Олександр Білаш і Лариса Остапенко – два кольори…

6
Share Button

Моя любов – невтомні мама й тато,
Вони мені подарували світ.
А в тому світі прадідівську хату
І солов’я, і яблуневий цвіт…

Олександр Білаш

Мама і тато… Мені й досі не віриться, що тепер бачу їх лише на фотографіях, спілкуюсь у снах, чую в піснях, упізнаю їхні риси в дітях і онуках

Майже 48 років ішли життєвим і творчим шляхом, серед розкоші мелодій, поезій, співу і мистецького товариства Лариса Іванівна Остапенко та Олександр Іванович Білаш. Любов і непорозуміння, радість і печаль – усього було на їхній подружній ниві.

Цього року батькові виповнилося б 84! Мама зустріла би своїх 80…

Олександр Білаш - студент Житомирського музучилища
Олександр Білаш – студент Житомирського музучилища

Як хотілося усьому світові розказати про них – справжніх, найкращих! Та коли до мене звернулися з редакції журналу «Музика» із проханням написати про батьків, я розгубилась. Виявляється, писати про найближчих і найдорожчих людей – найважче. На поміч, як завжди, прийшла мама.

Сама доля розпорядилася так, що Лариса Іванівна залишила спогади про чоловіка. Вона готувала їх для книжки, присвяченої пам’яті Олександра Білаша, якій іще належить побачити світ…

***
Від дня народження і до…
Усе, що пам’ять пам’ята,
Вертається в своє гніздо,
Як птаха з вирію верта…

Олександр Білаш

Як добре, що існує пам’ять… Якби не вона, багато про що ми б уже ніколи не дізнались. Пригадую слова Олександра: «Краще за тебе про мене ніхто не скаже і не напише, бо краще ніхто мене і не знає». Можливо, він розумів, що майже за 48 років подружнього життя у мереживі подій його вольовий і безкомпромісний характер, його нуртуюча і ніжна душа по-справжньому відкривалася лише в найближчому оточенні – дім, сім’я, родина. Тут він міг бути самим собою у роздумах, уболіваннях, думках, розмовах, розповідях, поведінці, бути простим і вільним від усіляких умовностей світу. Ми вірили в його талант, але для сім’ї, для мене насамперед він був єдиним коханим чоловіком і батьком наших двох донечок. Із глибин пам’яті постають не зафіксовані ніде сторінки з життя Олександра, із розповідей матері, батька та його самого.

Студентка Лариса Остапенко біля Дніпра
Студентка Лариса Остапенко біля Дніпра

Бабуня Варка називала онука Шурасем, Шурасиком. Хлопці на вулиці дражнили його: «Он, дивіться, Шурась іде». Пізніше дражнили «Бетховеном», мабуть через розкішну шевелюру.

Був Олександр єдиним сином у Білаша Івана Опанасовича та Євдокії Андріївни (у дівоцтві Тонкошкур). Хлопчина – непослух і фантазер, який уперто, з ранніх літ відстоював власну незалежність, заявляючи вже тоді про свій майбутній крутий і непокірний характер.

Мати любила до безтями, понад усе на світі, свого сина. Але це не заважало їй за кожну провину лупцювати його або голого підвішувати на гак у коморі. А малий Сашко верещав на все село, та не так від болю, як для того, щоб мати швидше випустила його з рук і екзекуція скінчилась.

Батько – колгоспний бухгалтер, стриманий і врівноважений, виховував сина силою переконань, що діяло на хлопця краще за мамину «науку». До речі, батько дозволив Сашкові звертатися до нього на «ти», а до мами хлопець звертався тільки на «Ви, Мамо».

Потяг до музики прокинувся у малюка рано, бо на вінику вигравав лише йому відомі мелодії. Та коли у трирічному віці отримав від сільського майстра Гапоненка справжнісіньку гармошечку на два баси і вісім голосів, щастю малого не було меж. І розпочалася Шурасева наука не по нотах, а, як то кажуть, по весіллях, де тренувалися дитячий слух і пам’ять.

Ось уже й пішли до школи п’ятеро друзів – Антон Гапоненко, Борис Слюсар, Борис Юхно, Микола Бабич і Павло Безродній, із якими росли, обносячи садки й городи сусідів і збиваючи босими ногами пилюку рідного Градизька, міряючись силою.

А Сашко, на рік молодший, кожного дня сидить під школою та проситься узяти і його в науку.

Із мамою Євдокією Андріївною Білаш і старшою донечкою Оксаною
Із мамою Євдокією Андріївною Білаш і старшою донечкою Оксаною

Я кожен день приходив і під класом
Сидів і скиглив то альтом, то басом,
Аж поки не довів учителів до сказу
І не діждався із РАЙВНО наказу
«Зарахувати Олександра Білаша
У перший “А”».

