Олександр Вацек: «Мені сумно, коли хор просто стоїть…»

242
Share Button

Цієї весни кияни та гості міста мали чудову можливість не просто насолодитися хоровим співом, а стати учасниками справжнього театрально-хорового дійства у виконанні капели «Орея» Житомирської обласної філармонії імені Святослава Ріхтера. Така нагода випала двічі: спочатку у Національній філармонії України, згодом – у рамках Х Міжнародної пасхальної асамблеї (програма «“Орея” – Великодню»)

«Невже спів у хорі може бути цікавим?» – запитаєте ви, звично згадавши «класичну» непорушність хористів на сцені. Виявляється, ще і як може! Про це знає кожен, хто хоча б один раз побував на концерті «Ореї» – колективу світового рівня, багато артистів якого не є професійними музикантами! Нині у капелі співають близько 30 учасників – люди, котрі живуть хоровою справою, творять її своїм життям, своєю фантазією, своєю душею. Як результат – на сцені твориться диво, казка, щось неймовірно яскраве і небуденно насичене. Незмінний керівник хору Олександр Вацек ще в далекому 1986-му, започаткувавши «Орею» як хор Житомирського музичного училища імені Віктора Косенка, вперше в Україні «оживив» хористів під час виступу, дав можливість публіці бути не просто слухачем, а й глядачем.

На обох концертах шанувальники повністю заповнили зали, майже після кожного твору зривалися гучні оплески та схвальні вигуки «браво». Вразила багатоманітність репертуару. У першій частині програми – духовні твори («Тебе поем» із Всенічної Сергія Рахманінова, «Великое Славословие» Олени Юнек, стародавній лірницький кант невідомого автора XVI століття в обробці Дмитра Котка «Через поле широкеє»), народні пісні в обробці українських композиторів (Євгена Станковича, Ганни Гаврилець, Андрія Кушніренка, Олександра Біди, Віктора Грицишина). У другому відділенні слухачі переносилися у різні країни, епохи, стилі; артисти продемонстрували відмінне звучання англійської, німецької, італійської, латинської мов у виконанні широкого (від церковних хоралів до сучасних композицій) концертного репертуару. Окрім повного колективу, окремими номерами були представлені його чоловічий і жіночий склади.

Тож, де закінчується хорова статичність і починається диво? Коли і як відбувається це чарівне перетворення звуків на казку, слів на гармонію, власних переживань на колективну творчість? Про це йшлося у розмові із керівником «Ореї» Олександром Вацеком.

– Упродовж виступу учасники вашого колективу не просто співають, а виступають справжніми акторами: рухаються сценою і залою, відбивають різноманітні ритми ногами та руками, грають на музичних інструментах (трикутник, бубон, дзвоники, кастаньєти), використовують різні атрибути… Кожна композиція – невеличка театральна історія. Що спонукало вас саме до такого способу інтерпретації творів?

Під час репетиції

– Дякувати треба Богові, що дав якийсь знак – я просто так бачу. Мені сумно, коли хор просто стоїть. У випадку, якщо хор непорушний, має бути суперфантастичне виконання, тоді це буде цікаво. Зараз люди дивляться телебачення, інтернет, де є дуже багато талановитих шоу і, звичайно, спостерігати наше мистецтво, представлене якось не так яскраво, – це вже минуле століття. Треба щось шукати нове.

– Ваш колектив першим в Україні почав застосовувати такі прийоми чи я помиляюся?

– Ми так починали. Під час співу у церкві ми взагалі відходимо і стоїмо колом, щоб взяти в стереоефект усіх слухачів. Це потребує високого рівня майстерності, тому що кожен співак тоді має співати класно. Якщо він стоїть далеко від мене, а я спиною до нього, хорист повинен бути професіоналом, розуміти мою інтерпретацію. Я це навмисно роблю, щоб підняти рівень хору.

– Як працюєте над театральними постановками у хорі? Вам хтось допомагає?

– По-різному буває. У принципі, основна ідея моя. Я бачу так, а далі – вже деталі. Насправді я дуже відкритий: якщо хтось талановитий підкаже як обіграти сценку, завжди прислухаюся. Іноді запрошуємо колег-режисерів, але в них не так багато часу – їм треба пожити в колективі, щоб «включитися» в тему, знати, що і як ми хочемо зробити. Швидко, за п’ять хвилин це не виходить. Але колеги допомагають, у них є цікаві ідеї, які ми беремо в роботу.

– На різних концертах один і той же твір у виконанні «Ореї» часто звучить по-різному і з точки зору музики, і, особливо, з точки зору театралізації. Як вам це вдається? Ретельно усе продумуєте чи більше імпровізуєте?

– Імпровізація буває, але рідко. Звичайно, якийсь час проходить, щось набридає, оскільки важко хористам співати весь час з акторським захопленням. Мало хто з учасників є професіоналом у великому розумінні, який може виходити і грати тисячу разів одне і те саме з настроєм та енергією. У нас напіваматорський, напівпрофесійний хор, хоча й отримуємо кошти з бюджету (сміється). Тому треба постійно щось шукати, щоб усім було цікаво: хочеться, щоб твір ще був у репертуарі, а публіка вже просить «ну, давайте щось змінимо». Оце найголовніше моє завдання – підтримувати дух закоханості. Так і шукаємо.

