Поради від Миколи Лисенка

3
Share Button

У Києві відбувся V Міжнародний інструментальний конкурс Євгена Станковича. З нагоди його проведення було дуже цікаво взяти інтерв’ю в диригента Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України, який уже не перший рік супроводжує конкурсні прослуховування, заслуженого діяча мистецтв України, регента і протодиякона київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря, праправнука основоположника української музичної класики Миколи Віталійовича Лисенка. Бесіда торкнулася широкого кола питань, що не обмежуються самою лише конкурсною тематикою

– Миколо Віталійовичу, як ви поєднуєте діяльність регента і диригента?

– Справа в тому, що і диригент, і регент займаються дуже схожими процесами. Вони забезпечують ансамбль виконання. Вважається, що регент – це людина, яка керує хором, але насправді – це такий же учасник богослужіння, як і священик, диякон, клірик. Основна мета хору – ввести людину у молитовний стан. Якщо це Великдень, то має бути одне репертуарне наповнення; якщо Страсна седмиця – зовсім інше. Найважливіша функція регента – виконати цілий комплекс завдань, які обумовлять повноту естетичного сприйняття богослужіння і його гармонійність. Те саме робить і диригент. По-перше, він підбирає репертуар, що відповідає певній творчій задачі. По-друге, враховуючи, що оркестр – це велетенський організм, у якому дуже багато складових, диригент є свого роду «універсальним» генералом, котрий повинен командувати будь-якою армією на будь-якому полі бою!

Зазначу також, що вокальна та інструментальна музика між собою пов’язані. Якщо взяти історію Соломонового храму (до Різдва Христового), то богослужіння супроводжувалося там звучанням симфонічного оркестру й хору. Тобто сакральна музика на певних етапах існування поєднувала оркестр і хор, які згодом розділились.

Євген Станкович

Цікаво, що орган винайшли у центрі православ’я – Візантії. А вже потім, після хрестових походів він потрапив до Європи та прижився у католицькому храмі.

– Ви є диригентом естрадно-симфонічного оркестру, а священнослужителі часто кажуть, що в піст не можна слухати естрадні пісні! Яка ваша думка стосовно цього?

– У піст потрібно слухати музику, яка здатна людину налаштувати на творчість. Зрозуміло , що у сучасному світі багато низькопробної, як то кажуть, попси, яку я не рекомендую слухати не тільки в дні посту, але й узагалі. У людини є слабкі точки, і якщо на них натиснути, то вона «втрачає свідомість». Засобами примітивізму естрадні ділки діють на сексуальні, розважальні та розслаблюючі центри мозку для того, щоб зачепити жертву на гачок. Я рекомендую слухати музику, яка змушує замислитись, поринути в себе, відчути дихання вічності. От, наприклад, у нашому репертуарі є композиція рок-групи «Evanescence» – Bring Me To Life. Я відчув, що тут не все так просто, і коли знайшов історію тієї пісні, то з’ясувалося, що це – зразок християнського року.

Усі заборони виникли в період Середньовіччя. Тоді в театрі виконували різні язичницькі обряди, які присутні в давньогрецьких містеріях на сюжети з життя олімпійських богів. Виходило, що християни вдень були християнами, а увечері йшли до театру й дивилися як Зевс воює із Марсом. Тобто був певний світоглядний конфлікт між християнством і язичництвом, у деякій мірі він існує й сьогодні. Я маю на увазі саме світогляди, а не ментальність, яка проявляється в обрядах, і християнство її не відкидає. Суттєва різниця лише в тому, що язичництво – це багатобожжя, а для християн існує тільки один Бог – Свята Трійця.

Коли Йоганн Себастьян Бах писав пасіони, то вони виконувалися на Страсному тижні. На мою думку це правильно! Я не вважаю помилкою відвідати в піст концерт, у якому звучать «Страсті за Матвієм» Баха, Реквієм Моцарта й інші шедеври класичної музики.

– Як мені стало відомо, спочатку ви планували бути дипломатом. Чому передумали та все-таки обрали шлях музиканта?

