Львівська опера: нова книжка про театр

1
Share Button

Переді мною – книга «Білий танець із Мельпоменою», котрій її автор, член Міжнародної асоціації письменників, лауреат Міжнародної літературної премії Микола Тороповський дав підзаголовок «Книга-спектакль у чотирьох діях з прологом, але – без епілогу. Львівський театр опери та балету на крутих віражах новітньої історії» (Львів, 2011)
Це поки що перший том, презентація якого відбулася у Дзеркальному залі театру. Слід зауважити, що на ту імпрезу прийшло чимало відомих діячів сучасної української культури. Після її закінчення ми зустрілися з автором для «розмови широкого спектра». Й оскільки знаємося з ним років уже понад «надцять», то звертаємося один до одного на «ти»

– Послухай-но, Миколо, а як власне ти «приплив» до Львівського оперного театру?

– Я виростав у Полтаві в акторській сім’ї: мама була співачкою, а тато – музикантом і артистом оригінального жанру. Змалку заслуховувався маминим співом на домашніх репетиціях. Батьки були людьми приязними, товаришували з композитором Германом Жуковським, естрадним артистом Юрієм Тимошенком (майбутнім всенародним улюбленцем Тарапунькою), співаком Борисом Гмирею. Коли ж почалася війна і гітлерівці окупували Полтаву, змушені були заробляти на життя концертами. Репетиції відбувалися у нас вдома, на вулиці Короленка. Низький, демонічний голос Бориса Романовича Гмирі мене, дитинча, відлякував, і я тікав до сусідки, що мешкала поверхом вище. Після визволення Полтави од гітлерівців батьки пішли на фронт і воювали в танковій армії генерал-полковника Лелюшенка. Мали бойові нагороди й подяки від Верховного головнокомандувача, – зокрема, за взяття міста Віттенберг, участь у форсуванні річки Нейссе, штурм Берліна тощо. Потрапивши до Львова, по-мистецьки закохалися в нього і після війни та демобілізації згодом перевезли сюди всю родину.

Спочатку працювали в Будинку офіцерів Червоної армії Львівського військового округу. Із відновленням обласної філармонії були запрошені на роботу туди. Батьки ж уперше й привели мене до опери. Мистецтво співу було мені близьке, і тому ще зі шкільних років я став справжнім прихильником нашого оперного театру. Коли почав працювати у пресі, потоваришував із багатьма митцями і про деяких мав змогу розповісти на газетних шпальтах: про диригента Ігоря Лацанича, співаків Олександра Врабеля, Ельвіру Степанову, Зіновія Бабія, режисера Валерія Титова. Коли мене просили надати допомогу у випусках театральної стінної газети, я залюбки погоджувався.

– Отож, знайомство із «закуліссям» Львівської опери стало в нагоді й у професійній журналістській діяльності?

– Авжеж! Спілкування з працівниками театру в дружній, неформальній обстановці значно розширило мої уявлення про цей дещо загадковий і привабливий світ. Приміром, од колоритного охоронника-чергового пана Синишина дізнався, як із колегами-робітниками він врятував відому завісу із картиною Генріка Семирадського «Музи на Парнасі», яку гітлерівці готували до вивезення у нетрі Третього рейху. Щоправда, так і не написав про художника Євгена Лисика, оскільки він був людиною стриманою, неговіркою, а безпардонно нав’язуватися комусь на інтерв’ю суперечило моїм правилам. До речі, Лисикове сценографічне новаторство не викликало попервах «довготривалих аплодисментів». Навпаки, у кулуарах ширилися чутки, що оті новації є буцімто «незграбною спробою художника замаскувати прогалини у власній академічній підготовці»! Сьогодні можна лишень дивуватися витримці українського генія.

– У твоїй книзі чимало сказано про досягнення Львівської опери. Невже немає і не було жодних проблем?

