Ісак Дунаєвський: примхи долі (до 120-річчя від дня народження)

99
Share Button

Він був палко закоханим у життя, природу та весну, з її дивовижним чудом, коли «дзюрчить струмок, …і тане лід і серце тане…» Хороші слова, але музика – ще гарніша, мудріша! І подарував нам цю феєрію радянський кінематограф у кінокомедії «Весна». На весняному настрої цієї ліричної кінострічки – відблиск променистої усмішки творця її геніальної музики, легкої та іскристої, наче келих шампанського, – композитора Ісака Осиповича Дунаєвського

30 січня виповнилося 120 років від дня його народження! Він відчував життя, наче щедрий дар, наче любовний напій, і чарівна мелодійність його музики, її глибокий ліризм назавжди запали в серця людей. Пісні Дунаєвського співали у родинах, концертних залах і на вулицях. Майстер музичного кінематографа, він здійснив справжній переворот у жанрі «легкої» музики, яку наповнював мелодіями джазу, класики й народної творчості. У його творчому доробку – 12 оперет, музика до 28 фільмів, 30 драматичних вистав, чимало пісень…

Зустріч Ісака Дунаєвського з Григорієм Александровим справді виявилася доленосною. Цей творчий альянс допоміг кожному з них піднятися до вершин слави. Режисеру Александрову, творцю радянських «голлівудських» казок, потрібний був композитор Дунаєвський із його феноменальним даром вибудовувати грандіозні геніальні музичні полотна, що емоційно «обґрунтовували» фільми-утопії Александрова.

Григорій Александров

Першим шедевром їхнього творчого дуету став кінофільм «Веселі хлоп’ята» (1934) про життєрадісного пастуха з Абрау-Дюрсо Костю Потєхіна (у виконанні Леоніда Утьосова). Всенародне визнання принесли їм кінофільми «Цирк» і «Волга-Волга», удостоєні Державної премії СРСР 1941 року.

Після Другої світової творчі шляхи композитора і режисера знов перетнулися – у кінокомедії «Весна». Музика стала чи не головним героєм стрічки. Як і раніше, Любов Орлова дуже хвацько витанцьовувала у кадрі. Вона все така ж красуня з променистою голлівудською посмішкою. А поруч із нею – статурний красень Микола Черкасов, який демонструє їй принади радянської «фабрики мрій». І, нарешті, Фаїна Раневська, чиста й непорочна дама у свої 50 років, яка мріє утримати біля себе молодого коханця Ростислава Плятта. Однак того приваблювало лише «квартирне питання», про що влучно висловився колись Воланд у булгаковському творі «Майстер і Маргарита». Як підсумок – втрачені ілюзії…

Але на Венеціанський фестиваль 1947 року, де музика Дунаєвського отримала головний приз, композитора не пустили. Туди поїхали Григорій Александров і Любов Орлова.

У пошуках радянського джазу

Ще на початку співпраці Дунаєвського з Александровим, напередодні зйомок «Веселих хлоп’ят», режисер поставив перед композитором надзвичайно важке завдання: зробити типовий американський кіномюзикл і водночас – радянський. Отже, довелося Дунаєвському поринути у стихію американських мюзиклів, тим більше, що нот і платівок у СРСР не бракувало, проте вітчизняного досвіду на теренах музичного кінематографа ще не було.

Дзвінкі ритми диксиленду і регтайму тоді набували популярності в усьому світі – розпочалася «доба джазу». Новий час потребував нових пісень, і Дунаєвському вдалося їх створити. Ось так збіглися обставини, що його творчість була органічною для того періоду. Як зазначав сам композитор в одному з листів, відбулося «об’єктивне поєднання характеру доби з характером моєї суб’єктивної творчості…»

Джордж Гершвін

Засвоєння стильових засад американського джазу, його глибинних підвалин Дунаєвський розпочав із дослідження творчості популярних митців, зокрема Джорджа Гершвіна. Вплив мелодій і гармонічних ідей американця, на думку Єфима Маркова, автора монографії «Джаз у творчості Ісака Дунаєвського», відчувається у творчості композитора того періоду. Згадаймо «Серце» і «Пісню Анюти» (фільм «Веселі хлоп’ята»), «Марш жіночих бригад», «Теплими стали синії ночі» (фільм «Багата наречена»), «Пісню про дружбу» і «Кликати любов не треба» (фільм «Моя любов»), «Пісеньку Пепіти» й «Куплети Фоми й Філіпа» (оперета «Вільний вітер»), «Пісню про Одесу» (оперета «Біла акація»).

