Композитор і педагог Микола Вілінський

161
Share Button

Цьогоріч виповнюється 130 років від дня народження Миколи Вілінського – українського композитора, педагога, музично-громадського діяча першої половини ХХ століття. З цієї нагоди «Музика» пропонує читачам архівну публікацію про майстра.

 

Микола Миколайович Вілінський (1888–1956) – композитор, педагог, музично-громадський діяч, ім’я якого невіддільне від історії становлення і розвитку української музики першої половини ХХ століття. У числі його учнів такі відомі музиканти, як Костянтин Данькевич, Олександр Білаш, Оскар Фельцман, Серафим Орфєєв, Володимир Фемеліді, Антон Муха, Леонід Гуров, Давид Гершфельд, Марія Завалішина, Альберт Водовозов, Євген Зубцов, Валентин Кучеров та інші.

Видатний український композитор Борис Лятошинський так написав про свого колегу: «Микола Миколайович Вілінський був прекрасним музикантом і прекрасною людиною. На всіх його творах лежить печать справжнього таланту і всі вони показують тонкий смак і велику професійну майстерність автора. Що стосується Миколи Миколайовича як людини, то всі, хто хоч зрідка зустрічався з ним, не могли не пересвідчитися у його високих душевних якостях, що виявлялися протягом усього його життя».

Микола Вілінський народився 20 квітня (2 травня за новим стилем) 1888 року в селі Голті Ананьївського повіту Херсонської губернії. За походженням належав до старовинного шляхетського роду українських дворян Вілінських. Батько – Микола Олександрович Вілінський (1857–1910) був міським головою Ананьїва й користувався великою повагою і любов’ю місцевого населення. Одна з бабусь по лінії матері Валентини Никифорівни (пом. 1918) – Олександра Максимівна Черкунова (дівоче прізвище – Залізняк) – нащадок роду Залізняків.

За сімейними переказами, з родом Вілінських пов’язаний і рід української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (1833–1907), відомої за псевдонімом Марко Вовчок. Кровну спорідненість із Миколою Вілінським мали видатні діячі української культури першої половини ХХ століття: чудова співачка, «золоте сопрано» Большого театру, киянка Ксенія Георгіївна Держинська (1889–1951) була його двоюрідною сестрою, а видатний музикознавець Олександр В’ячеславович Оссовський (1871–1957) – двоюрідним братом. Олександр Оссовський учився по класу композиції у Миколи Римського-Корсакова, був другом і колегою Олександра Глазунова, Олександра Зілоті та Сергія Рахманінова, про якого написав спогади.

Сімейна фотографія з Держинськими. Стоять (зліва напрво): Ксенія Держинська, Микола Вілінський. Сидять (зліва направо): Тамара, рідна сестра Миколи Вілінського і Тетяна Держинська.

Киянки Ксенія і її сестра Тетяна Держинські часто гостювали у будинку-садибі Вілінських в Ананьїві, де Ксенія із задоволенням співала під час домашніх музичних концертів. Також Тамара і Микола Вілінські відвідували Держинських у Києві в їхньому будинку в Залізничній колонії на Солом’янці. Як відомо, Сергій Рахманінов зіграв велику роль у становленні Держинської як професійної співачки, всіляко допомагаючи їй на початку оперної кар’єри. У родинному архіві Вілінських зберігаються дореволюційні світлини молодих Миколи і Тамари Вілніських та Ксенії і Тетяни Держинських, а також листування композитора з Ксенією Держинською. Слід відзначити, що музикантом стала і дочка композитора Миколи Вілінського – Ірина Миколаївна (1920–1986), відома як педагог-вокаліст, авторка численних збірників вокалізів, обробок народних пісень і теоретичних праць.

Микола Вілінський успадкував найкращі риси тодішньої дореволюційної інтелігенції. Мати й батько намагалися дати своїм дітям добру освіту, прищепити їм почуття гідності, принциповості та відповідальності. Микола почав серйозно займатися музикою самостійно, навчаючись в Ананьївській гімназії, – диригував церковним хором, організовував шкільний оркестр народних інструментів. До його початкового музичного становлення долучилася мати, яка була пристойною піаністкою. Проте, за вимогою батька, після закінчення гімназії 1906 року Вілінський вступив на юридичний факультет Імператорського новоросійського університету в Одесі, який успішно закінчив 1912-го.

