Пам’яті вчителя: Ян Пухальський

45
Share Button

Цьогоріч виповнюється 80 років від дня заснування класу гітари у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського і 40 років від дня смерті Яна Генріховича Пухальського – одного з фундаторів київської гітарної школи. Саме його світлій пам’яті й присвячується нарис вдячного учня

Концерти класичної гітари у наші дні – звичне явище для будь-якої найпрестижнішої зали. Гітарна музика має свою публіку і критику, гідне місце інструмент зайняв і в сучасному інформаційному полі, мережі навчальних закладів усіх рівнів. А наш фігурант, ймовірно, про це і мріяти боявся. Бо стояв біля витоків української професійної гітарної школи.

Першим учителем гри на семиструнній гітарі Яна Пухальського був Олександр Вікторович Шуляковський (1906–1975). Навчання проходило у вечірній музичній школі, яку Пухальський, разом з іще одним корифеєм української гітари Костянтином Михайловичем Смагою, закінчив у 1938 році.

Вибір подальшої професії визначив виступ у Києві в 1939 році австрійської гітаристки Луїзи Валькер. Її гра, за словами самого Яна Генріховича, справила на нього незабутнє враження. Тож і Пухальський, і Смага вступили до Київського музичного училища у клас Марка Мойсейовича Геліса. Тоді ж Костянтин Смага відзначився на Першому всесоюзному конкурсі виконавців на народних інструментах (Москва, 1939 р.), ставши його дипломантом. А Ян Генріхович до 1941 року, паралельно з навчанням працював вихователем і керівником музичних класів у Боярському дитячому будинку. Там же він пережив німецьку окупацію Києва під час Другої світової війни (до слова, будинок близьких родичів у Боярці, де тоді мешкав Пухальський, зберігся й донині).

Зазначу: вчитель не любив розповідати про себе, а особливо про скрутні часи. Тому автор цих рядків, окрім загальнодоступної інформації, спирається на прижиттєві спогади однолітків і однокурсників Яна Пухальського – Костянтина Смаги та Миколи Прокопенка, колеги по цеху Миколи Давидова і дружини – Ірини Федорівни Пухальської.

1944 року, після звільнення Києва Ян Пухальский і Микола Прокопенко вступили до Київської державної консерваторії, яка щойно повернулася з евакуації зі Свердловська-Ташкента. За два роки студентські лави закладу поповнив і Костянтин Смага.

Нам зараз важко уявити як проходили заняття у ті повоєнні роки. Студенти навчалися у напівзруйнованому, неопалюваному приміщенні на Великій підвальній (нині ця будівля належить Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), куди тимчасово помістили консерваторію, адже будинок закладу на вулиці Свердлова (тепер – Прорізна) було підірвано. Грали крижаними пальцями та ще й по металевих струнах! Але вчилися й працювали, домагалися відмінних результатів. Зокрема, Ян Пухальський упродовж 1947–1949 років був солістом Оркестру народних інструментів Українського радіо.

А потім була сумнозвісна Постанова ЦК ВКП(б) 1948 року «Про оперу В. Мураделі “Велика дружба”», у якій закликали до «боротьби з космополітизмом», «усілякими впливами західної культури». У ній під «роздачу» потрапили й були визнані «буржуазними» інструментами акордеон, саксофон і гітара (навіть споконвічно російська – семиструнна!). Відтак їх в «аварійному порядку» виключили з системи музичної освіти. Смазі влаштували екстернат (здачу двох курсів в один рік), і навесні 1948-го вперше в СРСР консерваторію закінчили три дипломованих гітариста – Пухальський, Смага і Прокопенко.

