П’ятий рік поспіль одеських меломанів і гостей Південної Пальміри, гостинно збирає фестиваль мистецтв з однойменною назвою: «Оксамитовий сезон в Одеській опері» (30 серпня–15 вересня)
За п’ять років існування фестиваль полюбився одеситам (майже на всі вистави квитки було продано задовго до його початку), має власних фанів (які приїздять до Одеси спеціально, завчасно бронюючи місця). Упродовж цього періоду викристалізувався фестивальный «профіль», було сформульовано його певну концепцію: продемонструвати одеські прем’єри, познайомити публіку зі знаковими українськими постановками та, звісно, запросити іменитих гостей-музикантів.
Таким чином, по-літньому теплим вечором 6 вересня перед Одеським театром спостерігалося справжнє стовпотворіння: «давали» знамениту італійську оперу «Мадам Баттерфлай» Джакомо Пуччині! Перед віконечком адміністратора вишикувалася довжелезна черга – це «обрані» й «вибрані» викуповували(!!!) свої контрамарки.
Хоча «Мадам Баттерфлай» є репертуарною в Одеському театрі й не раз переживала різні оновлення, дирекцією було вирішено підготувати мобільну версію для показу в Бельгії і Нідерландах на засадах модної тепер у світі «копродукції». У міжнародній постановці взяли участь представники Австрії (режисер-постановник – Анатоль Прайсслер, Anatol Preissler), Нідерландів (художник-сценограф – Карел Спанхак, Karel Spanhak), Німеччини (художник костюмів – Уллі Кремер, Ulli Kremer), Франції (пластика – Антонін Коместаз, Antonin Comestaz) і, звичайно, України: диригент-постановник Ігор Чернецький, хормейстер-постановник Валерій Регрут, солісти Одеської опери, хор та оркестр.
Тож прем’єра опери відбулася в квітні – майже наприкінці минулого сезону й отримала схвальні відгуки. Вдало пройшли закордонні гастролі. Отже твір із повним правом посів почесне місце у фестивальній програмі ювілейного фестивалю. Принагідно нагадаю, що легендарна Чіо-Чіо-сан Соломія Крушельницька в 1896 році (на зорі зіркової кар’єри) цілий сезон вельми успішно співала в Одеській опері, про що сповіщала тодішня преса, зберігши захопливі відгуки критики.
Вечором 6 вересня у найкрасивішому оперному театрі України був аншлаг. Поруч із господарями на сцену вийшли гості: в головній ролі виступила солістка Національної опери України, народна артистка України Лілія Гревцова. А диригентом запросили народного артиста Республіки Азербайджан, професора Ялчина Адигезалова.
Як зізнався Анатоль Прайсслер, «моїм завданням було мінімальними засобами прочитати історію, яку кожен глядач уявляє по-своєму», отже загалом постановка була в міру традиційною, без епатування й осучаснення. Відповідно до «генеральної мети», на сцені – мінімум декорацій. Ними слугує вельми умовна дерев’яна конструкція, що у різних ситуаціях має означати то буддійську пагоду, то традиційний будиночок-мінку, то спальню закоханих. А також задник із вельми нейтральним японським пейзажем з неодмінною сакурою.
Основну ж драматургічну роль покладено на світло (художники зі світла В’ячеслав Ушеренко й Давид Альберт, David Albert, Німеччина). Завдяки вдалому підсвічуванню й зміні кольорів пейзаж є часом прозоро-умиротвореним, інколи загрозливим, а то й кривавим.
Загалом вистава пройшла з великим емоційним піднесенням. На відміну від першої, дещо статичної, дії (де, власне, мало що відбувається – усі герої переважно «експонуються»), другий акт вирізнявся наростанням динамізму.
Оркестр звучав виразно, ансамблево збалансовано, з великою динамічною амплітудою, драматургійно вивірено; знакові лейтмотиви були проакцентовані, немов у музичній драмі. Якби не одне «але»: місцями оркестр просто заглушував солістів, особливо тендітного й делікатного тенора Пінкертона (Едуард Мартинюк).
У цілому співаки продемонстрували високий професійний рівень. Мені з-поміж них найбільше сподобалася Катерина Цимбалюк (мецо-сопрано), яка чудово провела партію Сузукі. Могутнє сопрано Лілії Гревцової (Чіо-Чіо-сан) явно виділялося в ансамблі, але навряд чи асоціювалося з Метеликом (скорше, із Кармен або Брунгільдою). Справжню овацію викликав хрестоматійний дует героїнь, виконаний із величезною емоційною виразністю і майстерністю.
Після вистави нам вдалося поспілкуватися з бакинським гостем, професором Ялчином Адигезаловим, уже добре відомим в Україні. Він не раз диригував оперними виставами в Києві та Львові, виступав із симфонічними оркестрами у Харкові й Дніпрі. Минулого червня концертував із Національнім симфонічним оркестром України, записав з ним компакт-диск. А от до Одеси він прибув уперше.
Диригувати однією з найвідоміших італійським опер «Мадам Баттерфлай» його запросили не випадково: маестро зізнався, що Джакомо Пуччині – його улюблений композитор. У творчому портфелі диригента – «Богема», «Тоска», «Джанні Скіккі» й навіть рідко виконуваний «Плащ» («Il Nabarro»). А «Мадам Баттерфлай» у різних театрах він виконував понад 30(!) разів.
Порівнюючи українські постановки, Ялчин Васифович був по-східному делікатним: вони абсолютно різні, кожна має свої плюси й мінуси. Одеська, зокрема, – витримана в класичних рамках.
Із симфонічним оркестром, за його словами, одразу вдалося знайти спільну мову (що дуже важливо з огляду на те, що гостьовий диригент «включається» у складне багатолюдне синтетичне дійство з двох репетицій!). «Від спілкування з оркестром, – зазначив гість, – я отримав неабияке задоволення. Це – високопрофесійний, дуже емоційний колектив, котрий грав із великим душевним піднесенням. Із ним можна сміливо виїжджати на будь-які європейські сцени».
На моє прохання розповісти про свої враження від перебування в Одесі Ялчин Адигезалов із захопленням відзначив дивовижно теплу атмосферу в театрі, унікальну акустику залу. Найсильніше потрясіння він пережив від надзвичайної зовнішньої краси будівлі та внутрішньої ошатності театрального приміщення. «Утім, – додав, – місто – це не будинки, а насамперед люди. А вони тут фантастичні!»
Зі сказаним важко не погодитись, тож залишається побажати, щоби все найкраще справдилося! До нових зустрічей, Одесо!
Ірина СІКОРСЬКА, Одеса–Київ
