В історії української музики є чимало унікальних особистостей, життя і творчість яких позначені особливою печаттю долі. І якою б трагічною вона не була, рано чи пізно, підлягаючи якимось неписаним і непоясненним законам, наперекір усьому, проявляється «Божа справедливість, яка межує із чудом»
Ці слова Стефанії Павлишин, земний круг життя якої перейшов на початку цього року у круг понадземний, були написані про Василя Барвінського, відродження імені якого нерозривно пов’язане з цією видатною українською вченою. Бо, як не парадоксально, але минуле твориться майбутнім. І не лише Василь Барвінський, а численна когорта імен інших українських музикантів завдячує саме Стефанії Павлишин своїм уже понадчасовим життям, яке продовжується у їхніх мистецьких творах, а в людських вимірах вимальовується феноменом пам’яті, на скрижалях якої тепер значиться вже і її земний шлях.
А на цьому шляху було чимало викликів, і треба було проявити неабияку силу та відвагу, сприймаючи й гідно підставляючи чоло викликам долі. Щасливе дитинство дівчинки, народженої 20 травня 1930 року в родині службовця у Коломиї, обірвалося під тяжкими ударами історії, що випали на долю галичан, особливо у страшних повоєнних хуртовинах тоталітаризму.
Ще підлітком вона стала донькою «ворога народу» (батька безпідставно, як і тисячі інших українців, арештували у 1945-му й засудили на 12 літ заслання, конфіскувавши абсолютно все з дому, окрім… однієї табуретки). У сильні морози, щоб вижити (крім Стефанії у родині було ще двійко зовсім малесеньких діток), довелося продавати власноруч шиті мамою капелюшки, капці. А стоячи на коломийському ринку, не раз була свідком смертних кар українських партизан чи безневинних людей.
Важка завіса радянщини ставала все густішою, а доля дитини «ворога народу» не обіцяла нічого втішного. Тому й вирішила податися до Львова, зрізавши розкішні коси, де мало хто міг знати про її клеймо, яке було не лише перепоною для здійснення будь-якої кар’єри, а й загалом загрожувало життю. Та впертість, неймовірна працьовитість, непереборне бажання пробитися крізь лід системи, довести наперекір гнітючим обставинам гідність власного «Я», – так на прикладі Стефанії Павлишин проявляється «ефект стисненої до критичної межі пружини», яка розправляється, значно збільшуючи силу й енергію…
Хоч і мріяла стати лікарем (та це була довготривала наука), Стефанія вступає на фортепіанний і теоретичний відділи музучилища, а по закінченні потрапляє одразу на 2-й курс історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії, яку закінчує з відзнакою у 1952 році в класі Арсенія Котляревського. Благородна і шляхетна людина – Арсеній Котляревський, отримавши донос на ученицю, доньку репресованого, не відмовився від неї, а навпаки, всіляко підтримував.
Ще студенткою Стефанія працює у різних музичних школах, допомагаючи мамі, молодшим сестрі й брату. Відданість родині, попри карколомну кар’єру, високі інтелектуальні злети, світовий розголос, вона зберігала впродовж цілого життя, виявляючи не показний, а найвищий у морально-етичному вимірі духовності обов’язок повсякчасної молитви ділом. І така відповідальність, розуміння значимості своєї опіки (це була унікальна донька і справжня старша сестра) стали домінантними рисами й у науковій діяльності. Адже, віддаючи – у стократ отримуєш навзаєм, і кожна справа, до якої бралася Стефанія Павлишин, були перейняті цією відданістю і відповідальністю.
Взоруючись на таких титанів, як Станіслав Людкевич і Василь Барвінський (котрий, як і її тато, відбував заслання, й подібність доль митця і власного батька багато в чому пояснює таку харизматичну посвятність вченої щодо відродження із забуття багатьох імен багатостраждальної української культури), Стефанія Павлишин працює також над самоосвітою. Зокрема воні вивчає іноземні мови (загалом осягнула їх 8), котрі стануть у багатьох випадках незамінними у науковій діяльності, яку розгорнула з небувалою силою після захисту в Києві кандидатської дисертації «Творчість Дениса Січинського» під науковим керівництвом Пилипа Козицького у 1955 році.
Вітаїстичні тенденції характеризували епоху шістдесятників, у гроно яких органічно влилася галицька музикознавчиня. Її наукові інтенції формувалися та відповідали сучасним, часто, неприйнятним і засуджуваним одіозною наукою тенденціям. Вихідною і базовою темою музикознавчих пошуків стає рідна галицька музика. Молода вчена пише про Дениса Січинського, Станіслава Людкевича (книги вийшли окремим друком). Останнього надзвичайно шанувала, а його творчість була однією з провідних для неї упродовж багатьох років. Писала про старших сучасників – Миколу Колессу, Анатолія Кос-Анатольського. Не оминула й постаті фундатора української класичної музики Миколи Лисенка.