– У будь-якому творчому колективі (а в театрі особливо) їх вистачає завжди, в нинішні ж непевні часи – хоч греблю гати. Назву лише кілька: вкрай недостатнє фінансування з боку держави і – коли йдеться конкретно про наш театр опери та балету – непростий процес зміни поколінь, од якого нікуди не подінешся.

– А як тобі поетична максима Василя Слапчука: «Не знав Бог, як чоловіка покарати, та й створив його українцем»?

– Мабуть, не варто аж надто акцентувати на якійсь одній, окремо взятій рисі народного характеру. Справді, зважаючи на численні фактори (географічні, історичні, психологічні), українці у переважній більшості схильні до споглядальності. Вони люди ліричні, мінорні, такі собі задумливі інтроверти. Але не слід, очевидячки, забувати, що на скрижалях вітчизняної історії викарбувано імена Богдана Хмельницького й Івана Підкови, королеви Франції Анни Ярославни і германської імператриці Євпраксії, котра скинула з престолу свого чоловіка Генріха IV. А легендарний пілот-винищувач Іван Кожедуб, а Герой Радянського Союзу старший лейтенант Іван Даценко, який став згодом вождем індіанського племені могавків! До цієї когорти належать і організатор космічної промисловості житомирянин Сергій Корольов, і президент Всеукраїнської академії наук (1928–1929 рр.) мікробіолог Данило Заболотний.

– Пропоную продовжити «жіночу тему». Режисер Кшиштоф Зануссі одного разу висловився так: «Жінки сильніші за нас, вони просто не завжди показують це». Ти погоджуєшся із цією думкою, якщо вести мову про театр?

– Коли жінці потрібно, вона й не приховує своїх амбіцій і «керівної та спрямовуючої сили». Стосовно театрального жіноцтва, то одразу пригадується наша примадонна Наталія Ужвій або ж театральні імператриці Віра Марецька чи та ж таки Тетяна Дороніна, що спричинилася до розколу МХАТу й створення його двійника. З іншого боку, не перестаєш дивуватися життєвим силам племінниці Соломії Крушельницької, колишньої бранки сибірських концтаборів Павліни Криницької, яка, незважаючи на удари долі, пішла вчитися до консерваторії, а згодом стала провідною солісткою Львівської опери. Ось лише неповний перелік її партій: Єлизавета («Дон Карлос» Джузеппе Верді), Сантуцца («Сільська честь» П’єтро Масканьї), Марія («Мазепа» Петра Чайковського), Анна («Украдене щастя» Юлія Мейтуса), Одарка («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), Берта («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні).

– Колись відомий публіцист і теоретик закликав українство не вірити в чужих богів. Як на тебе, чи багато хто в нас сьогодні колінкує перед іноземними божествами?

toropovsky
Микола Тороповський

– Буквально на кожному кроці життя підтверджує це. У нас ревно й старанно моляться чужинським економічним, фінансовим, політичним і ще казна-яким ідолам. Мовляв, якщо є добре випробувана закордонна практика, то заради чого сушити власні мізки?! Але подібним мудрагелям невтямки, що пересаджена з тропіків кокосова пальма не даватиме рекордних врожаїв на родючих землях тієї ж таки благословенної Черкащини. Так сталося, приміром, із майже шаманським заклинанням початку 1990-х про те, що і діаспора, і Європа допоможуть новопосталій українській державі. А з якого це доброго дива вони мали б нам допомагати? Ось такечки сталося і з усіма наступними споживацькими сновидіннями прекраснодушної вітчизняної інтелігенції. Бо ж дармовий сир, як відомо, існує лишень у мишоловках.

– Чи вирішує держава питання нашої національної культури?

– На таке життєрадісне запитання можу відповісти хіба що рядком із напрочуд проник­ливої пісні: «Не питай, чого в мене заплакані очі…» Одна із найсуттєвіших стратегічних похибок вітчизняних проводирів – переконання, що серед державних пріоритетів культура й мистецтво справа буцімто третьорядна. З них, мовляв, ковбаси на сніданок не приготуєш. Бо ж на першому місці бовваніє кишково-шлунковий тракт і бездонна олігархічна кишеня. Історичний же досвід європейських країн недалекоглядно відкидається. Ми вчергове наступаємо, – причому незграбно, – на ті ж самі граблі. І, судячи з усього, нема на те ради.

