Один із найяскравіших періодів у житті Олени Федорівни Андрєєвої – дружба та листування з професором Московської консерваторії Дмитром Рогаль-Левицьким

Початок знайомству та подальшому спілкуванню було покладено у 1954 році в Івановському будинку творчості композиторів. У Музеї музичної культури імені Михайла Глинки, в особистому фонді Рогаль-Левицького я знайшла 90 листів від «Андреевой Е.Ф.» періоду 1954–1962 років. Листи з Києва датовані один за одним, і є усі підстави вважати, що скрупульозний і відповідальний Дмитро Романович жодного не залишив без уваги. Але в особистому фонді Олени Андрєєвої в Центральному музеї-архіві літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ) у Києві я не відшукала навіть ознак цього листування, лише кілька тематичних світлин середини 1950-х років…

Невдовзі з’ясувалося, що у Києві немає сенсу й шукати – частину домашнього архіву Олена Федорівна знищила в останні роки свого життя. Величезний музичний і суспільно-політичний вимір епохи середини ХХ століття, здавалося б, пішов у небуття… Але дива інколи трапляються!

Близка подруга й помічниця Андрєєвої Тетяна Кошик довгі роки перебувала поруч. Вона й підказала мені, що Дмитро Романович через слабкий зір був неспроможний писати від руки, тому всі статі, наукові праці та й, зрозуміло, листи друкував на машинці. А вже коли щось друкувати, то чому б не під копірувальний папір – у 2-х примірниках: таким чином залишається власний екземпляр і у разі виникнення уточнень є можливість звернутися до контексту. Тож треба шукати детальніше.

Я не мала інших ідей, як знову звернутися до Музею Михайла Глинки. Уже згадуваний особистий фонд Дмитра Рогаль-Левицького – десь біля 7000 одиниць збереження… Листи знайшлися нещодавно. На тоненькому «папіросному» папері, кількістю не 90, а значно меньшою…

Листування цих двох непересічних творчих особистостей – справжній шедевр епістолярного жанру! Я читала й не могла відірватися! Суттєво! Жваво! З почуттям гумору! Але десь підсвідомо блукала думка: чи маю я право розповісти іншим дослідникам про роздуми та міркування, уміщені в тих листах? Відповідь на довічне запитання «Що робити?» знайшлась в одному ж із перших листів Дмитра Романовича.

Але почнемо спочатку. Напрікінці серпня 1955 року Олена Федорівна серед іншого пише: «Друже! Я планирую отметить первый год нашей переписки двойной порцией мороженого, т.к виноградный сок мне порядком надоел в санатории». Читач, напевно, здивується, – така шанована людина, автор багатьох музичних творів, знаний викладач-теоретик і пише не про високі матерії, а морозиво й сік! Пояснення – далі по тексту.

Під час відпустки композиторка знаходилася в Одесі, у санаторії імені Валерія Чкалова. Одного такого курортного дня і сталася ця, так би мовити, дотепна пригода. За сніданком Олена Федорівна звернулася до дієт-сестри з проханням замінити «довольно пакостное варенье» на сік або замість нього взагалі нічого не давати. «Сестра поступила, как в том анекдоте: выслушать мужа и сделать по-своему». Зі столу нашої відпочивальниці в одну мить зникли всі закуски – оселедець, овочі, шпроти, до котрих вона була «большая лакомка». Замість цього подавався сік і, що викликало величезне обурення Олени Федорівни, варення теж!

Таким чином, констатується у листі, випивши діжку виноградного соку в санаторії, до свята річниці листування з Дмитром Романовичем пропонується морозиво. На що Рогаль-Левицький відповідає: «Первый год нашей переписки можете отметить виноградным соком, водку пить избегаю. Счет по моим данным – 42 письма, а не 40. При такой поспешности через 10 лет будет 420. Вы сможете предпринять посмертное издание в двух томах. Меня к тому времени уже не будет, и карбованцы пойдут в Вашу пользу. Уси. Так-то-с, мэдем».