– Мої батьки – музиканти і вони сповна скуштували з цієї гіркої чаші, як і більшість людей у сфері мистецтва. Існує певна ілюзія: якщо ти Лисенко, то в тебе усе «в шоколаді». Я пам’ятаю сутужні роки, коли бачив, як батько загинається, заробляючи на шматок хліба, щоб прогодувати сім’ю. Хоча він у розквіті кар’єри мав звання народного артиста України та професора Національної музичної академії імені Петра Чайковського, йому все-одно доводилося працювати в кількох колективах одночасно. Мені зі школи дуже легко давалося вивчення іноземних мов, тому батьки радили продовжити цим займатися далі й отримати професію дипломата. Окрім музичної десятирічки, я паралельно навчався у загальноосвітній школі з поглибленим вивченням англійської, де нас готували бути перекладачами. Проте заняття музикою я не кидав, а за два місяці до вступу у вищий навчальний заклад несподівано зрозумів, що хочу бути музикантом.

Батько дуже здивувався, адже залишалося дуже мало часу на підготовку, та й у консерваторію був великий конкурс – до 20 осіб на місце. Але мій тато, Віталій Романович, багато працював зі мною, водив до інших викладачів, а також до свого наставника – Михайла Хардаєва, який володів дивовижною мануальною технікою диригування. Вони вдвох майже цілодобово готували мене до іспитів. Саме так я став на диригентську стезю. Мама, Ольга Всеволодівна, – викладач кафедри фортепіано НМАУ імені Петра Чайковського, теж мене дуже підтримувала. Зокрема, коли мене брали сумніви, вона казала: «Синку, якщо ти насправді відчуваєш, що це твоє, – не сумнівайся, і ніколи не здавайся!» Саме моя сім’я допомогла мені піти своєю дорогою.

– Ви брали участь у конкурсах?

– Одного разу я поїхав до Санкт-Петербурга, щоб подивитись як проходить конкурс молодих диригентів імені Сергія Прокоф’єва. Було дуже багато сильних учасників, але ті, які мені найбільше сподобались, лауреатами не стали! На інших змаганнях я побачив таку саму закономірність і для себе вирішив, що конкурсом повинно бути все життя, бо якщо людина здобуває якесь звання, то починає розслаблятися. Для мене кожен день, концерт, нова програма –це конкурс, і він триватиме допоки я дихаю!

Розповім ще про один урок, пов’язаний із конкурсами. Коли я був студентом ІІ курсу, брав участь у конкурсі імені Стефана Турчака. Переможцем став диригент, який мав уже десятирічний досвід роботи з оркестром. Він просто всіх «порвав» своїм виступом. Саме тоді я зрозумів, що диригентство має специфіку, котра відсутня в інших музикантських професіях. Наприклад, піаніст може грати хоч цілодобово, а диригенту дається усього кілька хвилин на репетицію. Ти вийшов, продиригував, не встиг навіть нічого зрозуміти, а вже кличуть наступного.

Тільки три роки тому я відчув, що розкриваю свій диригентський потенціал. Хоча до того, я уже мав звання заслуженого діяча мистецтв, безліч концертів із видатними солістами, зокрема, акомпанував самому Мішелю Леграну.

– Ви багато граєте із різними музикантами – відомими й невідомими, зокрема й на конкурсах. За вашими спостереженнями, чи зростає виконавський рівень солістів із кожним роком?

– Так, безумовно зростає, але оркестр і диригент мають свої критерії їхнього оцінювання. По-перше, це має бути яскраво, музично, цікаво. Виконавець повинен розповісти власну історію за допомогою обраного твору. По-друге, дуже важливо бути гарним ансамблістом, щоб гармонійно звучати з оркестром. Яким би віртуозом не був соліст, якщо він не володіє цією навичкою, – це мінус один, а то й два бали. У цьому і полягає специфіка й складність гри з оркестром. Щоб навчитися слухати оркестр, для початку слід навчитися слухати одне одного, що на сьогодні є великою хворобою суспільства. Це і в сімейних стосунках, і на роботі є дуже важливим. Люди чують формальні слова, а не те, що за ними криється. Саме гра з оркестром учить виконавців слухати інших і поєднувати свої зусилля із зусиллями інших музикантів.

– Минулого року на конкурсі відбувся не дуже приємний інцидент, коли солістка виконувала концерт Чайковського. Партії фортепіано та оркестру розійшлися, і ви знову почали грати з частини, на якій зупинились. Що тоді сталось і як уникнути таких випадків?