Напевно є чимало спільного у музичній психології обох композиторів. Не випадково Дунаєвського часто називали «російським Гершвіном».

Гіркий присмак слави

Є у слави й зворотний бік. Про нього згадує Михайло Булгаков у романі «Життя пана де Мольєра»: «…слава має вигляд зовсім не такий, яким його уявляють, а має вияв переважно у невпинному гавканні на всіх перехрестях». Саме таке гавкання очікувало на режисера і композитора одразу після виходу на екрани «Веселих хлоп’ят». І об’єктом нападок став «Марш веселих хлоп’ят», у якому завзяті критикани угледіли схожість із піснею мексиканських селян з фільму «Віва Вілья» американського режисера Джека Конвея. Стрічка демонструвалася одночасно з «Веселими хлоп’ятами» на Московському кінофестивалі 1935 року. А ще раніше «Веселі хлоп’ята» мали сенсаційний успіх на кінофестивалі у Венеції (про що було повідомлено в газеті «Нью-Йорк таймс»).

Із Любов’ю Орловою

Музикознавець Софія Хентова вважає, що дивовижне мистецтво Дунаєвського тоді натикалося на нерозуміння і викликало протидію обмежених за розумом колег. Із часом стало зрозуміло, що композитору вдалося створити особливий, неповторний стиль і саме цим збагатити вітчизняну музичну культуру.

Фільм, однак, сподобався Сталіну, котрий чітко усвідомлював могутність впливу кінематографа на масову свідомість. Тож дебати у ЗМІ раптово стихли, а на захист «Маршу веселих хлоп’ят» піднялася головна партійна газета CРCР «Правда». Це стало незаперечним і найвагомішим аргументом для всіх.

Його зоряний час

Музи завітали до малого Ісака, коли він уперше почув грамофон дядька Самуїла – єдиний у Лохвиці, що на Полтавщині, звідки композитор був родом. І тоді хлопець серйозно повірив, що його дядько чаклун. Проте за музичне виховання юного генія узявся професор Йосип Ахрон, видатний скрипаль, який наполягав на тому, щоби батько придбав для сина інструмент «справжнього Аматі».

Юнак ретельно навчався у харківській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. А з найулюбленим гімназичним педагогом Миколою Кноррінгом, паризьким емігрантом, продовжував листуватись у сталінські часи, що було вкрай небезпечно.

Дунаєвський мав солідну освіту, в тому числі й музичну. До гімназії слід додати два курси юридичного факультету Харківського університету, а також клас композиції Харківської консерваторії, де музичні премудрості – гармонію, поліфонію, аналіз музичних форм та інструментування він вивчав у чудового музикознавця і композитора, професора Семена Богатирьова.

Трудовий шлях Ісак Дунаєвський розпочинав у Харківському драматичному театрі Миколи Синельникова, спочатку – скрипалем-концертмейстером, а потім композитором. Там визначився його потяг до комедійного жанру. Він підготував спектаклі «Тартюф», «Принцеса Турандот» і «Весілля Фігаро».

Наприкінці 1920-х Дунаєвський працював у Москві – спочатку в театрі «Ермітаж», а потім – у Московському театрі сатири. Згодом, на початку 1930-х років розпочався новий етап його творчого життя – у Ленінградському мюзик-холі: співробітництво з Леонідом Утьосовим, для якого створив програму «Джаз на повороті», а невдовзі – веселий джаз-огляд «Музичний магазин».

Рік 1936 і наступні стали для Дунаєвського справді зоряними. У той час він написав музику до найпопулярніших кінофільмів: «Діти капітана Гранта» (1936), «Воротар» (1936), «Цирк» (1936), «Волга-Волга» (1938), «Світлий шлях» (1940). Отже його стосунки з кінематографом склалися вкрай успішно.

