ХХ Фестиваль нової музики в Одесі

1
Share Button

Організовувати фестиваль в умовах неприхованої агресії та постійних провокацій з боку сусідньої держави, у тривожній атмосфері жорсткого протистояння в суспільстві – справа відверто ризикована. А, враховуючи системну економічну кризу в країні, – і поготів, схожа на балансування на межі можливого.
Однак недаремно сказано: «Делай, что должно!..», тому що не діяти в цій ситуації – означає «поступатися принципами», які (принаймні в культурному просторі України) вже давно, від часів Незалежності, визначаються неодмінним культурним рухом у Європу, усвідомленням себе складовою загальносвітового мистецького процесу.
Двадцять років в авангарді цього руху – найкреативніший на теренах України міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», котрий, попри екстремальні умови, традиційно відбувся в Одесі наприкінці квітня 2014-го.

06
Руперт Берґман (Австрія)
01
Жіночий хор «Оріана»

02Можна собі уявити, які грандіозні проекти і нечувані ексклюзиви готувалися на ювілейний фестиваль. Багато з них, на жаль, були брутально перекреслені божевіллям нинішньої політичної ситуації. Напередодні фестивалю в інтерв’ю газеті «День» його артистичний директор Кармелла Цепколенко сказала: «Зараз фішка одна – об’єднання усіх музикантів проти агресії… Червона нитка, яка проходитиме крізь весь фестиваль, – згуртування усіх людей мистецтва. Адже мистецтво править світом, якщо люди правильно розуміють, що таке мистецтво і що таке культура. Розпочате 20 років тому, – та ж сама ідея. Об’єднання з Європою, Америкою, оскільки світ культурних людей єдиний. Вони одержимі однією ідеєю – збереженням життя на Землі. Про це ще Микола Бердяєв говорив. Мистецтво – це єдине, що виправдовує існування людства на Землі». Певний ідеалізм цього твердження пов­ністю поглинається твердою вірою у свою правоту.
03А свою громадянську позицію організатори фестивалю без зайвих слів наочно продемонстрували у день відкриття: в центрі мальовничої композиції з ударних інструментів на філармонійній сцені було встановлено щит – зображення синьо-жовтого прапора України (в Одесі полюбляють ці кольори, і ми постійно бачили їх у різних куточках міста). Цей символ став у нинішньому році невід’ємною концептуальною складовою традиційного брендового виступу Ансамблю перкусії Фрайбурзького музичного університету (в його складі були німецькі, корейські, японські музиканти) і монгольської співачки Самдандамба Бадамхорол. Її унікальний голос і автентична манера співу наче піднялися з глибин вічності й прозвучали як гімн непереможності життя (твір Бернгарда Вульфа «Карильйон»).
За двадцять років на «Двох днях і двох ночах» публіка побачила й почула представників усіх континентів – від Латинської Америки до Австралії, уже не кажучи про європейських музикантів, котрі почуваються в гостинній Одесі, як удома. Попри всі складнощі й на 20-му фестивалі все ж були репрезентовані 25 країн (композитори і виконавці), а його традиційна драматургія із гранд-сценами, трансфер- і антракт-фантазіями, дуель-дуетами, фойє-сценами і концертами-портретами в основному зберегла свої ексклюзивні обриси, отримавши нове, креативне наповнен­ня. І, як завжди, викликав захоплення бездоганний професіоналізм найвищого ґатунку, особливо виконавський.
І ще один, програмний у найширшому сенсі момент. Фестиваль «Два дні й дві ночі» зробив надзвичайно багато для розвитку української музики, композиторської творчості. Адже світ почав виокремлювати нашу музику з аморфної маси музики російської, почав її ідентифікувати як самостійне і самобутнє мистецьке явище з яскраво вираженими національними ознаками й усіма атрибутами сучасного музичного мислення. З кожним роком фестиваль нарощував українську складову у своїй концепції, а нині ця динаміка сягнула найвищої (і кількісно, і якісно) відмітки: прозвучала музика мало не 30-ти наших композиторів з охопленням широкого стильового спектру – від класики ХХ–ХХІ століть (Борис Лятошинський, Лев Ревуцький, Філарет Колесса, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Леся Дичко) через фундаментальний творчий базис, представлений музикою митців середнього покоління (Ганна Гаврилець, Кармелла Цепколенко, Юлія Гомельська, Ірина Алексійчук, Олександр Щетинський, Володимир Рунчак, Алла Загайкевич, Олександр Козаренко, Михайло Шух та інші), до якісно різноманітних пошуків та експериментів композиторської молоді (Богдан Кривопуст, Золтан Алмаші, Михайло Швед, Любава Сидоренко, Богдан Сегін, Віталій Кияниця, Асматі Чібалашвілі, Артем Нижник, Олексій Сурових).