Шукаючи відповіді Дмитра Романовича, я була вражена, як кумедно він звертається до Олени Федорівни: «Кудлатая»! А іншого разу – «Кудли-Мудли», далі ще веселіше – «Кудлы-Мудры», «Кудин-Мурин», окрім того ще й «Кудлатая фру» і «Мадама»! Коли Олена Федорівна сповіщає друга, що пошкодила руку, невдовзі отримує листа: «Кудлатая с больной рукой!»

Непідготовлений читач буде трохи збентежений, але усьому є пояснення. Свого часу представники Спілки композиторів з уже згадуваного Будинку творчості в Івановому вирішили привітати Олену Андрєєву з іменинами. Тезоімеництво Олени відзначають кілька разів на рік, у тому числі 24 липня, разом із Ольгою (Ольга у святому хрещенні – Олена) – саме ця дата стоїть на аркуші. А що можуть подарувати композитори колезі!? Зрозуміло – музичну присвяту! Зібралися разом, написали, а потім десь у творчому закуточку й виконали. Слова саме такі:

– А кто у нас умница,
а кто у нас разумница?
Елена Федоровна с кудрями,
да с кудрями, да с русыми» і т.д.

Вочевидь, від тих «кудрей» і пішли «Кудли-Мудли» та інші варіації. Олена Федорівна не ображалася, навпаки – раділа і зверталася до Дмитра Романовича виключно «Друже», «Маэстро» і навіть «Милорд». Самі ж листи по суті – серйозні, збагачені професійними міркуваннями.

Кілька поколінь наших музикантів навчалися за підручником Рогаль-Левицького «Беседы об оркестре», але чи відомо кому-небудь, що саме Олена Федорівна робила першу вичитку і правки на прохання автора. Про це йдеться в одному з листів: «Вечер. В доме тихо. Просмотрела намеченные на сегодня 200 страниц Вашей книги и пишу Вам. Ну чем не современная Татьяна? Разница только в содержании писем».

Узагалі-то, ці два кореспонденти вели безперервні творчі дискусії, що межували з оригінальними вставками про все, що коїлося поруч – удома, на роботі, в музичному житті Києва та Москви, побуті. Ось ще деякі приклади: «У нас оттепель и слякоть. Вечерами гололедица. Машины крутятся волчком. Ходить страшно даже шибко зрячим». Така от природно-погодня ремарка серед фахових уточнень як за новими правилами писати тенорові, мецо- сопранові й сопранові ключі.А ось «про актуальне» – на початку зими 1954 року: «Завтра у Вас выборы. Желаю Вам выбрать хорошего судью и впредь с ним больше не встречаться. Мы будем выбирать 19 декабря». Трохи пізніше: «Можете меня поздравить с новой нагрузкой – в предстоящих выборах мне придется быть уже не простым агитатором, а заместителем председателя окружной комиссии: “Не мала баба клопоту, так купила порося”. Отак і мене, грішную, без мене оженили і тільки прислали уведомленіє».

З того ж періоду: «У меня сейчас новостей мало. Сижу все время дома, даже занятия со школьными учениками приходится проводить дома, т. к. в школе – агитпункт. Меня временно выселили из моего класса. Боюсь, что это временно продлится всю зиму т. к. на носу опять выборы, кажется, в Верховный Совет Украины».

А от про улюблену роботу й вихованців: «Учебный год (перший семестр. – О. М.), слава Брахме, Вишну и Кришне, закончился благополучно. 10 дней могу не думать о септаккордах, проходящих септимах и прочих премудростях. Хотя школа, конечно, покоя не дает – придумывают всякие заседания, совещания и прочие прелести». Невдовзі: «Выпустила пять девиц на арену борьбы с параллельными квинтами. На троих из них я возлагаю особые надежды». Відповідь не забарилася: «Кудлатая! Очень рад за Вас и Ваших питомцев! Почему бы Вам не попытаться перейти в консерваторию? Ведь если измерить уровень преподающих, Вы будете двумя головами выше всех этих “артистов”». А коли у відповідь Олена Федорівна посилається на відсутність для таких ускладнень у житті державних звань, додає: «Дело не в званиях, а в знаниях!»