Від 1907 року навчання в університеті Вілінський поєднує із заняттями в Одеському музучилищі, реорганізованому 1913-го в Одеську консерваторію. В училищі Микола Вілінський разом з Олександром Павленком (1882–1941) починає вчитися композиції у Вітольда Йосиповича Малішевського (1873–1939) – учня Миколи Римського-Корсакова та Олександра Глазунова і першого ректора Одеської консерваторії (1913–1921 рр.), а також учителя Вітольда Лютославського й багатьох інших відомих музикантів. 1908 року Малішевський очолив Імператорське музичне училище в Одесі.

Після училища Микола Вілінський продовжив навчання за класом композиції у Вітольда Малішевського в Одеській консерваторії, яку закінчив 1919 року. Відносини професора і студента швидко переросли у велику дружбу. Малішевський дуже цінував Вілінського й виділяв його серед своїх учнів. Збереглися спогади про те, що Вітольд Малішевський, назавжди залишаючи Одесу разом із родиною через небезпеку репресій, намагався забрати Миколу Вілінського з собою. Попри цензурні перешкоди радянського часу, листування Вілінського та Малішевського тривало й після того, як останній емігрував до Польщі. В одному з листів Малішевський пише, що тримав фортепіанні твори Вілінського і з задоволенням їх програє. Закінчується лист словами: «Особливо приємна думка, що це написала людина, яка була найближчим моїм учнем».

Микола Вілінський, професор Одеської консерваторії, перший завідувач кафедри теорії музики та композиції. 1934 р.

Творчий і педагогічний шлях Миколи Вілінського можна поділити на два основних періоди – одеський (1920–1941 рр.) і київський (1944–1956 рр.), які розмежовує відносно недовгий час його роботи в ташкентській консерваторії у роки війни (1941–1944 рр.). Одеський період для Вілінського, як продовжувача справи свого вчителя Вітольда Малішевського, характерний швидким розвитком таланту, набуттям майстерності, професійним зростанням і визнанням. З 1920 року Вілінський – викладач Одеської консерваторії, з 1926-го затверджений у званні професора, із 1931-го – завідувач кафедри композиції. Пізніше (1935 р.) він очолював Одеську обласну організацію Спілки композиторів України, де заступниками були його учні Серафим Орфєєв і Леонід Гуров. Також Вілінський був членом правління Спілки композиторів УРСР.

У 1930-х роках у Миколи Миколайовича вчилися за класом спеціальної гармонії Еміль і Єлизавета Гілельси, Давид Ойстрах, Яків Зак, Марія Грінберг та інші видатні музиканти. Професор Московської консерваторії Яків Зак згадував, що «вільне відвідування занять надавало можливість повну міру сил приділяти своїй спеціальності. Та, незважаючи на “вольную волю”, ми рвалися на лекції улюблених професорів – Бориса Тюнєєва, Олександра Павленка, Миколи Вілінського, Василя Золотарьова, приводили з собою друзів і родичів» (Цит. за: Зак Яков. Статьи, материалы, воспоминания. М, 1980).

Учень і асистент Вілінського, ректор Одеської консерваторії (1951–1962 рр.) Серафим Орфєєв зазначав: «Здається, не було в Одесі композитора, який би не консультувався з Миколою Миколайовичем із питань власної творчості, і його поради беззастережно приймалися» (цит. за вид.: Михайлов М. М. М. М. Вілінський. К., 1962). Ці консультації мали місце і після війни, коли одеські композитори, а також чимало музикантів з інших міст колишнього СРСР відвідували Вілінського вже у Києві.

Київський період для Миколи Вілінського був часом розквіту його слави як видатного майстра української музичної культури. З 1944-го він – професор, декан теоретико-композиторського факультету (до 1948 р.) і завідувач кафедри теорії музики і композиції (з 1949 р.) Київської консерваторії. Учень Миколи Вілінського, професор, доктор мистецтвознавства Антон Муха (1928–2008) згадує: «У музичному середовищі – “зрілому” і студентському – Микола Миколайович Вілінський мав незаперечний авторитет, особливо на кафедрі композиції. Там, за моїми враженнями, панувала рідкісно дружня і творча атмосфера, породжена високою взаємоповагою між “трьома Миколайовичами” – Ревуцьким, Лятошинським, Вілінським. Взаємоповага – попри чи завдяки відмінностям творчої натури кожного і незважаючи на несприятливі зовнішні обставини того часу. Це, до речі, благотворно впливало й на взаємини їх вихованців» (цит. за: Муха Антона. Слово про М. М. Вілінського (Спогади учня) // Музична україністика: сучасний вимір. Вип. 2. К., 2008).