Кожне з цих трьох річищ фестивального нон-стопу мало свої кульмінаційні сплески. Якщо говорити про сучасну українську класику (і ми наполягаємо на цій дефініції), то, безумовно, першорядним за значенням є концерт-портрет Євгена Станковича (із презентацією нового нотного видання «Камерно-інструментальні твори Євгена Станковича»). І хоча це лише окремий сегмент у космосі багатоманітної творчості композитора, він є красномовним свідченням його сутнісно-стильової еволюції, дає вагоме уявлення про глибинність мислення і масштаб особистості митця. Між Сонатою № 2 для віолончелі та фортепіано (1968 р.) та «Епілогами» для фортепіанного тріо (2007 р.) – ціле творче життя: від буремно-ефектних, темпераментних авангардних екзерсисів до елегійно-ліричного і, разом із тим, неповторно пристрасного почуття, що сприймається, як мудрий погляд суму і жалю на життєву драму. А один із найпопулярніших творів Євгена Станковича – триптих «На Верховині» (1972 р.) для скрипки і фортепіано ще раз довів: над цією музикою, котра дає яскраве уявлення про українську ментальність, час не владний. Із найкращого боку виявили себе в цьому концерті Андрій Павлов (скрипка), Золтан Алмаші (віолончель) і Богдан Кривопуст (фортепіано), чия майстерність була гідна класичного рівня виконуваної музики.
Іще один концерт-портрет продовжив лінію ювілейних замальовок, які поступово перетворилися на традиційний компонент у драматургії фестивалю (згадаймо, наприклад, минулорічний музичний портрет Олександра Козаренка). Цього разу ювіляцію було присвячено одеській композиторці Юлії Гомельській, програма концерту якої охопила різні часові зрізи її творчого доробку – від важливого щабля творчого становлення, Струнного квартету «З низин душі» (1997 р.), до прем’єрного виконання «Єсенін-пастелей» для бас-баритона, баяна та фортепіано на вір­ші Сергія Єсеніна у німецьких перекладах (2014 р.). Юлія Гомельська – композитор зі складним і витонченим внут­рішнім світом. У її музиці не все лежить на поверхні, вона потребує чутливого вслуховування, аби адекватно зрозуміти творчу мету, мистецьке надзавдання. І якщо, наприклад, «Гуцулка» для фортепіано та перкусії (виконавці – Надія Гомельська та еквадорець Пауль Еррера) з її логічною динамікою розвитку та неабияким темпераментом є цілком прочитуваною і принадною для слухача, то несподіване звернення до німецького варіанту поезії Сергія Єсеніна, мабуть, слід пояснити прагненням наблизити перлини російської поезії до західного слухача (з одночасним віддаленням від вітчизняного). Що ж, якщо завдання було саме таким, неповторний Руперт Берґман (Австрія) із ним блискуче впорався, як завжди ефектно театралізувавши своє виконання і зачарувавши публіку чудовим бас-баритоном. А надзавдання, на нашу думку, було таким: взаємопроникнення і злиття різних національних культур та поетичного слова в інтернаціональній сутності музики.
У цьому плані та у багатьох інших аспектах значення унікаль­ної особистості Руперта Берґмана для «Двох днів і двох ночей» важко переоцінити. Його виступи перетворилися на своєрідні брендові акценти фестивалів різних років. Як існує поняття «людина-оркестр», так цього артиста можна назвати «людиною-оперою», «людиною-театром». Захоплені його багатогранним талантом, автори спеціально для нього створюють композиції, маючи гарантію практично ідеального художнього прочитання. Руперт із задоволенням виконує в Україні (Одеса, Львів, Донецьк) та за її межами твори українських композиторів, коло яких поступово розширюється. От і в нинішньому фестивалі у спеціальній програмі «Міні-моноопера з Рупертом Берґманом», окрім