По-різному склалися їхні долі: Микола Прокопенко продовжив навчання у класі Михайла Марковича Канерштейна з оперно-симфонічного диригування, Костянтин Смага почав викладати в музичній школі й працював солістом «Укрконцерту», а Ян Пухальський поїхав до Молдавії, піднімати «культурну цілину» у щойно відкритій Кишинівській консерваторії. За його словами, там він відчув себе в амплуа Геліса: доводилося навчати гри від баяна-акордеона і струнних народних інструментів аж до національного духового інструмента – тарагота. Тоді ж Пухальський усіляко сприяв відкриттю Кишинівського музичного училища.

Повернувся до Києва Ян Генріхович лише 1956-го. За кілька років до цього, у 1951-му, завдяки старанням Марка Геліса (і за сприяння тодішнього керівника України Микити Хрущова, знову ж, уперше в СРСР) у Київській консерваторії відкрилася аспірантура для виконавців на народних інструментах. У ній і продовжив навчання Ян Пухальський.

Саме аспірантські роки стали найпродуктивнішими для нього у виконавському плані: Пухальський мав численні сольні виступи по лінії «Укрконцерту», грав в ансамблях зі скрипкою і духовими. Тоді ж уперше прозвучали оригінальні Квінтет Луїжді Боккеріні й Квартет Франца Шуберта за участю гітари. Останній твір дуже якісно записали до фондів Українського радіо, він багато років звучав в ефірі.

Микола Прокопенко

Окрім того, Пухальський працював ансамблістом Державного симфонічного оркестру, озвучив безліч фільмів і театральних постановок. Усі ми знаємо і з задоволенням переглядаємо кінострічку «За двома зайцями» за п’єсою Михайла Старицького з Олегом Борисовим у головній ролі. Але в титрах фільму не зазначено, що усі гітарні куплети Голохвастова звучать під акомпанемент Яна Пухальського та Костянтина Смаги.

По закінченні аспірантури в 1957 році Яна Генріховича запросили вести клас гітари на кафедрі народних інструментів Київської консерваторії, де він і працював до кінця життя. Слід зазначити, що у 1960-ті роки кафедра була невеликою. Щороку за держзамовленням до консерваторії вступало 5–8 студентів за усіма спеціальностями, і не завжди серед них були гітаристи. До того ж і виконавський рівень був досить «строкатий». Проблеми з педагогічним навантаженням частково компенсувала наявність заочного відділення (його закрили у 1965 році). Але кафедра була молодою, концертуючою, в активному творчому пошуку, в становленні здорових творчих критеріїв і традицій, майстерно прищеплених Марком Гелісом. Тож не випадково саме та генерація дала українському музичному мистецтву яскраву плеяду знаних нині виконавців-народників.

І ось у цій творчій аурі сформувалася і вдосконалювалася виконавська і педагогічна майстерність Яна Пухальського. Він був непростою людиною, але його талант і такі особисті риси, як чесність, порядність, глибока ерудиція і неухильна вірність власним переконанням, ідеалам, безмежна доброта, сприяли тому, що вчителя поважали та любили колеги й студенти.

Вимогливість і принциповість – провідні риси Пухальського-педагога часто призводили до того, що не всі його учні доходили до заповітного фінішу – випускного іспиту. Він не терпів поверхового, недосконалого, приблизного і невпевненого виконання. Зазвичай учитель терпляче й аргументовано намагався переконати студента, захопити його творчістю, красою мистецтва взагалі. Зовні завжди скромний і стриманий, він умів вислухати і вникнути в суть проблеми, відтак у спокійній бесіді розкривався його величезний інтелектуальний потенціал. А от коли його доводи не діяли – безжально відраховував. «Не можна в професію пускати халтуру», – говорив він.

Зокрема, двічі через пропуски занять і «гострий язик» на межі відрахування побував відомий згодом гітарист Петро Полухін. Та саме отой «гострий язик» і, за визнанням самого Пухальського, «дружба з логікою і музикою» рятували студента від сумної долі менш удачливих його однокашників.