Безперечно, неоціненна роль Стефанії Павлишин – у відродженні імені та «спаленої» творчості Василя Барвінського і загалом знакової для української культури родини Барвінських. Оригінальна «Сага роду Барвінських» і книга, присвячена видатному політично-культурному діячеві Олександру Барвінському (батькові композитора), розкривали їхні великі заслуги перед українським народом.
Принагідно варто згадати, що саме з ініціативи Олександра Барвінського постав перший твір унікальної Лисенкової «Музики до “Кобзаря”» – «Заповіту», який був написаний на замовлення для святкування роковин Тараса Шевченка в Галичині. Та ці дослідження Стефанія Павлишин проводитиме уже в зрілому віці. Але ще студенткою, наперекір усім заборонам і небезпекам, які чаїлися і могли трагічно обернутися для молодої вченої, вона, заставши видатного композитора після заслання, спілкуючись із ним, фактично стала першим постконцтабірним літописцем цього велета української культури.
Саме їй Василь Барвінський продиктував «Коментований список творів» – чи не єдиний авторизований документ, який містив практично вичерпну інформацію про його заборонену і знищену творчість. Яку ж треба було мати відвагу і сміливість, харизматичну одержимість, щоби, наперекір здавалось би нездоланним перепонам, писати, популяризувати, видавати, організовувати концерти, займатися пошуками знищених нот, які в результаті діяльності багатьох музикантів під її патронатом відновилися майже в повному, за невеликими винятками, об’ємі.
Стефанії Павлишин належить одна з перших статей про композитора у журналі «Советская музыка», а згодом велетенська барвінськіана стане фундаментальним напрямком наукового контитууму вченої. Її монографія про Василя Барвінського 1990 року є першою і наразі єдиною. Останньою авторською публікацією Стефанії Павлишин була вступна стаття про Василя Барвінського в часописі «Українська музика», присвяченому 140-й річниці від дня народження композитора у 2018-му.
У 1970-ті роки увагу вченої привертають і сучасники-композитори, з якими її пов’язували не лише творчі, а й щирі товариські контакти ще з молодечих літ. Це Мирослав Скорик, Богдана Фільц, Леся Дичко (присвятила Стефанії Павлишин кантату «Весна», солоспів «Дорогою років» і хорову поему «Пісня про пісню»), Анджей Нікодемович, Валентин Сильвестров, про якого написала першу монографію (1989) і переконала залишитися в колі українських композиторів, Леонід Грабовський (автор дедикував Стефанії Павлишин «Епітафії» для сопрано, арфи, гітари, челести і дзвонів на тексти Райнера Марії Рільке). Багато хто з них завдячує їй підтримкою і неупередженою критичною науковою оцінкою, яка часто ставала вирішальною для подальшої долі та стильових орієнтирів того чи іншого митця. Особлива увага приділялася і «молодому композиторському доросту» (Олександру Козаренкові, Віктору Камінському, Юрію Ланюкові, Валерії Бєсєдіній, Марії Олійник).
Творчі контакти у світі вчених – надзвичайно широкі та різнорідні, причому, з думкою Стефанії Павлишин рахувалися і в централях тодішнього СРСР – московській і ленінградській консерваторіях (Ізраїль Нестьєв, Валентина Конен, Михайло Друскін, Євген Назайкінський, Галина Григор’єва, Всеволод Задерацький, Ігор Мацієвський – останні були студентами Стефанії Павлишин), у загальноукраїнському просторі (Марія Загайкевич, Богдана Фільц, Іван Котляревський, Алла Терещенко, Тамара Гнатів) і, звісно ж, у рідному Львові, який свідомо не покинула, виявляючи патріотизм і вчуленість до рідного краю. Особливо щільно співпрацювала з Яремою Якуб’яком, Лешеком Мазепою, Любов’ю Кияновською, Іриною Строй-Черновою, Володимиром Грабовським.
Щира приязнь лучила Стефанію Павлишин із видатними етномузикологами Володимиром Гошовським і Миколою Мушинкою, американсько-українським вченим Романом Савицьким-молодшим, польськими музикологами Богуславом Шеффером, Тадеушем Качиньским, Єжи Станкєвічем, французьким академіком Ж. Продроміде, знайомство з яким відбулося завдяки Мар’яну Кузанові (відкриття його імені для національної культури знову-таки належить саме Стефанії Павлишин).