Мене особисто привабила ще історія про діяльність київської пошти, про яку розповідає Олена Федорівна в листі від 5 лютого 1955 року: «При отправке моего последнего письма к Вам произошел довольно куръезный случай, заставивший меня посмеяться и немного побеспокоиться одновременно. Вздумалось мне приклеить на конверт красивую марку с Гоголем, и поскольку она была достоинством в 1 рубль, письмо я решила отправить авиапочтой. Сделав на конверте соответствующую надпись, я отправилась на почту и сдала его, как положено, в окошечко. Девица свирепо прорычала мне, что “в Москву авиа нет!”

На все мои удивленные восклицания фраза повторялась, и только после 3-х раз последовало, что погода нелетная. Пошлите, говорю, заказным. На сие последовал ответ, что нет обратного адреса. И, несмотря на все мои доказательства, что адрес есть, и он был ей показан на обратной стороне конверта, девица была неумолима. Писать адрес вторично мне показалось абсурдным, и я сунула письмо просто в ящик. Хай простое идет за рубль! Откровенно говоря, побаивалась, что нервные почтовые работники его не доставят. Сейчас страхи позади – письмо Вы получили и даже ответили, остается теперь еще раз посмеяться над излишней педантичностью почтарей».

До теми поштових пригод можна віднести й історію із корейськими листами, яка трапилася двома роками пізніше, в 1957-му. Того року в Москві відбувся міжнародний фестиваль молоді та студентів, і у світі з’явився, так би мовити, новий тренд – листуватися з ким-небудь із СРСР. Як потрапила до списку адресатів Олена Федорівна – невідомо, але факт: на її домашню адресу почали надходити листи з Північної Кореї, зрозуміло, корейською мовою! Один, а через кілька днів – другий! У пошуках перекладача Олена Федорівна збилася з ніг і навіть звернулася до Міністерства іноземних справ.

Після кількаденних турбот, протягом яких з’явилося ще 2 листа, хтось порекомендував Олені Андрєєвій завітати до інженерно-будівельного інституту, де навчався відповідний «фахівець» – студент-кореєць. Той і пояснив, що це пишуть дівчатка, які хочуть із ким-небудь дружити з Радянського Союзу. Тут уже Олена Федорівна у відчаї просить поради у Дмитра Романовича: сама вона прочитати текст не може, постійно турбувати перекладача теж якось не дуже зручно, а тим часом адресати в Кореї чекають відповіді!

Окрема тема спілкування друзів – представники сімейства котячих. Чи то Олена Федорівна ілюструє пригоди своєї киценьки, яка залізла в газовий комин і трохи підпалила вуса, які тепер виглядають як «перманент». Або іншого разу, у відповідь на скаргу Дмитра Романовича, що його улюбленець кіт трохи пошкодив якісь документи, примічає: «За то, что взяли к себе мою таблицу, приношу Вам благодарность. Вашего кота я не боюсь, т. к. вряд ли его заинтересует такая проза, как начальная грамота. Он ведь у Вас, наверное, привык к более высоким материям и, имея ранг профессорского кота, удостаивает своим вниманием только докторские диссертации».

Ще в одному з листів йдеться, вочевидь, про якісь таємничі справи, які відбуваються у Московській консерваторії, та інформація ця, зрозуміло, не підлягає розповсюдженню. Олена Федорівна запевняє, що вміє зберігати тамниці й бравурно додає: «Клянусь кончиком хвоста Вашего кота и правой передней лапкой моей кошки».