Логічність мислення й енциклопедичність знань так само вирізняли Пухальського-педагога, їх він виховував у своїх учнів. Учитель завжди вимагав точного відтворення стилістики епохи, творчого почерку композитора. Водночас його педагогічний метод не можна назвати авторитарним: талановиті й працелюбні студенти Яна Генріховича завжди мали право на творчий експеримент і пошук, особливо під час навчання на старших курсах.

Костянтин Смага

Вже не раз я згадував про ерудицію Яна Генріховича. Він був авторитетним і відомим у консерваторії знавцем музики романтичного періоду, особливо творчості Фридерика Шопена. Я сам був свідком того, як його «висмикували» з класу викладачі-піаністи до Малого залу послухати шопенівську програму.

Водночас, як усі творчо-суперечливі натури, Ян Генріхович дуже насторожено, навіть дещо консервативно ставивися до сучасної музики. Наприклад, вельми критично сприймав твори Ейтора Віли-Лобоса: любив його Прелюдію, включав її до репертуару студентів, а решту опусів називав «бездушною арифметикою». Пам’ятаю, як у пору навчання на другому курсі я попросив Яна Генріховича включити до програми Концерт для гітари з оркестром Віли-Лобоса. Твір узяли до розучування як п’єсу для самостійного вивчення. Під час репетицій із фортепіано вчитель кілька разів виходив із класу «на перекур»: йому вкрай не подобалися гармонічні паралелізми, жорсткі співзвуччя, гостро-кострубатий ритм, хоча він і визнавав мелодизм твору, логічність його форми. Однак прослухавши Концерт цілком на іспиті й отримавши більше ніж схвальні відгуки членів комісії, Ян Генріхович навіть «загордився, що підняли таку брилу».

Узагалі вчитель завжди по-дитячому щиро радів успіхам своїх студентів, наприклад, моїй творчій поїздці до НДР (у той час для цього треба було пройти жорстокий відбір аж до перевірки КДБ), переживав, усіляко підтримував і допомагав хворобливому Борисові Оборіну.

Коли в 1965 році у консерваторії закрили заочне відділення, скоротилися набори, що істотно позначилося на педагогічних навантаженнях викладачів. Тому з середини 1960-х Пухальський почав також вести клас бандури як близького за звуковидобуванням до гітари інструмента. Зазначу, що його клас закінчило понад десять бандуристів. Багато з них домоглися великих творчих успіхів, отримали почесні звання, наприклад Алла Шептицька – заслужена артистка, Алла Шутько – народна артистка України.

Основу бандурної педагогіки Яна Генріховича становить поєднання традицій бандурного виконавства та загальних принципів сучасних методичних досягнень у грі в інших інструментальних сферах – фортепіано, скрипки, арфи, гітари тощо. Цей метод викладено у праці Пухальського «Методика викладання гри на бандурі», яка була видана у 1979 році – вже після смерті автора. Незавершеними залишилися аналогічна робота з методики гри на гітарі, дослідження з історії виконавських стилів гітарного мистецтва (рукопис).

Алла Шутько

Особливе розуміння Яном Генріховичем бандури спричинилося до непростих взаємин із видатним професором-бандуристом Сергієм Баштаном. Якщо останній більше пропагував українську народну музику і твори в народному стилі сучасних українських композиторів, то Пухальський (не обходячи увагою останні), віддавав усе ж перевагу класиці. І після його смерті Баштан ще довго не приховував свого іронічного ставлення до гітари.

Індивідуальні заняття з бандури проходили у Яна Генріховича дуже насичено і коректно. Він ніколи спочатку не нав’язував власну точку зору, а влучними образними порівняннями і логікою розвитку матеріалу вміло підводив студента до неї. У цьому він був продовжувачем методики свого педагога Марка Геліса. Зі студентами-бандуристами Пухальський спілкувався винятково літературною українською мовою. Та чи не найбільше вражало мене те, що Ян Генріхович вимагав від вихованців досконалого знання мови Тараса Шевченка, – і це за часів офіційної войовничої «комуністичної русифікації»!