Однією з надважливих ліній її наукової діяльності стала українська діаспоріана, до якої дослідниця звернулася в 1990-х роках, піднімаючи у фундаментальних монографіях творчість найзнаковіших митців українського зарубіжжя. Це україно-американський композитор і музикознавець Ігор Соневицький, французько-український авангардист Мар’ян Кузан, українсько-англійська композиторка Стефанія Туркевич-Лісовська-Лукіянович.
Не обмежуючись лише композиторськими постатями, Стефанія Павлишин чималу увагу приділяла й видатним виконавцям, які мали величезну світову славу за кордоном, однак були замовчувані на Батьківщині. І вкотре ця тендітна, але неймовірно наполеглива жінка пробивала «залізну завісу», зриваючи печаті несправедливих заборон зі знаменитих Клима Чічки-Андрієнка та особливо Іри Маланюк.
У масштабній критично-публіцистичній діяльності Стефанія Павлишин писала про виконавців найширшого спектру – від іменитих, визнаних (Марія Байко, Ірина Крих, Олег Криштальський, Марія Крих-Угляр, Лідія Крих, Вячеслав Цайтц, Юрій Лисиченко, Ольга Пасічник) до молодих багатообіцяючих, які неначе отримували від неї благословення на подальші музичні звершення. Серед них – «вокальне чудо» Василь Сліпак, втрату якого важко й боляче переживала, скрипалі Орест Шургот, Роман Ковалко, Назар Пилатюк; піаністи – А. Кассік, Юрій Лисиченко.
Знаковим є те, що одна з перших статей Стефанії Павлишин про виконавців була присвячена Соломії Крушельницькій. У справі надання імені славетної Соломії Львівському театру опери та балету музиколог відіграла одну з «перших скрипок», присвятивши музично-театральній сфері (а була палким прихильником і ревним патріотом опери у Львові) чимало критичних статей. З іменем Соломії Крушельницької пов’язана і діяльність, яка розгорнулася в «незвичайному музеї» примадонни, де часто проходили творчі зустрічі, наукові читання, концерти, ювілеї. Попри камерність обстановки, сутність і значимість цього осередку культурного життя Львова впродовж кількох десятиліть важко переоцінити, а Стефанію Павлишин можна сміливо назвати генеральним модератором численних мистецьких подій. Така полівекторність праці на благо розбудови національного мистецтва викликає подиву гідне захоплення.
Проте іншим, не менш важливим, cтав напрям вивчення світового музичного мистецтва, у якому також умовно можна диференціювати кілька паритетних ліній. Стефанію Павлишин особливо цікавили європейський авангард і постать Арнольда Шенберга, якому присвятила одну з перших праць, опубліковану у серйозному московському виданні «Музыка и современность» (1969). Дослідження творчості митця переросли в одну з найпотужніших праць у світовому контексті (за визначенням Всеволода Задерацького) про автрійського додекафоніста, а презентація книги у Москві (2001) стала важливою подією європейського значення.
Інша лінія була присвячена Чарлзу Айвзу, практично невідомому в радянському культурному просторі. Стефанія Павлишин по-своєму відкрила його музичному загалу (видання українською і російською мовами), матеріал книжки згодом увійшов чи не в єдину на сьогодні україномовну монографію про американську музику. По-справжньому революційною стала праця Стефанії Павлишин про мистецько-естетичні напрямки музики ХХ століття, у якій вперше було аргументовано й представлено стильове розмаїття сучасних течій і вкотре відкрився доступ до актуальних явищ світової музичної культури.
Знаменно, що після виходу українською, робота публікувалася російською і вірменською мовами. Власне стильову парадигматику ХХ століття було розкрито у докторській дисертації ученої, з успіхом захищеної в Києві 1980 року. При цьому паралельно публікувалися статті про сучасну європейську (польську, чеську, грецьку, німецьку) та підрадянську (естонську, вірменську, азербайджанську) музику й полікультурні процеси, що вилилося в одну з найпотужніших на сьогодні монографій «Музика ХХ століття».
Якщо ж врахувати численні передмови до нотних видань, ініціатором яких була Стефанія Павлишин (до творів Дениса Січинського, Василя Барвінського, Ігоря Соневицького, Стефанії Туркевич), упорядкування, редагування, рецензування, статті в енциклопедіях, довідниках, лексиконах, передмови, анотації etc., то лише писемна спадщина вченої займе кілька об’ємних томів. А ще – колосальна лекторська діяльність, записи на радіо і телебаченні, участь в різноманітних мистецьких акціях, конференціях, симпозіумах, конгресах у багатьох країнах, – енергетична високовольтність Стефанії Павлишин була достоту зашкальною.