І почалась в моїм житті нова епоха.

(Так згодом напише про це в автобіографічній поемі «Шурась» Олександр Білаш.)

Почалась епоха здобуття знань, книговідкриття і пізнання світу. «Запоєм» читав усю літературу Градизької бібліотеки, просив книжки у друзів і вчителів. Незчувся, як і самого потягло писати, почав потроху віршувати, сидячи на теплій печі з котом при гасовій лампі, електрики ще тоді в селі не було. З’являлися перші вірші під впливом Тараса Шевченка, Пушкіна, Єсеніна. Записував їх Сашко у великому батьковому зошиті для бухгалтерського обліку, прикрашаючи різнобарвними орнаментами й візерунками. Зошит, на щастя, зберігся і дотепер. А от «роман» з отруєннями і розслідуваннями аж на двадцять сторінок – не зберігся. Не зрозумівши моєї реакції на прочитане (це було після нашого одруження), Олександр, погарячкувавши, порвав його. А шкода!

Потяг до музики відчув пізніше, та це стало домінантою його життя. У чотирнадцять років залишив рідний дім, батьків, пішов у широкий світ шукати долю без будь-чиєї допомоги або підтримки. Розраховуючи тільки на себе, на власні сили, здобув вищу освіту, долаючи всі перешкоди часто жорстокого і несправедливого світу. Саме вольовий характер, упертість у досягненні мети і любов до життя та своєї професії, помножені на величезну жагу пізнання і самовдосконалення, допомагали не втратити самоповаги і не зігнутися при різних складних обставинах.

З однокурсниками біля Київської консерваторії
З однокурсниками біля Київської консерваторії

Пригадалась зустріч з Андрієм Яковичем Штогаренком, уже відомим на той час композитором, ректором Київської консерваторії, де я навчалась в аспірантурі вокального факультету. Він привітався зі мною і в розмові сказав приблизно таке: «Передай Сашкові, що пісні, які він пише, це хороша справа. Але композитор повинен працювати в різних жанрах. Нехай пробує писати великі симфонічні полотна, інструментальну музику, опери, романси…»

Можливо, саме ці слова знаного майстра, які я переказала чоловікові, стали орієнтиром і дали поштовх, аби творча палітра окреслилася ширше.

Треба сказати, що Олександр ображався, не любив, коли його називали піснетворцем. Саме це слово дратувало його, неначебто обмежуючи рамки творчого доробку. Він хотів довести собі та людям, що пісня, як популярний жанр, нехай буде, але ж цікаво випробувати себе й в інших жанрах. І він писав. Писав симфонічні полотна, опери, оперети, моноопери, кантати, ораторії, фортепіанні концерти, хори, балади, романси, музику до театральних вистав і багатьох кінофільмів. Ну, і, звичайно ж, писав усе нові й нові пісні, які приносили популярність і визнання слухачів.

І вже коли Олександр відчув себе зрілим майстром у музиці, знову нагадала про себе і попросилась у душу поезія.

Я музику й поезію однаково люблю,
Хоч кажуть двох любити небезпечно
І аморально це вважають, і не ґречно,
Та я нічого вже з собою не зроблю –
Однаковісінько обох люблю.

Олександр Білаш

bilash

Коли стомлювався від звуків рояля – виручало слово, яке народжувалось у тиші кабінету в Києві або Градизьку біля батьківської хати за дерев’яним столом під грушею петрівкою, його ровесницею. Музика і поезія – дві музи, які манили і не відпускали його від себе.

Дуже довго Олександр не наважувався зізнатися, що віршує, прочитати тексти кому б то не було, а тим паче друзям-поетам, уже визнаним на той час. Писав і ховав до шухляди письмового столу. Але якось, під настрій, прочитав кілька віршів мені, потім друзям, потім по черзі кожному з поетів – творчих побратимів, спостерігаючи за їхньою реакцією. А вони довго не сприймали його всерйоз, не могли зрозуміти чому він, знаний композитор, не маючи літературної освіти, пише дилетантські вірші, втручаючись тим самим у їхню, так би мовити, царину. Та коли Андрій Малишко після прочитаного сказав: «А ви пишіть, Сашко, не бійтесь, пишіть», – Олександр відчув підтримку майстра і заспокоївся. Він уже не мислив себе без поезії. Записував якісь фрази на клаптиках паперу чи газет, що траплялись під рукою, іноді підхоплювався серед ночі, аби зафіксувати думку, що не давала йому спокою, а потім допрацьовував її у вірші.

Так, із часом, благословилася перша збірочка, а там, дивись, друга, третя (усього дев’ять) – маленькі, тоненькі, невеликими накладами. Називав їх ніжно «молитовничками». Чекав кожну з нетерпінням і хвилюванням. Так і жив між двома вогнями, згораючи у слові й мелодіях.