опусу свого улюбленого автора Кармелли Цепколенко – «Годинника» на вірші Райнера Брамбахера, співак представив одеські прем’єри твору «Нічний військовий огляд» Асматі Чібалашвілі на вірші Йозефа Крістіана фон Цедлітца і «Трьох пісень» Михайла Шведа на вірші Райнера Марії Рільке (усі згадані композиції – для голосу, скрипки і фортепіано). Зацікавив публіку й твір австрійського композитора Вольфґанґа Якобі «Мерці з річки Спун-рівер – Шансони» на вірші Лі Мастерса для баритона та баяна. За усієї різності концепцій і стильових ознак, музики, що виконувалася (останній опус написаний ще у 1950-х роках), поєднання драматичної складової з лаконічною, але дуже влучною, на рівні деталей-символів театралізацією дали максимальний художній ефект. Цьому також сприяла бездоганна робота молодих професіоналів-інструменталістів – таких само, як і співак, дійових осіб «музичних спектаклів»: скрипаля Євгена Пігуляка, баяніста Артема Нижника, піаністів Марини Мохрякової та Олександра Перепелиці.
Слід відзначити, що стихія театру, дійства, перформансу багато в чому визначає концептуальну ідею побудови фестивалю протягом усіх двадцяти років його існування – як на макро-, так і на мікрорівні. Можна сказати, що це вельми вдалий винахід арт-директора Кармелли Цепколенко і президента фестивалю Бернгарда Вульфа. Адже весь фестиваль – наче грандіозна дводобова вистава, побудована за всіма правилами музично-театральної драматургії, а окремі її мікроскладові теж мають ознаки інструментального або навіть хорового театру. У нинішній двадцятій «виставі» ми також наочно це спостерігаємо. Так, у творі Володимира Рунчака «На смерть Ісуса» за текстами Євангелія від Святого Луки, який виконав молодіжний жіночий хор «Оріана» (колектив уже вдруге бере участь у фестивалі), дуже виразно прозвучали антифони: групи виконавців розташувалися у різних кутках залу, а сопрано – в центрі сцени. Твори Кармелли Цепколенко, Лесі Дичко, Віктора Тиможинського, Юлії Гомельської були інтерпретовані талановитим хормейстером Галиною Шпак із максимальним розумінням особливостей стильової манери кожного композитора. А хорова композиція «Засвічу свічу» Ганни Гаврилець абсолютно зачарувала слухачів своєю гнучкою, виразною мелодикою і магією фольклорного дійства зі свічками.
А чим, як не «інструментальним театром» був «Концерт-Гранд-сцена 2» із німецьким ансамблем «AVENTURЕ» у якості дійової особи? Музиканти Алеґзандер Отт (гобой), Вальтер Іфрім (кларнет), Вольфґанґ Рюдіґер (фагот) пересувалися по сцені, виходили в зал спілкуватися з пуб­лікою, дотепно жартували, викликаючи жваву реакцію і навіть регіт присутніх, – усе зі смаком, почуттям міри і блискучим професіоналізмом. Маститий ансамбль виступив в Одесі уперше, піднісши тим самим чудовий дарунок до ювілею фестивалю. Зі свого боку, німецькі музиканти були в захваті від усієї атмосфери «Двох днів і двох ночей», теплої доброзичливої аудиторії, розуміння кожного кожним. А Вольфґанґ Рюдіґер, говорячи про фестиваль, навіть назвав це мистецьке утворення «певною утопією ідеального світоустрою» (див. інтерв’ю газеті «День» від 7 травня 2014 року).
А хіба не є своєрідним театрально-музичним чаклунством усе, що представив публіці багатонаціональний Ансамбль перкусії Фрайбурзького музичного університету під орудою Бернгарда Вульфа, кульмінацією виступу яких стала програма з творів македонських композиторів, де перкусія органічно поєдналася з електронікою? Особливо запам’яталася «Книга господаря долини диявола» Дарії Андовскі для перкусії соло та магнітної стрічки з відповідним змісту ефектним семантичним рядом у віртуозному виконанні Нагіса Сібата (Японія). Інший, епатажний стильовий поворот продемонстрував Філіп Беккер (Німеччина) у композиції Андрея Корольова «Resist mix» для джазової перкусії, семпла та компакт-диска. Цікавим сюрпризом у кінці фестивалю стала також п’єса для дев’яти бубнів із притаманним їй імпровізаційним драйвом в артистичному виконанні всіх учасників ансамблю.