Допитлива натура, завжди спрагла до пізнання нового, сповнена невситимим бажанням побачити розмаїття світу, – мабуть, легше назвати країни, у яких не побувала Стефанія Павлишин, аніж перераховувати держави і континенти, які відвідала і з яких завжди «привозила» насамперед музичні й культурні враження. Це не були мандри заради відпочинку – переважно вони пов’язувалися з безпосередньою музикознавчо-дослідницькою роботою: у Парижі писалася книжка про Мар’яна Кузана, в Англії – про Стефанію Туркевич, в Австрії – про Іру Маланюк, у США – співпрацювала з Ігорем Соневицьким, а за рахунок конференцій – чи не єдиній можливості вирватися за межі радянського простору – відвідала мало не всі країни Східної Європи, любила Прибалтику і Кавказ.
Широта кругозору, численні знайомства з легендами світової музики (Олів’є Мессіан, Арво Пярт, Вітаутас Ландсбергіс – видатний музикознавець, перший президент Литви, Кшиштоф Пендерецький, донька Арнольда Шенберга Нурія – дружина Луїджі Ноно, Едисон Денисов, Світлана Саркісян), свобода мислення і відкритість до нових явищ – усе це робило постать Стефанії Павлишин винятковою серед українських, та й радянських музикознавців, а її висока ерудованість, інтелектуальність справляли незабутній вплив на оточення, особливо на студентську молодь, яка захоплювалася унікальною професоркою (котрій не відмовиш у принциповості, високій вимогливості й прискіпливості). Та хто надміру працює – прагне відповідної віддачі. І саме ця життєствердність неухильного шляху крізь терни до зірок була чи не головним педагогічним credo Стефанії Павлишин.
Тридцять років самопосвятної викладацької діяльності – від 1955 до 1985 року – залишили величний слід у становленні галицької, всеукраїнської та європейської школи історичного музикознавства. Її провідними курсами у Львівській консерваторії були історія зарубіжної-світової музики (причому велетенської часової перспективи – від античності до ХХ століття включно), семінар із сучасної музики та спеціалізація з музикознавства. Читала й на загальних курсах-потоках (музику народів СРСР, українську радянську музику), тобто всім студентам консерваторії, згодом локалізувавшись на елітному підрозділі – музикознавцях, етномузикологах, композиторах і диригентах-симфоністах.
Таким чином, усі, кому пощастило потрапити в цю тридцятилітню епоху, пройшли її прямо чи опосередковано під знаком Стефанії Павлишин. Окрім лекційно-семінарських курсів, її патронат над студентським науково-творчим товариством (СНТТ) давав вишкіл молодим музикологам, інспірував їхню дослідницько-пізнавальну, евристичну діяльність найширшого спектру з особливою увагою до сучасної музики.
За словами академіка, доктора музикознавства, професора, випускниці зі спеціальності Алли Терещенко, «Стефанію Павлишин справедливо треба вважати фундатором галицької історичної музикознавчої школи». Адже її потужний вплив і вектори наукових пошуків із закоріненням у питому національну традицію та широким поглядом на магістралі світової музичної культури становлять власне ту вісь, яку так геніально окреслив у «Філософії культури» Митрополит Андрей Шептицький: «…справжнім мистецвом є те, в якому національне та всесвітнє вдається погодити». Вона, ймовірно, і була для Стефанії Павлишин невидимим ментальним камертоном, що виєднує монізм та універсалізм українського психотипу.
Під знаменником цих ідей сформувалося не одне покоління, а з класу професорки вийшла плеяда достойних учених – докторів і кандидатів наук, педагогів, позначених брендом «школи Павлишин». Це А. Терещенко, Ж. Бєсєдіна-Кунтиш, І. Галай, В. Козлов, Б. Хитрик, Б. Луканюк, Л. Шульга, Л. Грабар, Н. Савицька, Я. Драбина, Ю. Лемех, Д. Турчин-Дувірак, С. Іванова, Н. Самотос, У. Баб’юк-Косменко, Т. Хаустова, Р. Мисько-Пасічник, Л. Шевчук-Назар, М. Головерса-Новакович.
Маючи лише 24 роки, Стефанія Павлишин блискуче захистила кандидатську дисертацію (у комісії були, крім керівника Пилипа Козицького, Левко Ревуцький і Борис Лятошинський, яких щиро вразив юний вік здобувачки). Від 1957 року – член Спілки композиторів; у 1960-му отримала звання доцента; у 1981-му захистила докторську дисертацію і в 1983-му стала професором. Та вже у 1985 році через непорозуміння з документами на виїзд до Німецької Демократичної Республіки на конференцію (а таких справ було чимало на її творчому шляху – доноси, наклепи, підозри, гніт «невсипущого ока» радянських органів) полишила консерваторію. Продовжила творчу роботу, обіймаючи впродовж 1992–1998 років посаду голови секції мистецтвознавства, з 1998-го – голови секції культурології Західного наукового центру НАН України.