Провідний український музикознавець, професор, академік Ніна Герасимова-Персидська підкреслювала: «Мабуть найбільше виділялися в середовищі педагогів Київської консерваторії три Миколайовичі – композитори Борис Миколайович Лятошинський, Лев Миколайович Ревуцький і Микола Миколайович Вілінський. Можливо, що вони якось більше представляли саму кафедру композиції, а не кожний себе окремо, як професори-виконавці, кожен з яких був солістом. Вони користувалися особливою повагою, якоюсь особливою вагомістю висоти. …Микола Миколайович особливо був виразний на фоні консерваторських колег, студентів. Взагалі – на фоні консерваторського люду. У нього був чудовий профіль – такий південно-французький, провансальський, можливо, і полум’яні чорні очі. В ньому, можливо, щось було від іспанського гранда. Всі ми якось відчували підсвідомо його високу породистість, аристократизм. Микола Миколайович вирізнявся своєю стриманістю, доброзичливістю» (спогади зберігаються в архіві Вілінських).

Микола Вілінський є автором симфонічних сюїт, кантати, вокально-хорових обробок українських, російських і молдавських народних пісень, камерно-інструментальних творів, а також низки теоретичних праць і статей. У своїй творчості митець розвивав традиції неоромантичної школи Миколи Римського-Корсакова, Олександра Глазунова та Анатолія Лядова, але робив це своєрідно – на основі українських і молдавських національних мотивів. До слова, молдавський фольклор увійшов у життя Вілінського завдяки цікавому факту його біографії: із молдавськими народними піснями він зростав, чуючи їх від молдаванина діда Спиридона – колишнього безхатька-жебрака, котрого батько майбутнього композитора Микола Олександрович зустрів одного дня на базарі і забрав жити до себе в дім.

Уже в юнацькі роки композитор створює цикл оригінальних фортепіанних мініатюр в елегійній манері. Романси та обробки народних пісень, як, наприклад, «Стоїть явір над водою», «Ой вербо, вербо», «У вишневому садочку», виявляють блискучу композиторську техніку в розкритті поетичних образів. У варіаційних циклах Вілінського приваблюють вишуканість ритмічних деталей, багатство тембрально-гармонійних нашарувань та оригінальність у виконанні прийомів, що походять від народного українського інструменталізму і пісенно-хорового мистецтва.

Микола Вілінський і студент Антон Муха. Київ, 1955 р.

Серед вокально-симфонічних і симфонічних творів Миколи Вілінського – «Заповіт» для хору та симфонічного оркестру на вірші Тараса Шевченка (ор. 39), «Балетна сюїта» в чотирьох частинах для симфонічного оркестру (ор. 41), «Характеристичні танці», сюїта для симфонічного оркестру (ор. 1) та інші. Фортепіанні композиції митця прикметні чистотою і ясністю голосоведення, багатством тембральних відтінків, різноманітністю фактури. У 1970-ті роки музикознавці писали, що «разом із Косенком, Ревуцьким, Лятошинським та іншими українськими майстрами Вілінський сприяв процесові кристалізації національних рис в українській фортепіанній культурі» (цит. за: Українська радянська фортепіанна музика: Хрестоматія. Т.1. Ч. 2. К., 1975).

Микола Вілінський стояв біля джерел українського фортепіанного баладного жанру. Його «Балада в формі варіацій на українську народну тему» («Ой у полі жито копитами збито») – один із видатних творів першої половини ХХ століття, що є хрестоматійним і зберіг своє високе художнє значення і в наші дні.

Слід згадати про ще один величезний внесок Миколи Вілінського до справи утвердження української музичної культури – редакцію фортепіанних творів Миколи Лисенка, які увійшли до виданих у 1952–1953 роках ХІІІ і ХІV томів двадцятитомного зібрання творів класика. До цього видання було вміщено усі твори, навіть рукописні, що доти ніде не друкувалися. Тож, як сказала свого часу онука Лисенка, Рада Остапівна Лисенко, «моя мрія здійснилася, <…> нарешті я отримала повну спадщину діда» (автограф, архів Вілінських).