– Чи часто корегується склад учасників хору?

– Було багато змін. Спочатку нас було 50-60 хористів, і ми нікуди не їздили. Потім зайняли перше місце в Україні (1989, Київ, Перший всеукраїнський хоровий конкурс імені Миколи Леонтовича, категорія «Мішані хори». – Д. Ч.) і поїхали за кордон. Тоді я зрозумів, що їздити таким великим складом (два автобуси!) – нереально важко, й поступово почав склад хору скорочувати). Зараз ситуація важка фінансово, ми не можемо так часто їздити – якісь ревнощі починаються в місті, та й керівництво погано дивиться на те, що колектив часто роз’їжджає… А якщо не можеш задовільнити хористів, звісно, що вони шукають щось інше. Особливо це стосується молодих хлопців, які починають життя, їм потрібен заробіток.

– На що звертаєте увагу при відборі хористів? Які навики для вас є обов’язковими?

– Для мене процес заміни проходить дуже болісно. Кожного нового хориста, навіть якщо він із консерваторії (хоча таких ніколи й не було), потрібно багато вчити – протягом півроку, а то й більше, – поки він увійде у процес, зрозуміє специфіку, а не просто вивчить партії. А якщо ще не знає сольфеджіо, а з усіх нот тільки дві-три співає чисто, – то це теж великий шматок роботи, яку необхідно виконати. Важливою є й акторська майстерність, фізична підкованість, дикція, артикуляція… Ми займаємось вправами на дикцію, на розвиток звуків «ффф», «шшш», «ррр», «ччч», «ххх», озвучуємо «хохми» на різних мовах, проробляємо склади у формі діалогу – один питає, інший відповідає в різних діапазонах, щоб вокально було так, як в оперного співака… і лише тоді дозволяю співати. І коли після такої праці хорист іде з колективу, працює шофером чи будівельником десь за кордоном, дуже шкода. Але нічого не вдієш, мусиш брати нового – і знову все спочатку… Таке життя.

– Дуже суворі ви з хористами? Сваритеся з ними?

– Бувають якісь моменти. Я над собою все життя працюю, виховую себе, ламаю трошки. У 30 років був більш емоційним, завжди хотілося зробити все швидко: от, наприклад, я чую інтонаційні недоліки, вказую, де у кого занизько чи зависоко, що треба зробити так-то, щоб процес був швидшим. Але ніколи не звертав уваги, що цим самим роблю людині боляче, бо кожен має свій гонор, оскільки чи то закінчив училище, чи просто десь учився співати, де без кінця його хвалили, а тут Вацек каже, що все погано. Звісно, хористи ображаються, тому зараз я намагаюся делікатніше виправляти, щоб зберігати гарну атмосферу. Знаю вже, що не можна робити зауважень – треба поговорити. От така проста мудрість, але тільки зараз до цього прийшов.

– У репертуарі вашого хору понад 300 найрізноманітніших творів (класика, духовна музика, народні пісні) українських і зарубіжних авторів, ви співаєте у різних стилях та різними манерами. Хто обирає репертуар для хору? Чи буває так, що учасники колективу самі висловлюють побажання щодо його формування?

– Звичайно, буває. Але у такому випадку дуже прошу шукати твори, які не просто хотілося б поспівати для розваги, а ті, котрі «вивертають» душу, адже ми не так швидко учимо, а на все потрібен час. Тому все ж таки підбір композицій – це моя прерогатива. Але радію з того, що самі учасники хору, коли ми виконуємо програму другої частини концерту (у ній представлені і західноєвропейські, і американські, й інші зразки музики), кажуть: «Кожен твір – шедевр!» Оце для мене комплімент! Тоді посміхаюся і думаю собі: якщо після такої напруги, коли хористи вчать напам’ять, здають партії, потім співають індивідуально й ансамблями, поки це все збереться і зазвучить… і якщо після всього цього твір ще подобається – значить вони розуміють, що це все правильно зроблено. Так що репертуар в основному – мій. Звичайно, якщо хтось запропонує, принесе ноти, вони лежать і чекають свого часу. Утворюється своєрідна конкуренція: лежить двадцять уже відібраних партитур, а я дивлюся, де номер 1 і номер, наприклад, 19, і обираю те, що краще.

– Відкриємо саму «кухню» створення чергового шедевру у виконанні вашого колективу. Як відбувається процес розучування нового твору? Які методи роботи застосовуєте?