Цікавий музичний приклад до цього. Наприкінці 1930-х тоді ще зовсім юна авторка працює над низкою обробок українських народних пісень, серед них і «Бігла кіценька». Пізніше у збірнику для дитячої музичної школи випуску 1960-х я віднайшла цю п’єску – вже під назвою «Кіт і киценька». Та сама музична основа, але детальніша проробка тематичного матеріалу й образів «головних героїв» – працьовитої киценьки і ледацюги кота.

Одна з болючих тем у житті Олени Андрєєвої – публікація її творів у столичному на той час видавництві «Музгиз», яким керував зловредний товариш Живцов. Які б твори не надсилала туди Олена Федорівна, усе поверталося з висновком, що твір не вартий видання. Отже, вона спробувала підключити Дмитра Романовича: «Однажды я попробовала возмутиться, взяла да получила на спорное произведение блестящий отзыв, а Музгиз опять вернул с лаконичной допиской: “К изданию не принято”. В то же время, Вы сами знаете, что, наряду с хорошими произведениями, Музгиз издает много дряни, но на нотах стоят большие имена. В Музгизе Вы многих хорошо знаете и знаете с кем и как нужно говорить. С Живцовым Вы также хорошо знакомы. Окажите мне огромную услугу – побеседуйте с ним или с кем другим, с которым Вы найдете нужным, узнайте, почему Музгиз так плохо ко мне относится и возвращает все обратно. Что это за Veto такое наложено? Неужели Ивановская песенка “Узнаю свою работу” так плоха, что ей не суждено увидеть свет? Почему же тогда ивановцы слушали ее с удовольствием и местная газета напечатала ее на своих страницах?»

Ця пісенька про «дівчину в сукенці з ситцю», як якась шовкова ниточка, завжди поруч з Оленою Федорівною: може тому, що мама все життя шила – до революції була знаною модисткою у Санкт-Петербурзі, мала власний магазин, у подальші часи – шила для всієї родини, а також навчала всіх охочих цій важливій справі. На згадку про те Олена Андрєєва все життя зберігала мамину швейну машинку – вона і зараз стоїть на почесному місці у кімнаті її колишньої оселі.

А народилася ця жвава пісенька в Івановому – місті дівчат і тогочасному центрі текстильної промисловості. У Будинку творчості композиторів, що знаходився у передмісті Іванового, час від часу проходили творчі вечори, куди запрошувалися місцеві передовики промисловості. Вочевидь, під час однієї із таких імпрез Олені Андрєєвій і був переданий вірш М. Норкіна «Узнаю свою работу». Чи не у той самий день до вірша було написано музику, місцева газета надрукувала пісню й понеслося! Через деякий час «гімн ткачих» підспівували в усьому Івановому! У Києві пісню невдовзі надрукували, текст на українську переклав поет Леонід Горлач.

А що ж «Музгиз»? Відповідь Дмитра Рогаль-Левицького – як гарматний залп: «Кудлатая! В Вашем деле я обвиняю кружок Иорданского, пляшущий под дудку Блантера, Соловья, Зиги Каца и Борьки Мокроусова, прославившего своим именем кабак в Старой Рузе. Там существует Мокроусовка, где пьют до положения риз и бьют друг другу морду». Чим закінчилася справа відомо лише частков: Живцова замінили на «Надежду», з якою «можно иметь дело».

Час від часу Олена Федорівна буває із різних причин у Москві й завжди гостює у родині Дмитра Романовича у відомому артистичному будинку на сьогоднішній вулиці Володимира Немировича-Данченка (дружина професора – Ольга Миколаївна Дурасова – «співаюча» артистка МХАТу). Олена Федорівна в свою чергу запрошує друзів у гості й обіцяє «принять по-царски». Про це йдеться чи не в кожному листі.

Урешті-решт Дмитро Романович сповіщає, що планується виїзд до Києва… на кілька годин, бо на більший час не дозволяють робочі справи. Олена Федорівна у відчаї: «Что это за поспешность такая! Почему не дни, а часы?!» Утім благає сповістити її про день прибуття у будь-якій формі: «…письмом, телеграфом, вызовом на переговорный пункт в любое время дня и ночи».