Микола Вілінський належить до когорти видатних українських музичних педагогів. Його школа композиції, гармонії і поліфонії заклала основи професійної майстерності українських, російських і молдавських музикантів – композиторів теоретиків, виконавців. Чимало учнів Вілінського з часом стали його колегами і друзями – насамперед це стосується Костянтина Данькевича, Серафима Орфєєва і Леоніда Гурова. У своїй книзі про Вілінського музикознавець Микола Михайлов пише про те, як Микола Миколайович «відкрив» у Данькевичі композитора і наполіг на тому, щоб талановитий студент-піаніст учився композиції. Вілінській і після закінчення Данькевичем Одеської консерваторії залишався його наставником. Їхня творча дружба тривала упродовж десятиріч до самої смерті Вілінського. Залишилися листи Данькевича до улюбленого вчителя та його рідних.

Данькевич був більше ніж просто учнем і другом Вілінського, він був немовби членом його родини. Костянтин Федорович намагався допомогти вчителеві у неприємних, а інколи й небезпечних питаннях радянських реалій, коли Микола Миколайович не міг упоратися з проблемою самотужки через свою делікатність. За спогадами доньки композитора Ірини, Данькевич у 1930-х роках врятував Вілінського від так званої «пролетарської чистки кадрів» в Одеській консерваторії, що вберегло Миколу Миколайовича від арешту і загибелі у сталінських таборах. І в Одесі, і в Києві Данькевич практично щодня бував у Вілінських. Він часто гостював у них на дачі у Ворзелі, куди приїжджав обговорити з Миколою Миколайовичем свої твори, або просто відпочити в колі його родини. Відомо, що коли 1951 року Костянтин Федорович зазнав чимало незаслужених звинувачень за оперу «Богдан Хмельницький», Вілінський став на захист учня, усіляко підтримував його та допомагав у роботі над другою редакцією твору.

Чудовий український композитор Віталій Кирейко зізнавався, що йому «пощастило проходити курс поліфонії у професора Миколи Вілінського». Він, зокрема, вирізняє персональні риси педагога: «був Микола Миколайович людиною виключно високої душевної доброти, за що його глибоко поважали, любили всі, хто його знав, хто з ним мав приємність спілкуватись. Не позбавлений був любимий професор і гумору, часто з задоволенням він розповідав забавні історії…».

Микола Вілінський, професор Київської консерваторії, завідувач кафедри теорії музики та композиції. 1953 р.

Із великою любов’ю та повагою ставився до свого вчителя видатний український митець – композитор Олександр Білаш (1931–2003), у робочому кабінеті якого поруч із портретом матері стояло фото Миколи Вілінського. «Нелегко було професорові зі своїми учнями, студентами перших післявоєнних років, – згадував Олександр Іванович. – Євген Зубцов (пізніше заслужений діяч мистецтв), Леонід Хейфец-Поляковський лише нещодавно повернулися з військових частин. Антон Муха (тепер доктор мистецтвознавства) взагалі прийшов як самоук, без всякої школи, їхні молодші колеги – Альберт Водовозов, Валентин Кучеров, автор цих рядків, фольклористка Зоя Василенко (кандидат мистецтвознавства) і багато хто інший також не мали в той час задовільної підготовки. Доводилося якось надолужувати прогаяне, щось відкладати «на потім». Можливо, тому ми і не встигли взяти від свого педагога все, що він міг дати, можливо, часом легковажно користувалися його делікатністю і добросердістю. Але безмежно вдячні йому, бо окрім отриманих знань за фахом відчули окрилюючу довіру до нас, вдячні за прищеплену нам повагу до високих гуманістичних традицій класичного і народного мистецтва, облагороджувальний пошук нового» (цит. за: Білаш Олександр. Незабутнє. Дань поваги художнику // Вечірній Київ. 1988. 4 трав.).

Наше сучасне життя набагато складніше, динамічніше й прагматичніше, ніж у попередню добу. І, мабуть, уже ніколи не повернуться часи «трьох Миколайовичів» – Лятошинського, Ревуцького, Вілінського. Але ті ідеали, яким вони присвятили себе, і той вплив, що вони мали на українську музику, культуру і суспільство взагалі живуть і понині. Скажемо навіть більше – без таких постатей у нації немає ані справжньої сили, ані душі.

Валентина НАЗАРЕНКО,
Юрій Вілінський (США)

 Друковану версію статті див.: Валентина Назаренко, Юрій Вілінський (США). Композитор і педагог Микола Вілінський (до 125-річчя від дня народження) // Музика. – 2013. – № 6. – С. 8–11.

Share Button