Пісні не полишав до останніх днів. Вони дали йому популярність, полюбилися людям, облетівши світ, повернулись на Батьківщину, щоб залишитися тут назавжди і зігрівати людські серця високими порухами душі композитора і його непересічного таланту.

У кабінеті на квартирі на Брест-Литовському проспекті (тепер Проспект Перемоги)
У кабінеті на квартирі на Брест-Литовському проспекті (тепер Проспект Перемоги)

Україна – його рідна земля, на якій він народився, виріс і гордо, як орел, високо злетів на крилах рідної пісні й свого таланту, піднявшись над буденщиною і сірістю, жила в його серці. Він не залишався байдужим до жодної з її проблем. Державність України, питання мови, культури, життя народу, торжество правди, справедливості й законності – це ті аспекти, за які він ладен був боротись і відстоювати на всіх рівнях свою позицію.

Щодо вакханалії сірості й непрофесіоналізму сьогодні на естраді, у гонитві за грішми говорив так: «Сам склав, сам написав, сам проспівав». А де справжня поезія? Де неповторна мелодія?! Нема… «Ще затужать люди за мелодією. Ох, як затужать», – якось промовив він. Не думала я тоді, слухаючи ті слова, що цей час швидко прийде. Уже прийшов. Люди стужилися за справжніми мистецтвом, поезією і мелодією.

…Не думала, не вірила, що так швидко станеться те, про що ти мені казав: «Я іду в далеку дорогу. Проживи сама ті роки, які я не зміг прожити з тобою. Не знаю, зустрінемось ми там чи ні. Але як я буду Там без тебе?» І коли це невдовзі сталось, пригадала твої слова і душа моя мовчки кричала: «А як мені без тебе тут?» Відповіді не одержала…

Життя продовжується. Підростає п’ятеро праонуків. Вони тебе знають, – а ми часто про тебе говоримо, співаємо твої пісні, читаємо їм твої вірші. Ти якось говорив, писав у вірші про те, що людина помирає двічі. Уперше, коли переходить в інший світ, і вдруге, коли про неї забувають люди.

Перший кабінет по вул. Январській у Києві
Перший кабінет по вул. Январській у Києві

Хочу вірити, що тебе, твою творчість люди пам’ятатимуть. Твої пісні, може й не знаючи автора, співатимуть від покоління до покоління.

Ти ніколи не закривав клавіатуру рояля кришкою, навіть коли надовго від’їжджав. Не дозволяв нікому це робити. І зараз, як і завжди було, рояль чекає на тебе. Прийди якось, присядь, як колись, до інструмента, відкинь голову назад, заплющ очі, доторкнись до клавіш – і нехай зродиться ще одна твоя чудо-пісня й піднесе просвітлені людські душі у небесну височінь.

Чекаю на зустріч із тобою Там!

1 липня 2009 року

***

«Як добре, що існує пам’ять», – говорила Лариса Іванівна, готуючи спогади про чоловіка. Як добре, що існує пам’ять, переконуюсь сама, шкодуючи лишень, що мало слухала, ще менше розпитувала, – знову таке знайоме усім «не встигла»! Як хочеться повернути час і зазирнути у далекі 1950-ті…

Олеся Білаш із батьком
Олеся Білаш із батьком

Сходами Київської консерваторії пролетіла легка хмаринка. Єдине, що встиг помітити студент четвертого курсу композиторського факультету Сашко Білаш, – гарні ніжки. Кинувся навздогін – подивитись на ту, що промайнула повз. Глянув і вмер. (Не думайте, що фантазую, саме так розповідав потім Олександр Білаш про першу зустріч із майбутньою дружиною.) Висока, струнка, з довгою пишною русявою косою, зеленоока першокурсниця-красуня «зав’язала йому світ».

Я хочу так тебе любити,
Як в травні сонце первоцвіт.
Щоб не змогли нас розлучити
Ні цей, ні той, ні інший світ.

Я буду так тебе кохати
І стану тим в твоїй судьбі,
Що навіть рідні батько й мати
Позаздрять крізь сльозу тобі.

Олександр Білаш

Подружжя Білашів із донями Оксаною та Олесею
Подружжя Білашів із донями Оксаною та Олесею

Подружжя Білашів подарувало життя двом доням – Оксані та Олесі (дісталося мені це ім’я від омріяного батьком сина, та, видно, півень не тоді кукурікнув – і Олесь народився Олесею), тулилися до їхніх долонь онучата, ще й правнуків обігріли теплом сердець. Здавалося б, чого іще бажати? Але ж творчим особистостям потрібно від життя набагато більше.

Концерти, гастролі, зустрічі, репетиції, радість від народження нових творів, спілкування із величезною кількістю людей, не кажучи вже про колег, творчих однодумців.