Лінію ексклюзивних електронно-інструментальних експериментів надзвичайно яскраво виявив концерт ансамблю «SOYUZ21» (Швейцарія) , що поєднав гітару (фантастичний віртуоз Матс Шайдеґґер), живу електроніку (винахідливий Гарі Берґер) і відео у сполученні з фільмом Вольфґанґа Леманна «Бабки з птахами та змією». Це вже – найсучасніші пошуки нових звучань, поряд із якими твір Луїджі Ноно «…стражденні лагідні хвилі…» для фортепіано та магнітострічки (1976 р.) – поміркована, хоч і нестаріюча, класика даного жанру. Музика Луїджі Ноно не так часто виконується в Україні, цей твір українська аудиторія ніколи досі не чула. Його презентацію ініціювали відомий композитор і фахівець у галузі електронної музики Алла Загайкевич і багатообіцяючий молодий композитор та піаніст Віталій Кияниця, котрий успішно дебютував на «Двох днях і двох ночах», вправно виконавши також власні «Три п’єси в режимі реального часу», фортепіанний «Контрапункт» Марка Андре та розгорнуту композицію Алли Загайкевич «Voicе/Way» для фортепіано й електроніки.
05Узагалі молода генерація українських авторів постійно віддає данину електронним та інсталяційним композиціям, і здебільшого надихає їх на це саме одеський фестиваль, котрий від самого початку свого існування культивує і всіляко підтримує пошуки у цій мистецькій галузі. Нині публіка з цікавістю сприйняла вияви пантеїстичного світовідчуття у творах композитора і віолончеліста Золтана Алмаші («Жаб’є» для віолончелі, відео, магнітострічки та будь-якої кількості музикантів) і львів’янки Любави Сидоренко («Дощ» для відео та магнітострічки), що сприймаються як утвердження вічних цінностей природи, її позитивного впливу на людські пристрасті. Живу реакцію викликала і композиція Богдана Сегіна «Взаємодія форм», де автор намагався поєднати інструментальну партитуру (гобой, кларнет, валторна, скрипка, віолончель) з відеорядом (маніпуляції і перетворення дівчини у просторі куба, зафіксовані на відео), домагаючись, очевидно, взаємодії музичної і фізично-пластичної стихій у їхньому конкретному формотворчому вираженні. Справжніми співтворцями композиторів були музиканти ансамблю «Senza Sforzando», – незважаючи на молодість, вельми досвідчені й витончені у тлумаченні всіх нюансів нової музики.
Серед зарубіжних гостей двадцятого фестивалю були переважно виконавці. І прибуття з Ізраїлю, попри небезпечну ситуацію, знаного композитора і піаніста Беньяміна Юсупова та його блискучий виступ на філармонійній сцені з твором «Лабіринти підсвідомості» (спеціально замовленого для Міжнародного конкурсу піаністів імені Артура Рубінштейна) одесити зустріли з особливою теплотою. Ізраїльтяни, і насамперед вихідці з СРСР, надзвичайно гаряче та неоднозначно сприймають події, що відбуваються в Україні. Беньямін Юсупов приїхав до Одеси, бо вважає, що «не можна міняти свій спосіб життя, замикатися, припиняти творити… Людина має бути сильніша за страх, сильніша за насильство». А його переконання, що в одеситів і взагалі українців «незвичайна ментальність, ментальність вільних людей» (див. інтерв’ю газеті «День» від 7 травня 2014 року), знайшли відгук у кожному серці.
Рівно через п’ять днів після закінчення «Двох днів і двох ночей» саме на вулиці Преображенській, де жили всі учасники й гості фестивалю і звідки вони ледь встигли роз’їхатися, розпочалася кривава одеська трагедія, спровокована сепаратистами 2 травня у ясний святковий день.
На противагу відомій фразі «коли говорять гармати, музи мовчать», в Одесі на 20-му Міжнародному фестивалі «Два дні й дві ночі нової музики» музи не схотіли мовчати і, впевнена, не мовчатимуть і надалі. Тому що прагнення людей до відкритого, цивілізованого світу неможливо зупинити. І жодна агресія й тиранія не здатна здолати тих, у кого – ментальність вільних людей.

Тамара НЕВІНЧАНА

Ілюстрації:
Учасники Ансамблю «Aventure» (Німеччина) Вольфґанґ Рюдіґер – фагот і Вальтер Іфрім – бас-кларнет

Ансамбль перкусії Фрайбурзького музичного університету (Німеччина)

Жіночий хор «Оріана»

Руперт Берґман (Австрія)

Нагіса Сібата (Японія)

Богдан Кривопуст – фортепіано, Андрій Павлов – скрипка

Друковану версію див.: Невінчана Тамара. Музи не хочуть мовчати // Музика. – 2014. – № 3. – С. 48–51.

Share Button