– Можливо вас це здивує, але я багато разів чув, навіть у високоякісних записах видатних музикантів, як соліст і оркестр розходились. Від цього ніхто не застрахований. Головне – слухати оркестр і грати так, щоб було зрозуміло де і що ти робиш. Має відчуватися логіка в кожному кроці. Якщо ти хочеш уповільнити чи прискорити темп, – зроби це так, щоб усім стало зрозуміло! Коли ти невпевнений, оркестранти одразу входять у ступор. А якщо не хочеш брати на себе ініціативу – йди за оркестром. Не варто забувати, що в будь-якому акомпанементі є ділянки, де царює не соліст, а оркестр. Для того, щоб не виникало непорозумінь, потрібно зустрічатися з диригентом завчасно й домовлятись про концепцію твору. На конкурсі ж це нереально, бо учасників багато і всі повинні мати хоча б одну повноцінну репетицію. Тому, я думаю, за таких умов ідеально виконати твір просто неможливо! Найважливіше, щоб соліст не розходився з автором, адже в такому випадку жоден оркестр йому не допоможе.

– У Євгена Станковича є концерти для різних інструментів з оркестром. Оскільки цей конкурс носить його ім’я, то чому ніхто не виконує ці твори?

– Я дуже поважаю Євгена Федоровича як особистість, люблю і високо ціную його музику, але вона – для дорослих і зрілих духом людей (16+). З огляду на те, що в конкурсі бере участь в основному молодше покоління, то, скоріше за все, ніхто ще не доріс до такого рівня, бо це – вищий пілотаж! Сподіваюсь наступного року ми почуємо шедеври композитора.

– Наостанок хочу задати питання, яке точно цікавить кожну людину. Багато хто після тяжкого дня хоче розслабитись, переключитись, і цей відпочинок часто знаходять у шкідливих звичках. Як, на вашу думку, можна уникнути цього?

– Як би це не було парадоксально, але людина відпочиває тоді, коли займається творчістю! Є чудовий вірш, який читає Зиновій Гердт, де основна думка – «Не можна себе жаліти!..» Коли людина не відчуває самореалізації, у ній утворюється порожнеча, яку вона намагається заповнити алкоголем чи наркотичними засобами. Людина – це найвище творіння Боже, яке Він утілив за власним образом. Він створив весь видимий е невидимий усесвіт. Я вважаю, що композитори, коли пишуть музику, підключаються до цієї небесної гармонії. Тому людині теж потрібно займатися творчістю. Це може бути як малювання, так і писання, читання віршів, вишивання; може бути рефлексія на прожитий день, стосунки з іншими людьми, читання книг, спостерігання за зовнішнім світом а відповідно й заняття мистецтвом.

Я потоваришував із цьогорічним учасником конкурсу Станковича – Ніколя Мірошніченком. Цей хлопчик народився мертвим із діагнозом «двосторонній ішемічний інсульт головного мозку». Він був напівпаралізованим до шести років. Сьогодні ця дитина є лауреатом кількох конкурсів, у тому числі й Станковича. Для нього немає більшої розваги, аніж сісти за рояль і пограти, почитати з листа, поімпровізувати. Ніколя – на правильному шляху, тому що відчуває радість і задоволення від творчості. Багато хто каже, що він обрав не ту професію, але це все – маячня, бо будь-який вид роботи передбачає творчість.

А ще є любов. Людина має любити все, що її оточує, адже Бог є любов! Існує безліч прикладів, коли каліки, не виходячи з дому, створюють цілий всесвіт і стають щасливими, а олігархи, які мають мерседес, віллу, яхту, дружину, коханку, не відчувають цієї повноти. Тому людина є міра всіх речей, як каже філософ Протагор, або євангельською мовою – «Царство небесне всередині вас»! Відкрийте його в собі! Це втілюється через любов до світу, ближніх, через творчість і в тому числі через музику. Тому потрібно час від часу заглядати в себе, а не шукати відповіді десь далеко. На мій погляд, саме у вище перерахованому криється ключ від щастя!

Марія АНДРІЙЧУК

Фото надані автором статті

Share Button