25 січня на сцені Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика відбувся незвичайний концерт – синтез генерацій у виконанні зіркового дуету Оксани Рапіти та Мирослава Драгана, а також їхніх молодих і талановитих студенток – Оксани Стечишин та Христини Бенюк
Нелегко вчитися у відомих майстрів, однак ще складніше – виступати з ними на рівні у фортепіанному ансамблі, та ще й у яких дивовижних поєднаннях: у 4, 6 і навіть 8 рук, але наперед хочеться сказати, що дівчата чудово впорались із цим завданням. Особливістю цього концерту було також те, що він належав до циклу подій #PlayForUA і був благодійним, а всі охочі могли зробити донати у скриньки, які знаходилися в холі філармонії.
Програма була надзвичайно різноманітною як за стилем, так і за характером творів. Розпочати вирішили традиційно – класикою у виконанні майстрів, а саме Сонатою для фортепіано в 4 руки до мажор Вольфганга Амадея Моцарта. Це було надзвичайно тепле і життєрадісне виконання.
Кожна з частин сонати в руках Оксани Рапіти й Мирослава Драгана набувала особливого емоційного забарвлення. Allegro – мінливість, непостійність буття. Andante – насолода, особлива чуттєвість і ніжність. Allegretto – утвердження життя. Усі три частини в інтерпретації Оксани Рапіти й Мирослава Драгана вирізнялися чітким і прозорим моцартівським звучанням і граційністю.
Продовжили музичний вечір Христина Бенюк та Оксана Стечишин виконанням «Фантазії» Франца Шуберта фа мінор у 4 руки. Це – надзвичайно важливий твір для самого композитора, написаний в останній рік його життя. «Фантазію» ще називають «Сповіддю» для фортепіано в 4 руки.
Христина та Оксана пройнялися глибиною цього надзвичайно психологічного й навіть драматичного опусу. Відчувалось, що вони жили музикою і, коли звучання раптово зупинялось у часі пауз, продовжували перебувати в ній.
Наступні твори ансамблісти виконали в інших складах. Оксана Рапіта та її студентка Оксана Стечишин продемонстрували увазі публіки «Пісні без слів» (зошит 6, ор. 67) Фелікса Мендельсона, а Мирослав Драган і його учениця Христина Бенюк – «Маленьку сюїту» Клода Дебюссі. Обидва непересічних цикли сповнені романтики, мрійливості.
Ансамбль Оксани Рапіти й Оксани Стечишин відрізнявся яскравою манерою гри. Адже Оксана Рапіта – дуже харизматична виконавиця, і цю особливість перейняла її студентка. Тому вони гармонійно виглядали в ансамблі. Кожна мініатюра передбачала різноманітні ефектні прийоми гри. Натомість Мирослав Драган із Христиною Бенюк представили дуже тонкий спектр внутрішніх переживань, надзвичайну глибину і чуттєвість. Тож «Маленька сюїта» у них прозвучала дуже емоційно та душевно.
Концерт продовжили Мирослав Драган та Оксана Рапіта циклом «Екстравагантні танці» видатного українського композитора Мирослава Скорика. Ось що розповіла Оксана Рапіта про особливе місце митця у їхній творчості й твір, який вони грали: «Музика незабутнього Скорика є значною сторінкою нашого дуетного репертуару. Цикл “Екстравагантних танців” існує в багатьох авторських варіантах, а у версії для двох фортепіано був створений спеціально для нашого дуету та виконаний на фестивалі “Тиждень музики Скорика” у 2008 році».
Зв’язок піаністів із творчістю Мирослава Скорика справді дуже відчувався під час їхнього виконання – ефектного, динамічного, захопливого. «Екстравагантні танці» були написані в американський період творчості Мирослава Скорика і складаються з трьох джазових п’єс: «Вихід і щось іспансько-мавританське», «Сумний блюз», «Канкан зі старої грамофонної плити». На концерті прозвучали останні дві.
Це – надзвичайно настроєва музика. «Сумний блюз» навіював атмосферу вечірнього Бродвею в Нью-Йорку, а «Канкан зі старої грамофонної плити» справді нагадував старий грамофон, який постійно відтворював одну і ту саму мелодію на платівці. Артистам вдалося майстерно відтворити складні джазові ритми, зберігши авторський задум.
Наступним номером концерту були обробки українських народних пісень «Ой чорна я си, чорна» та «Коломийка», здійснені Оксаною Стечишин. Вона виконала їх разом із Христиною Бенюк. У творах відчувався вплив Мирослава Скорика, адже Оксана в обробці «Ой чорна я си, чорна» використала характерні для нього блюзові ритмоінтонації, а «Коломийку» засновано на джазових гармоніях. Але їй вдалося вкласти у музику своє бачення побудови та розвитку мелодики, тому вона вийшла достатньо цікавою. Виконання передбачало багато контрастів у динаміці, фактурі, діапазоні, що безсумнівно припало до душі задоволеній публіці.
Далі виконавців на сцені побільшало – прозвучали дві п’єси для фортепіано в 6 рук Лео Деліба. Першу зіграли Оксана Рапіта, Мирослав Драган і Христина Бенюк, у другій місце Христини Бенюк за роялем зайняла Оксана Стечишин. Легкі та невимушені замальовки з приємним мелодичним малюнком були надзвичайно охоче сприйняті публікою, але найбільша родзинка чекала слухачів попереду.
Останній твір програми передбачав гру на 8 рук. Піаністи подарували справжнє свято, представивши «Марш-галоп» для фортепіано Альбера Лавіньяка. Виконання було дивовижним. Кожен піаніст докладав максимум зусиль і під час гри tutti, і під час парних чергувань учасників дійства. Але були місця у творі, де Оксана Рапіта, яка грала першу партію, мала перейти у діапазон Христини Бенюк (третя партія). Тому Оксана Стечишин, відповідальна за другу партію мусила відхилитись назад щоб надати їй таку можливість, і це справді справляло враження.
Захопила також неймовірна взаємодія артистів за одним інструментом. Якщо б на хвилину заплющити очі й лише слухати, складно було розпізнати, що за роялем – четверо. Усі яскраві та самобутні, разом вони були як один організм!
Зважаючи на досить широкий обсяг програми та різноманітні взаємодії артистів на сцені, імпреза цілком заслуговує на назву Grand concert. Мету піаністів було досягнуто, – кожен з ансамблів звучав неперевершено, по-особливому. І вдячна публіка, яка не відпускала музикантів без повторення «Маршу-галопу» на біс – яскраве цьому підтвердження.
Марта БОЙКО
