбачав Дилецький виконання чотириголосних концертів з невеличким інструментальним супроводом – можливо, не як частину літургії, а як окремий твір? Інколи аж кортить, особливо у чотириголосних складах при сольному двоголосному співі сопрано та баса, дати basso continuo, підіграти трохи. Чи можна перевірити цю гіпотезу? Він, все-таки, вчився у єзуїтському колегіумі у Вільно і не виключено, що був обізнаний не лише з вокальною, а й з інструментальною музикою. Плюс варто врахувати те, що в католицьких церквах спів під час меси завжди супровджується грою на органі.

Vox humana

Ми з програмною директоркою Open Opera Ukraine Анною Гадецькою говорили про те, що цікаво було б запропонувати європейському колективу заспівати партесні концерти. Якщо пофантазувати, то найперше, чим би відрізнялося виконання від нашого – це звуковидобуття. Звучання було би дещо прозорішим, чистішим. А з іншого боку, йому би трохи бракувало «людського», насиченого голосу, який є у нашій співацькій культурі. В Україні співають наповненіше.

Коли слухаєш деякі європейські вокальні ансамблі, іноді здається, що програється MIDI файл у нотному редакторі Finale. Виконавці починають надто турбуватися про стилістику і бояться додати тембру, чи зовсім уникають, наприклад, вібрато. І в Schola Cantorum Basiliensis фактично прийнято музику Відродження виконувати без вібрато. Один з моїх знайомих, теж колишній студент Schola Cantorum аргентинський співак-виконавець старовинної музики Лісандро Абаді пише дисертацію про вібрато як вокальний та стильовий прийом, зокрема, у музиці Відродження. Серед іншого він наводить цікавий факт: у церковних органах є регістр vox humana або voce umana  (тобто, голос людський), і він має ефект вібрато. Зокрема, про це згадано в деяких тракатах XVII століття.

Найімовірніше, у період Ренесансу та бароко, вібрато існувало як прикраса – наприклад, в кінці довгої ноти, коли треба трохи дотягнути її тривалість. В цьому краса і природність прийому. Але вона нівелюється, якщо застосовувати його у великій кількості, акцентувати на ньому увагу. Його треба цінувати, користуватися дуже обережно, в музиці бароковій воно повинно бути природнім.

Темброво наповнений спів – у природі українців, складова, яка формувалася віками. У нашій церковній практиці голос замінював інструменти, які були в католицькому храмі. До того ж, наш народ багато років був збідований. А пісня допомагає, дає ефект зцілення. Це немов терапія без слів – для себе, як самообнімання, і для оточуючих. Коли я ще вчився у Києві, їздив з етномузикознавицею Іриною Клименко по селах збирати фольклор – дуже любив автентичний спів, навіть вчився співати у цій манері. І, спостерігаючи за старенькими жінками, які збиралися й співали разом, і співаючи сам, відчув це як медитацію. Не знаю чи буду коректним, це суб’єктивне спостереження, але у європейців немає потреби співати для себе. Європейці – не скажу про всіх, але зокрема німці, швейцарці, австрійці – більш закриті, відокремлені один від одного. В українців, особливо сільських жителів, не так: коли стається біда, сусід завжди прийде на допомогу. Нехай до того він сварився з тобою, і далі буде сваритися. Але у скрутний момент він все покине і візьметься допомогти.

Лабораторія як принцип

Мені імпонує підхід, у якому ніщо не декларується від початку, а знаходиться спільними зусиллями. Мій викладач з вокалу у Schola Cantorum Ґерд Тюрк ніколи не казав мені, як я маю співати і що саме маю робити. Заохочував пробувати, застерігав, коли треба вчасно пригальмувати, якщо бачив шкоду для голосу. Він шукав зі мною мій шлях знаходження голосу.

З Наталею Хмілевською, Наталею Фоменко та Віктором Рекало під час фестивалю Bach-fest’ 2019 у Сумах

Такими ж настановами керується і Наталія Хмілевська, котра працює зі співаками у партесній лабораторії. Яким звуком співати, якими штрихами, співати forte чи piano? Навіть досконально вивчивши усі теоретичні трактати минулого, занурившись в історію та мистецтво епохи, ми не зможемо цілковито достовірно відтворити ту музику. Усе, що ми робитимемо – всього на всього наші припущення. Про готову концепцію годі говорити. До того ж, звучання живих голосів щоразу вносить свої корективи у наперед намічений план.

Нам треба поставити завдання не зробити перфектно, а зрозуміти і відчути цю музику через пошук. А це інколи можуть бути зовсім різні речі. Якщо думатимемо про перфекціонізм, про те, як усе встигнути, то загубимо саму музику.

Лабораторія – це і є формування команди, яка сходиться бажанням, вокальною технікою, тембрами, професійністю, відповідальністю, готовністю приймати критику, бути гнучним і щось змінювати в собі. В ансамблі треба вміти слухати один одного. Вміти приймати критику, дослухатися до ідей колег. Не завжди виходить приборкати внутрішній виконавський егоїзм і працювати для спільної мети.

Як би там не було, все рухається у вірному напрямку. Ось ми зараз підготуємо, запишемо партесні концерти. А через деякий час повернемося до них знову. І тоді, коли якісь навички відкладуться, почне підсвідомо спрацьовувати музичний інстинкт, йтиме стійка реакція на певні «подразники», з якими людина вже мала справу раніше. Цікаво колись заспівати ці концерти не по партитурах, а по поголосниках – як це робили півчі у ХVII-ХVIII століттях. Це б вивело виконавців на новий рівень осмислення і сприйняття цієї музики. Все ще попереду. І це буде захопливим та з багатьма сюрпризами. Я в цьому впевнений.

Підготувала Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Автор головного фото – ©Elam Rotem

Фото – ©Кирило Шарапов, ©Vytautas Abramauskas, ©Dirk Letsch

Share Button