Олександр Іванович вісімнадцять років очолював Київську організацію Спілки композиторів України, не злічити громадських організацій, членом яких він був. Завжди дивувалась, звідки на все у нього вистачало часу? Бо в моїй пам’яті батько завжди був нерозлучний із роялем або блокнотом, у якому сповідалася його поетична душа.
Якось мене спитали, чи багато тато приділяє нам із сестрою часу? Розгубилась. Як це – багато чи мало? Його енергією була заповнена вся оселя, тож навіть за відсутності батька чітко відчувалося, що він тут. І найголовніше – він був поруч тоді, коли потрібно. Тільки батько міг вгамувати сімейні пристрасті, розставивши все і вся по місцях, мудро і коректно вирішити проблеми, масштаби яких нам здавалися катастрофічними.

Біля рояля у Градизьку
Біля рояля у Градизьку

Людина-вулкан, людина потужної енергетики, щирий і відкритий до друзів, не міг Білаш зрадити сам і не навчився прощати цього іншим. Не гнувся у хребті, тож і пройшов усе життя на повен зріст, не горблячись і не кланяючись жодній владі. Певно, за це і заробив 65 карбованців пенсії. То вже потім творчі побратими домоглися Президентської стипендії.

Але це ніщо в порівнянні з любов’ю людей, які пустили в свої серця Білашеві мелодії, відкрилися назустріч його поезії. І дарма, що членом Національної спілки письменників України Олександр Білаш став лише 2000 року, коли світ побачила його восьма поетична збірка.

Лариса Остапенко на Володимирській гірці
Лариса Остапенко на Володимирській гірці

Я віршами своїми очищаюсь.
Тому їх від душі пишу.
Я ними нападаю й захищаюсь,
Я ними каюсь і грішу.

Вони для мене так, як жить, як дихать.
Люблю я з ними говорить,
Коли на мене нападає лихо
І розум думкою горить.

Вони, немов незрячого, за руки
Беруть настирно і ведуть.
І я свідомо з ними йду на муки,
Які завжди на мене ждуть.

Солодкі муки вічного творіння
І сили й духу торжество!
На все життя набрався я терпіння –
У цьому все моє єство.

Олександр Білаш

У кабінеті на вул. Пушкінській
У кабінеті на вул. Пушкінській

Витримати ж його бурхливе, непосидюче єство могла лише мама. Його Ларочка. Як же йому хотілося відвоювати дружину у її професії! Які там гастролі, які там конкурси? Краще за неї ніхто борщу не зварить, не нагодує, не вислухає… Боротьба творчих особистостей.

Мабуть, його ревнощі втихомирювалися на деякий час, лише коли бачив красуню-дружину на сцені. Статна, величава – від Лариси Остапенко не можна було відірвати очей. А голос…

О, як від цього «Вокалізу»
Глибини луняться земні!
Душа Остапенко Лариси
Звучить молитвою в мені…

Людмила Гнатюк

Голос її унікальний. І не тому, що народна артистка України Лариса Остапенко мала дві з половиною октави діапазону, – в кожну пісню переливалась її душа, ті емоції, якими жила співачка, передавались слухачам. Навіть у запису голос Лариси Остапенко проникає в серце, наповнюючи його по вінця світлом любові, української одвічної цноти і сліз радості, якими очищаємося від усього щоденного бруду.

Лариса Іванівна Остапенко
Лариса Іванівна Остапенко

Так і жило подружжя Білашів. Чесно і відкрито, гостинно відчиняючи двері оселі, у якій завжди смачно пахло українськими стравами, друзям і численним прихильникам їхнього таланту. Мама була чудова господиня, я і нині з подивом гортаю її товстезний зошит рецептів, кожен із яких був нею випробуваний. Тож і не дивно, що зберегти худорляву статуру, дану від природи, батькам не вдалося. Зате вдалося зберегти любов. Пройшли роки, розтанули образи і непорозуміння, залишилося справжнє почуття, яке колись і з’єднало їхні долі.

Хіба тоді вони, молоді студенти Київської консерваторії, знали, що і нині Білашеві пісні будуть співати люди (переконана: і до його симфонічної музики, оперних полотен повернуться музиканти), що голос Лариси Остапенко, впізнаваний одразу, і сьогодні у записах чаруватиме слухачів різного віку? Вони любили по-справжньому, уміючи прощати. Від любові виріс великий родинний садочок, у якому, можливо, колись проросте їхнє творче продовження. А ще Олександр Білаш і Лариса Остапенко створили неповторний пісенний світ, у якому буде світло й затишно ще багато літ усім тим, хто любить справжню українську пісню.

Олеся БІЛАШ

Друковану версію див.: Олеся Білаш. Два кольори… // Музика. – 2011. – № 4–6. – С. 4–9.

Share Button