Уже зараз бачимо відразливі наслідки отих тенденцій, які в майбутньому загрозливо наростатимуть і безжалісно деформуватимуть наше нерозважливе суспільство. Львівська ж опера – одна з небагатьох оаз, один із нечисленних бастіонів, що стримує шалений наступ вульгарної маскультури.

– Як ти вважаєш, людина мистецтва повинна мати світогляд?

– Якщо митець не належить до класу холоднокровних плазунів – це йому, звичайно, не завадило б. Інакше буде незрозуміло: що саме (і чому?) сповідує автор, а що не сприймає на дух і тому засуджує. «Чисте мистецтво», тобто мистецтво задля мистецтва – це теж авторська позиція, котра віддзеркалює його внутрішній світ, а отже – відображає письменників світогляд. У другому томі книги про Львівську оперу, який наразі готується до друку, цій темі присвячено чимало сторінок – ідеться про театральне мистецтво й, зокрема, сучасну інтерпретацію опери.

– У Євгена Сверстюка є гарний вираз: «Нива служіння в нас поросла чорнобилем і дерезою. Там пасуться вівці і кози». Чи пасуться оті парнокопитні в театрі й довкола нього?

– Той, хто уважно прочитає книгу «Білий танець із Мельпоменою», дасть собі однозначну відповідь на це запитання. Що ж до нашого Чорнобиля, то саме митці приїхали туди слідом за ліквідаторами, серед яких був, до речі, і нинішній соліст Львівської національної опери, народний артист України Олександр Громиш. Про його виступи в зоні техногенного лиха ХХ століття розповідається в наступному томі книги у розділі, що називається «Громоцвіття».

– «Земля нині хвора людиною», – все частіше повторюють науковці…

– Суспільство тотального споживання, до якого, на жаль, належить тепер Україна, ставиться до всього, в тому числі й до планети Земля, де мешкає, з відверто утилітарних позицій. Себто: дай мені сьогодні все, а завтра – хоч трава не рости! Оця людська патологічна пожадливість повільно, але невблаганно пожирає планетарні ресурси. Така варварська поведінка веде до самознищення нашої цивілізації – людство виступає в ролі такого собі фанатичного камікадзе. Голос розуму, що лунає час від часу із середовища аналітиків, філософів і науковців, одразу ж глушиться невситимою корпоративною публікою. Отож, нам уповні світить доля планети Фаетон, що загинула, як вважають, саме через подібну до нашої нерозважливість її жителів.

– Чи бачиш спосіб її лікування?

– Істинне мистецтво – й оперно-хореографічне зокрема – оспівує красу, привертає до високих ідеалів, створюючи тим самим у суспільстві відповідну гуманістичну атмосферу, вчить людей бути кращими, добрішими, берегти одне одного та й землю, на якій живуть. Лікування мистецтвом – один із дієвих способів збереження життя на планеті Земля.

– Очевидно, і в цьому – високе призначення сучасного театру. То як мислиш: чи врятує краса наш химерний, ущент понівечений світ?

– Гадаю, що справжня, натхненна Краса стане одним із могутніх компонентів у цій благородній, проте довготривалій акції. Як би там не було, але в самому понятті ЖИТТЯ закладено споконвічну божественну первозданність, тож і в його триванні, і для його продовження момент Краси є необхідною складовою. Тому і її носії – митці Львівської національної опери – стали героями моєї книги «Білий танець із Мельпоменою».

– Сподіваюся найближчим часом побачити завершення твого задуму у вигляді другого тому книги.

– Красно дякую за добрі слова та гарні побажання.

Богдан ЗАЛІЗНЯК

Друковану версію матеріалу див.: Богдан Залізняк. Головне в мистецтві – життя людського духу // Музика. – 2012. – № 6. – С. 60, 61. 

Share Button