Ісак Дунаєвський і Лідія Смирнова

У фільмі «Цирк» яскраво проявився зрілий талант композитора, який вільно володів усіма жанрами естрадної музики, мав неабияку інтуїцію у сфері музичної драматургії. «Вихідний марш» відтоді став візитною карткою цирку. У його звучанні – не тільки урочистість моменту, а й весь драматизм переживань циркової артистки Маріон Діксон перед її виходом на арену. Композитору доводилося виконувати справді філігранну роботу: точно розраховувати кількість кроків, які Любові Орловій доводилося пройти, щоби її прямування сходами синхронно збіглося з музикою маршу. Так був створений істинний шедевр!

Водночас композитор написав музику до фільму «Діти капітана Гранта» зі славетною увертюрою.

Після «Весни» шляхи Дунаєвського й Александрова розійшлися. Проте 1950 року вийшов у світ фільм Івана Пир’єва «Кубанські козаки». Ліричні пісні Дунаєвського «Яким ти був…» та «Ой цвіте калина…» у стилі російського міського фольклору мали грандіозний успіх. Вони стали шлягерами тієї пори, а композитор і режисер були удостоєні Державної премії.

Остання партитура

Чи мав він моральне право нарікати на долю? Лауреат премій, орденоносець (ордени Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки й «Знак Пошани»), народний артист РРФСР, депутат Верховної Ради, – Дунаєвський був всенародним улюбленцем. Він отримував величезні гонорари, які забезпечували йому колосальні статки, як на той час, з усіма ознаками «солодкого життя» – можливості придбати автомобілі, робити дорогоцінні подарунки тощо.

Але Дунаєвський мріяв і про інше, наприклад, написати оперу й балет, концерт для скрипки з оркестром. Узагалі його не влаштовувала власна творча доля, обмежена партійними доктринами «безконфліктності» мистецтва. В тому, мабуть, і полягала творча драма митця…

Цікаво, що наприкінці 1930-х років з’явився шанс на творчу співпрацю композитора з Михайлом Булгаковим. Письменник запропонував композиторові лібрето до опери «Рашель» за оповіданням Гі де Мопассана «Мадемуазель Фіфі». Проте не збулося. Цим планам завадила тяжка хвороба Булгакова та його турботи щодо завершення роману «Майстер і Маргарита».

У пам’яті людей назавжди лишився «сонячний» імідж Дунаєвського, який створив власний світ – радісний і оптимістичний. Утім у його особистому житті, як і в бутті тогочасного суспільства, було чимало драматичних сторінок.

Доля іноді жорстоко випробовувала композитора. Дунаєвському довелося відчути на собі «кігті» сталінської доби на початку 1950-х, коли в СРСР розпочалася чергова хвиля репресій. Ось тоді й пощастило його заздрісникам, які вловили шанс на помсту.
Вони нанесли йому удар у серце. А за що? За невичерпний талант, щедрість душі й працелюбність, чарівну мелодійність і глибокий ліризм музики, надзвичайну ерудицію та інтелігентність, а ще – за те, що не був членом комуністичної партії. І, нарешті, за пароплав «Композитор Дунаевский», котрий курсував по Волзі й заважав спати деяким колегам композитора.

Брудний пасквіль на адресу Ісака Дунаєвського під назвою «Печальный акт» у газеті «Советское искусство» від 6 березня 1951 року вкинув його у стан тяжкої депресії.
Згодом багато з тих, хто був причетний до цього, «відмітилося» у книзі спогадів про композитора 10 років по тому. Про таких «колег» згадає старший син композитора Євген Дунаєвський у післямові до біографії батька під назвою «Дунаевский. Красный Моцарт», виданої 2006-го видавництвом «Молодая гвардия». Але зараз не про них…

Ісак Дунаєвський пішов із життя 25 липня 1955 року. І, коли приїхала нарешті «швидка допомога», його обличчя випромінювало блаженний спокій, якого так не вистачало композиторові за життя. Відтоді він слухав інші, небесні хорали…

Композитора Дунаєвського поховали на Новодівичому цвинтарі, неподалік від письменника Булгакова. Про його смерть не повідомила партійна преса: ніхто з членів Політбюро ЦК КПРС не згадав про нього.

І як тут не згадати іншого Майстра, з яким прощався Михайло Булгаков на останніх сторінках роману «Майстер і Маргарита»: «Хто багато страждав перед смертю, …він без жалю покидає тумани землі, її болота й річки, він віддається з легким серцем у руки смерті…» А на пюпітрі лежала партитура оперети «Біла акація». Лишалося дописати кілька тактів.

Володимир СКРИНЧЕНКО

Share Button