Історія і музика Михайла Степаненка

171
Share Button

Відійшов у вічність Михайло Борисович Степаненко – видатний український піаніст, педагог, композитор, музикознавець, музично-громадський діяч, народний артист України, професор, кандидат мистецтвознавства, багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені Петра Чайковського й голова Національної спілки композиторів України

Вагомість внеску Михайла Борисовича в українську музичну культуру є беззаперечною. Він десятиріччями невтомно збирав у свою «історичну скарбничку» унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби Стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного громадянина. Від першого видання «Музично-історичних етюдів» професора Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Михайла Степаненка пройшло понад шість років, проте інтерес до його історичних досліджень не спадає.

Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і фахівця принесли йому заслужене визнання. Як підсумок своїх багаторічних досліджень і невтомних пошуків митець видав на суд читача збірку історичних нарисів під загальною назвою «Статті. Дослідження. Спогади». Видана вдруге видавництвом «Гроно», на жаль, невеликим накладом (150 примірників), збірка автоматично стала бібліографічною рідкістю…

Ця книжка – своєрідне виявлення палкої любові автора до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Останнє видання її доповнене матеріалами, які охоплюють часовий простір від європейської та давньоруської історії ІХ століття («Тіні забутих предків») до культурно-мистецьких реалій в Україні першої половини ХІХ століття («Микола Маркевич») і далі до культурного життя Києва ХХ століття у спогадах про педагога Людмилу Калішевську («Калішé»).

Про що розповідають літописи

Раннє середньовіччя у Європі було досить бурхливим. Нестійкі держави, тривалі війни перекроювали географічну мапу континенту. А на сході Європи народжувалася у муках словʹянська країна, на чолі якої став легендарний Рюрик, норманський (данський) король язичників. Саме йому професор Степаненко, який не є профільним істориком, присвятив нарис «Рюрик».

Рюрик

Мабуть несподіваним було звернення музичного фахівця до суперечливої, але дуже важливої для тлумачення витоків нашої державності цієї історичної постаті родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Як відомо, існують різні версії щодо народження Рюрика, його родини та оточення, життя й діяльності на історичному тлі тієї доби. Михайло Борисович вибудовує власне бачення цього суворого воїна-завойовника і водночас державника.

І як продовження цієї теми – нова розвідка з історії України у нарисі «Тіні забутих предків», у якій автор прагне розповісти про драматичну боротьбу словʹян-язичників із ранньофеодальною німецькою державою на чолі з імператором Оттоном Великим, офіційна політика якого диктувалася бажанням загарбати словʹянські племена. Мужній спротив наших предків християнській експансії із Заходу Європи відображений у деяких літописах того часу, зокрема Адама Бременського «Діяння архиєпископів гамбурзької церкви». Слов’янські племена були приречені в той час відстоювати своє право на існування, самобутність і віру, яку намагався поглинути християнський Захід Європи.

Апогеєм боротьби язичництва з християнством була реформа великого князя Володимира, котрий знищив пантеон поганських богів на чолі з Перуном у Києві. У 988–990 роках християнство у Київській державі утвердилося остаточно і вона стала надійним оплотом слов’янського світу у протистоянні із європейським Заходом.
Ось так історичні розвідки Михайла Степаненка розширюють наші уявлення в часі й просторі щодо існування словʹянської цивілізації на Сході Європі.

Микола Маркевич

«Бандуристе, орле сизий…»

Доля Миколи Маркевича як творчої особистості завжди цікавила Михайла Степаненка, переважно у музичному аспекті. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант і композитор, він зробив визначний внесок у культурно-історичну спадщину української минувшини, ще й досі гідно не оцінений.

У молоді літа Микола Маркевич блискуче опанував гру на фортепіано, навчався у відомого піаніста-віртуоза Джона Фільда, а згодом брав участь в ансамблевих концертах. Заради дум і пісень кобзарів він готовий був мандрувати Україною. Згодом це його захоплення пісенним фольклором відгукнулося у збірках «Українські мелодії» та «Народні українські наспіви».

Разом із Михайлом Глинкою Микола Маркевич обʹїздив села Полтавщини, збираючи старовинні пісні. На основі записаних в Україні кроксмейстерських маршів Глинка створив знаменитий «Марш Чорномора» в опері «Руслан і Людмила», партитуру якої вдячний композитор подарував Маркевичу.

Тарас Шевченко

Зустріч із Тарасом Шевченком у Петербурзі, куди навідався Маркевич за цензурним дозволом на видання «Історії Малоросії», принесла йому дарунок долі – дружбу Кобзаря й посвяту на іменини: «Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати. / Тепер летиш в Україну, / Тебе виглядають. / Полетів би за тобою, / Та хто привітає…»

Саме тоді Тарас Шевченко дарує Маркевичу перше видання «Кобзаря» й отримує від нього «Народні українські наспіви». Разом із Тарасом Микола Андрійович входив до Кирило-Мефодіївського братства, до якого залучено було широке коло представників української інтелігенції.