В іншому листі йдеться про можливий приїзд уже Ольги Миколаївни: «К нам на гастроли собирается театр Моссовета. Не там ли работает Ольга Николаевна? Если что – с вокзала прямо к нам и никаких гостиниц и углов!» За попередніми відомостями, друзям так і не вдалося зустрітися у Києві

…Трохи екстравагантна назва цієї оповіді теж має пояснення. Олена Федорівна ще в перші роки листування не раз пропонує намалювати портрет Дмитра Романовича, але він відкидає ці наміри: «Кудлатая, если чешутся руки, нарисуйте лучше Андрея Григорьевича (?), а у меня ни рожи, ни кожи». Але через деякий час питання набуває актуальності через те, що китайське видавництво пропонує видати один із підручників Рогаль-Левицького. Є креативна ідея – замість фото на внутрішню обкладинку помістити художне портретне зображення. Олена Федорівна з радістью повертається до свого задуму. Але малювати з натури немає ні часу, ні техничних можливостей. Є методика відтворення портрета за фотографією, й Олена Федорівна час від часу енергійно нагадує: «Когда же наконец пришлете свою фотографию? Цо то есть? Свои обещания (фотографические) нужно выполнять хотя бы в течении года.

Задум із портретом був таки, вочевидь, відтворений, бо в пізніших листах згадуються уже два варіанти живописного зображення, із яких Дмитро Романович повинен вибрати один до вподоби.

Не можу наостанок не згадати листа, який мене вразив. Із початку не можна було збагнути про що йдеться, бо дата 17.03.1956 мені конкретно нічого не промовила. Але надалі все стало очевидним…

Отже, практично без уже звичайних «кудлатих» і взагалі без особливого вступу: «Неправда ли, восхитительный финал всей оголтелой лжи и предательства по вопросам об идеях коммунизма, демократии, человеколюбия… Вот к чему приводит самоустранение от народа, ложное воображение себя вождем, одержимость, самообольщение… Маниакальность в любом виде ведет к подобному исходу – общественному, политическому и личному. Ужасы Нерона, Торквемады, Мари Тюдор, Адольфа Гитлера – все это поблекло в свете сегодняшних разоблачений. Право управлять страной должны иметь только честные и умные люди, без различий “партийный” и “беспартийный”. Страшно подумать – ведь еще никто не пожалел 17 миллионов невинно замученых и убиенных людей, виноватых только в том, что они призрачно кому-то помешали на пути достижения собственных сомнительных целей. Впрочем, что об этом говорить, Вы, вероятно, все уже знаете. Кому и чему верить?»

Що ж трапилося 17 березня 1956 року і так збентежило Дмитра Романовича? Усі розвінчання культу особи із подальшими змінами в суспільстві пов’язані у нашій підсвідомості з 1953 роком – смертю Сталіна. Але фактичне поверження «вождя» відбулося лише у лютому 1956-го на закритому засіданні XX з’їзду КПРС. І лише за три тижні по тому «компетентні особи» вирішили оприлюднити ці матеріали – на партзібраннях в установах і підприємствах.

Дмитро Романович додає наприкінці: «Сожгите это письмо». Гадаю, що Олена Федорівна тоді його не послухалася. Знищення листування відбулося значно пізніше – вже у наш час, «про всяк випадок»…

Рогаль-Левицький раптово пішов із життя 17 грудня 1962 року, йому було 64! Олена Федорівна тяжко перенесла цей вирок долі. За спогадами близьких, їй наче перестало вистачати повітря… Уже ніколи й ні для кого не була вона ані «Кудлатою фру», ані «Куріном-Муріном», і навіть «Смешариком». Лише шановною Оленою Федорівною, а через певний час – уже й «бабою Леною».

Іще майже півстоліття Олена Федорівна несла крізь життя па’мять про свого найкращого в світі друга.

Олена МАЛИШКО

На головному фото: Олена Андрєєва за письмовим столом