Оперні сезони в Хмельницькому

63
Share Button

З нагоди 80-літнього ювілею Хмельницької обласної філармонії поставлена одна із знакових українських опер – «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича.

Це вже сьома оперна постановка, здійснена артистами філармонії – солістами, хором і балетом ансамблю «Козаки Поділля» та симфонічним оркестром. Відгукнутися на це явище необхідно з кількох оглядів, а саме: прем’єра «Богдана Хмельницького» (16, 18 листопада 2018 року) збіглася із завершенням ХVII фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької у Львові, який викликав кілька рефлексій. Одна з них – відсутність справжньої оперної режисури на сучасній українській сцені, що вповні продемонстрували як вечірні вистави фестивалю, так і ранкові зустрічі у фойє театру, пишно окреслені як майстер-класи, що були проведені малофаховими і недосвідченими «спеціалістами». На одному з них згадувалися новітні антрепризи, що сміливо беруться зараз до постановки опер. Прикро, що не згадувались оперні вистави у Хмельницькому – і це при тому, що вони найповніше відповідають жанру опери: поєднання досконалого співу, майстерного оркестрового акомпанементу, високої музики, які в синергії можуть стати підставою до творення повноцінної оперної вистави.

Всі ці складові присутні в хмельницьких постановках. Вже озвучені справжні вершини національного та світового оперного репертуару – «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Чарівна флейта» В. А. Моцарта, «Тоска» Дж. Пуччіні та ін. Звернення до партитури К. Данькевича симптоматичне з кількох оглядів. Передовсім, геніальна музика з важкою долею як самого тексту, так і її творця потребують реабілітації – не для самих себе, а для української музики національного оперного театру та його глядача.

Існування зіграного симфонічного оркестру в стінах філармонії, самобутнього вокально-хореографічного ансамблю уможливили втілення багатої за змістом та жанрами партитури композитора. Стиль «великої опери» (якою є «Богдан Хмельницький») вимагає загальної статичності постановки, що досягається величністю звучання симфонічного оркестру, багатством хорових та балетних сцен, чисельністю учасників. Диригент Тарас Мартиник в цілому досягнув поставленої мети, можливо дещо захоплюючись масивністю звучання оркестру за рахунок тонкощів інструментування, якими так багата партитура Костянтина Данькевича. Відчувалося, що не так часто оркестр філармонії перевтілюється на оперний – особливий інструмент, що напрочуд повинен реагувати на сценічну ситуацію, моментально змінюючи тип звучності від грандіозної до акомпануючої. Подібний закид можна зробити і хорові, що прекрасно рухався по сцені, та його звучність не згорталася в компактну масу (очевидною стала надскладність підзвучення хору, оперна динаміка існування якого передбачає ідеальні акустичні умови, яких позбавлені філармонічна сцена і зала).

Порадувала хореографічна лінія опери (балетмейстер Сергій Качуринець), особливо – танцювальний дивертисмент фіналу, де окрім дорослих на сцену вийшли й діти. Деяка одноманітність рухів (зумовлена дитячою участю) не зовсім відповідала розбудованій симфонічній сюїті, та безпосередня щирість танцівників підняли «емоційну температуру» фіналу на необхідний щабель. Взагалі, участь дітей в оперних постановках надає їм особливої автентичності: так сталося і в Хмельницькому, де загальний постановочний хід опери визначено як «урок історії України» – урок, повчальний з багатьох оглядів.

По-перше, оперу можна і треба ставити за найменших можливостей – цей жанр надкорисний як для оркестру, так і для солістів (не говорю про вдячність публіки, якій замість звичного концерту пропонують живе музично-театральне дійство). А недостатність умов, що ускладнюють постановку, вповні компенсується великими мистецькими радощами як для виконавців, так і для глядачів. Приміром, обмеженість сценічного простору мудро компенсувалася режисером Хмельницької вистави Богданою Латчук як умовною символічністю сценографії, так і дотепним використанням лож біля сцени, де відбувалися сольні та дуетні епізоди. Відсутність оркестрової ями (попри згадану неприглушеність акомпанементу), несподівано додали публіці ще один цікавий візуальний ряд, прихований від глядача в оперному театрі.

І найважливіше в опері – солісти, голоси яких приємно здивували в хмельницькій постановці: партію Богдана переконливо виконав Степан Дробіт, його дружини Гелєни – Олена Леонова, Варвари – Фатіма Чергінзія, Соломії – Анна Попова, Богуна – Віталій Лісковецький, Кривоноса – Андрій Зарицький. І хоча двоє останніх співаків були запрошені з Києва та Луцька, солісти-хмельничани показали високий щабель своєї вокальної культури, за якої їм під силу озвучити ще не одну оперну партитуру.

Хтось запитає: для чого обласній філармонії такі надзусилля за недостатніх неоперних умов малого міста? Очевидно, що постать керівника Хмельницької філармонії Олександра Драгана тут ключова – як випускника диригентського факультету Львівської консерваторії. Але не освіта визначає напрям розвитку, а відчуття соціального запиту, який вимагає та виправдовує певні форми мистецької активності суспільства. І сьогодні, подібно до ренесансної Флоренції, де народилася опера як вершина музичного мистецтва, у Хмельницькому, Івано-Франківську, Тульчині, а донедавна в Кам’янці-Подільському робляться спроби відповісти на виклики нашого буття, які не чують на великих оперних сценах. А Божий Дух сам обере, де спочине!

Олександр КОЗАРЕНКО

Фото надані Хмельницькою обласною філармонією

Share Button