У Турівці, своєму родовому маєтку, Микола Маркевич невтомно працював над «Історією Малоросії». Ця праця здобула високу оцінку навіть такого по-великодержавницькому налаштованого літературного критика, як Віссаріон Бєлінський. «“Історія Малоросії” насичена надзвичайною поезією, як її поетичні народні думи…», – писав він. Подих її відчутний у багатьох творах Тараса Шевченка – у поемі «Гайдамаки», в офортах «Дари Богданові в Чигирині» та «Смерть Богдана».

На жаль, немає вже могили Миколи Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917-го збаламучені більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці його поховання. Врятувати вдалося лише надгробок, який перевезли до Яготина і встановили у місцевому парку.

Навколо Калішевської

Нелегко, мабуть, відтворити у памʹяті реалії 1950-х років. Свою розповідь Михайло Степаненко розпочинає з того, як із товаришами – Сергієм Скринченком і Володимиром Кобилком (у майбутньому – Симоненком, автором досліджень з історії джазу) – «стояли в тисячних чергах за передплатними виданнями». Вони тоді навчалися у школі-десятирічці імені Миколи Лисенка, де викладала Людмила Володимирівна Калішевська, видатний фахівець та особистість.

Із нею Михайла Степаненка познайомив Сергій Скринченко. У її класі в різні роки, крім Сергія Скринченка, навчалися Володимир Бистряков, Людмила Різоль, Сергій Сільванський, Світлана Ляшенко та інші відомі музиканти. Михайло Борисович у спогадах вшановує її памʹять, висловлює подяку цій видатній жінці й педагогу. (До спогадів Степаненка автор нарису додає ще й власні враження.)

Сергій Скринченко і Михайло Степаненко

Елегантна й струнка, наче англійська леді, Людмила Калішевська була людиною надзвичайної волі та рішучості. Понад усе вона прагнула бути господаркою власної долі, та не завжди їй щастило у цьому. Її молоді літа прийшлися на бурхливі роки громадянської війни, коли вона, студентка Саратовської консерваторії, стала нареченою ученого-патофізіолога Андрія Багдасарова, учня Олександра Богомольця, із яким переїхала 1920 року до Москви. Людмила Багдасарова навчалася у Московській консерваторії в класі Костянтина Ігумнова. Найближчі її друзі у той час – видатні піаністи Лев Оборін, Володимир Софроницький і його дружина Ляля Скрябіна.

На початку 1930-х Людмила Володимирівна опинилася у Києві, де вдруге вийшла заміж. Цього разу за вченого-патофізіолога Євгена Татарінова (теж учня Богомольця). Проте лиха доля зламала її життя: раптова смерть чоловіка поклала жінку до лікарні на тривалий термін. Після одужання розпочалася її плідна педагогічна робота у музичній школі-десятирічці імені Миколи Лисенка.

Борис Степаненко, Людмила Калішевська, Володимир Нільсен, Сергій Скринченко, Михайло Степаненко біля Київської консерваторії. 1961 р.

Прагнення наповнити своє існування новим духовним змістом надало їй другого подиху для подальшого життя. Навколо неї поступово сформувався своєрідний осередок друзів-однодумців, інтелектуалів, а її оселя на Липках стала центром культурно-мистецького життя музичного Києва. Окрім учнів, у її вітальні частими гостями були композитори Віталій Кирейко, Валеріан Довженко і Микола Сільванський. Вона влаштовувала концерти з їхніх творів, а також зустрічі з професором Володимиром Нільсеном, Лялею Скрябіною і засновником космічної медицини академіком Миколою Сиротиніним.

Із ностальгічною теплотою згадує Михайло Борисович ті незабутні часи…

Роздуми вчасні і невчасні

Відкриваючи цю книжку, одразу відчуваєш, що автор по-справжньому вболіває за Україну, її майбутнє. Про це свідчать роздуми митця про долю культури у нашій країні. Професор Михайло Степаненко звертає увагу на вирішальну роль музичної культури у житті суспільства, її спроможність згуртовувати людей, виховувати почуття патріотизму.

Головною проблемою, що непокоїть митця, є небезпечна тенденція відсторонення держави від культури. Це стосується фінансування, коли діячі культури повинні ходити до чиновників із простягнутою рукою й благати їх виконати закон про бюджет. І державу аж ніяк не хвилює, що талановита молодь тікає за кордон. Ось таке «відсмоктування» інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації! Із чим залишиться Україна?

«А навіщо тоді держава існує?» – запитує професор. Як людина і патріот, він звертається до суспільства із застереженням: «Знищити культуру – це означає знищити Україну!»

От якби про це завжди пам’ятали можновладці…

Володимир СКРИНЧЕНКО

Share Button