– У нас є своя система вивчення твору: етап «D», коли співак сам розучує; етап «C», коли вже залучається концертмейстер, який у кожній партії щось виправляє, вирівнює; етап «В» – хористи співають ансамблями по четверо, п’ятеро, восьмеро, залежно від кількості голосів у творі, і здають мені, а я шліфую; і, нарешті, останній етап «А», коли вже відбувається зведена репетиція. Звичайно, не завжди так вдається, тому що співаки різного рівня (як правило, у хорі 5-6 учасників не мають музичної освіти): один може за день вивчити, а іншому потрібно місяць, а то й два для хорошого засвоєння. Тому й придумали таку систему (мені вона дуже подобається). Одна із моїх мрій – вчити дітей у школі чи талановиту молодь в училищі, як розучувати твори швидко, як знайти для найслабшого музиканта методику вивчення колосального, абсолютно неприродного йому ритму або інтонації, яка для такого виконавця є, на перший погляд, неможливою. Але щоб після застосування певної системи він зрозумів, що може це зробити: поетапно, помотивно, пофразно, придумуючи різні ігри. Приміром, коли ми з хором вчили «Дримбу» Володимира Зубицького, придумали таку скоромовку: «пиво, пиво, пиво, водочка» (сміється). Все залежить від того, з ким працюєш: якщо людина проста, може бути і «хохма» простішою, якщо більш інтелігентна, шукаєш інші асоціації; дівчатам вигадую щось делікатне, асоціації з картинами, пейзажами, балериною, принцесою, казковими постатями – і бачу, що їхні очі вже засвітилися і вони готові працювати. Це найголовніше!

– Часто у концертах ви берете на себе роль ведучого, розповідаєте про хорові поїздки, конкурси, історії з життя колективу. Чому обираєте саме таку манеру ведення?

– Насправді це спонтанно. Дружина мене критикує (сміється), що не треба цього робити, маестро має мовчати. Але стикаєшся з тим, що у малих містах люди не розуміють цієї музики, в залі панує тиша, бо публіка чекає шоу, а тут починають співати якогось Гуго Вольфа чи Томаса Луїза де Вікторію, що важкувато для сприйняття. Тому я завжди роблю вступ – для приземлення або навпаки, перенесення кудись в Іспанію, щоб ввести в атмосферу, розказати про манери, які побутували, про графа і композитора, які там були, що вони робили… Ось так трішки вводиш слухача – і твір сприймається більш-менш живо.

– Що можете побажати молодим диригентам, які тільки стають на шлях роботи з хором? Які риси диригента є важливими для досягнення успіху?

– Головний критерій – любов до цієї справи, просто бути, як кажуть чехи, «блазнем ненормальним» (сміється). Пам’ятаю, колись їздив до своєї дівчини в село (тепер вона моя дружина), трошки покосив – зробив паузу, зайшов у тінь і починаю диригувати… Відпрацьовую жести, уявляю собі твір і колосальний хор (а мені тоді було 18 і хору ще не було) – як він буде звучати, яка у нього буде пластика… Тому треба горіти цим. Звичайно, в мене цих якостей, притаманних керівнику, ніколи не було. Проте я дуже хотів! Хоча сам дуже скромний, тихий, боязкий, мовчазний, але коли стають люди переді мною, я перетворююсь на оратора, починаю керувати. Особливо у 30-35 років, коли ми перші Гран-прі вигравали, мені здавалося, що я можу абсолютно все. Ну, а зараз уже мудріший, це так Господь зі мною «грався», випробовував мене, що з того буде.

– Які плани на майбутнє? Що хотілося б ще заспівати? У яких конкурсах взяти участь?

– Звичайно, хотілося б, щоб держава якось оцінила, адже за кордоном нам дають дуже високу оцінку. Навіть у Києві, коли у філармонії і консерваторії на Пасхальній асамблеї співали, чули відгуки як про кращий колектив – такого не бачили і не чули. Тому хочеться, щоб була підтримка, щоб співаки отримували гідну заробітну плату, можливість поїздити і поспівати в хороших залах, але не самому шукаючи якихось менеджерів, постійно думаючи, де знайти і як заробити кошти… Щоб керівництво було задоволене і ніхто не заздрив, щоб усе було по-людськи. Пам’ятаю, у Франції нас запитали, чи ми будемо співати гімн України під час Євро-2012 по футболу: «Хто, як не “Орея”, має співати? Ви ж представляєте свою державу» (сміється). Вони якось по-своєму нас бачать, а ми поки живемо так, як живемо, і слава Богу за те, що маємо. Плануємо поїхати з концертами у Швейцарію – є люди, які нас запрошують, не можуть без цього жити, слухають годинами нашу музику. Питаю у них, чи не набридло, а вони посміхаються.

– Дякую Вам, Олександре Олександровичу, за цікаву розмову! Бажаю вашому колективу подальших успіхів і нових досягнень!

P. S. Одним зі свідчень грандіозного успіху «Ореї» на Пасхальній асамблеї-2018 стало небажання слухачів відпускати колектив зі сцени. Протягом двадцяти хвилин понад заплановану програму артисти радували публіку музичними композиціями, серед яких прозвучав і рекордний за часом виконання твір (59 секунд!) – «Політ джмеля» Миколи Римського-Корсакова…

Розмовляла Дарина ЧАМАХУД

Фото надала Ольга СИНИЦЬКА

Share Button