У 1960–1970-х роках Ян Пухальський працював за сумісництвом у Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра і був керівником музичної підготовки на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенко-Карого. Крім того, вчитель працював у ДМШ № 5 (нині – Київська дитяча школа мистецтв № 5 імені Левка Ревуцького).

Марк Геліс

Ян Генріхович володів унікальною нотною бібліотекою. У різні роки, де за заповітом, а де просто так він скупив зібрання нот Мирон Папченка, Олександра Шуляковського, Володимира Кіпченка, Арсенія Попова, Марка Геліса. У нього була вся класична нотна література для семиструнної гітари – у рідкісних виданнях Гутхейля, Юргенсона, Ідзиковського і багатьох інших європейських нотодрукарень. Позитивно ставлячись до успіхів шестиструнної гітари, він все ж ностальгував за семиструнною. Не нав’язуючи своєї думки, він завжди намагався включити до робочих планів твори для семиструнної гітари – Михайла Висотського, Андрія Сихри та інших незаслужено забутих композиторів.

Учитель плідно співпрацював із видавництвом «Музична Україна». Він – автор-упорядник серії репертуарних збірок для семиструнної гітари, де поряд із гітарною класикою вперше побачили світ його обробки п’єс сучасних українських композиторів. Уклав Пухальський один збірник і для шестиструнної гітари. Не позбавлене відвертих виконавських труднощів (як, наприклад, перекладення лістівської фортепіанної Рапсодії № 2), це видання, завдяки співпраці з сучасними композиторами і умілій транскрипторській роботі укладача, помітно освіжило гітарний репертуар.

Мав Ян Генріхович ще одне професійне «хобі» – був відомим майстром-реставратором скрипок (за смичками «від Пухальського» стояла черга). І досі інструменти, які ремонтував Ян Генріхович, надійно служать багатьом музикантам – скрипалям і віолончелістам. Якщо Пухальського не знаходили в класі через відсутність студента, то шукати його треба було в підвалі у настроювачів. Там була невелика майстерня, де Ян Генріхович працював з інструментами і смичками, експериментував із навивкою синтетичних струн.

Ну, а про захоплення вчителя технікою й автомобілями знала вся консерваторія – багатьом колегам він допомагав у діагностиці двигунів, налагоджував ходову частину і таке інше. Хоча сам Ян Генріхович мав «Запорожця» першого випуску, проте добре знав усі сучасні вітчизняні марки. І у цій технічній справі він був вигадником. Так, оскільки у його автомобіля обидві двері не замикалися на ключ, Ян Генріхович придумав простий протиугінний пристрій: за допомогою ланцюга й навісного замка з’єднав кермо з сидінням. Цей практичний винахід свого часу спричинив кумедну історію.

Якось у травні 1970-го друзі-настроювачі Яна Генріховича вирішили «пожартувати»: добули десь потужний якірний ланцюг, акуратно протягли його під колесами, зверху – через дах автомобіля і примкнули не менш потужним «амбарним» замком до стовпа. І це – на багатолюдній вулиці біля входу до консерваторії! На безкоштовну виставу зібрався веселий натовп роззяв – скільки гострого гумору і їдких коментарів пролунало! Пухальський так само беззлобно оцінив гумор і «за пляшку» консерваторський слюсар добру годину пиляв ножівкою той замок.

Ян Пухальський виступав із лекціями, був головою державної комісії на випускних іспитах у музичних училищах, надавав методичну допомогу багатьом музичним навчальним закладам України, методичному об’єднанню викладачів гри на народних інструментах ДМШ Києва, керівникам художньої самодіяльності, був членом художньої ради Музичного товариства України (тепер Національна всеукраїнська музична спілка) та «Укрмузпрому». Можна сміливо сказати, що в усіх його починаннях і творчості відчувалася рука професіонала з великої літери.

Микола МИХАЙЛЕНКО

Share Button