Стефанія Павлишин – член правління Національної спілки композиторів України, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, doctor honoris causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, почесний член Галицького музичного товариства. На прохання ректора ЛНМА імені Миколи Лисенка професора Ігоря Пилатюка, який безмежно, як і весь колектив музичної академії, поважав і пишався видатною вченою, С.Павлишин повернулася у рідні пенати як член Ради із захисту дисертацій, де майже десятиліття бере активну участь у науковому процесі, керує дисертаційними дослідженнями (Г. Жук-Цайтц) і виступає першим опонетом докторської у Любові Кияновської, кандидатських дисертацій у Романа Стельмащука, Лілії Шевчук-Назар, Любави Сидоренко.
На прохання Мирослава Скорика Стефанія Павлишин почала працювати на кафедрі композиції ЛНМА імені Миколи Лисенка. У 2017 році отримала звання Почесного академіка Національної академії мистецтв України. І на подвійному ювілеї 2020 року – 90-ліття від дня народження і 65-ліття наукової творчої діяльності професорки музикантська когорта сердечно здоровила видатну вчену…
До останніх днів вражала ясністю і швидкістю думки, щиро переймалася національними справами, традиційно перечитувала масу іноземної літератури (фахової, історичної, художньої), вважаючи, наприклад, що Ліна Костенко заслуговує Нобелівської премії за «Записки самашедшого». Її хвилювали музичні проблеми, зокрема, видання творів, – найперше оригінальних, ще досі не всіх виданих творів Василя Барвінського та інших композиторів. Переймалася популяризацією музики українських композиторів (в оперному мріяла побачити відновлення «Золотого обруча» Бориса Лятошинського, постановки «Роксоляни» Дениса Січинського, «Спокуси св. Антонія» Мар’яна Кузана, балетів і опер Стефанії Туркевич), планувала відновлення дорослого виконавського Конкурсу імені Василя Барвінського у Львові та присвоєння цього славного імені музичному закладу у рідному місті композитора.
Була в курсі всіх найновіших мистецьких подій, які активно обговорювала з колегами, друзями, учнями, даючи влучні характеристики та аргументовані оціночні судження, радила і консультувала, зберігаючи свою славнозвісну принциповість і відданість ідеалам високого професіоналізму. Універсалізм світогляду, мудрість, скріплені досвідом і працею, непомильне чуття музики, активна творча позиція, прогресивність поглядів – усе це притягувало велику планетарну систему музичного світу до одного з її мистецько-духовних концентрів, ім’я якому – Стефанія Павлишин: славна, шанована, авторитетна.
Попри все – не втрачала вишуканого почуття гумору (сформованого, мабуть, з дитинства Лесиним «я була малою горда, – щоб не плакать, я сміялась»), проявляючи величезний, подиву гідний, життєвий оптимізм. Слова Шевченкового «Кавказу» (а симфонію-кантату Станіслава Людкевича вважала одним із найвищих понадчасових досягнень української музики, порівнюючи його значення для українців, згідно з Василем Витвицьким, зі значенням вагнерівського «Парсіфалю» для німців) – «Борітеся – поборете!» – ставали опорою навіть у найскладніших, здавалось би безвихідних ситуаціях.
Війна, світові катаклізми, доля української державності, занепад духовності – велика патріотка Стефанія Павлишин переймалася, реагувала і в міру сил намагалася реально протистояти викликам часу. І знову – ця величезна відповідальність за свій народ, його майбутнє, бо чи ж намарне була її пожиттєва титанічна праця? Опору знаходила у вірі (то не була показна чи фанатична релігійність, радше, глибоко сокровенні речі, які уреальнювалися у вчинках і діях), із величезним пієтетом і співчуттям ставилася до багатостраждальної рідної греко-католицької церкви. Прикладом відданого служіння їй був один із найпотужніших інтелектуалів і духовних провідників – Митрополит Йосиф Сліпий (який, a pro pour, відбував заслання в одному концтаборі з Василем Барвінським і Борисом Кудриком). А знаковими духовними константами для сучасної культури вважала диптих «Отче наш» і «Заповіт» Валентина Сильвестрова.
Нагороджена колегами й учнями епітетами «першопроходець», «неординарна особистість», «ініціатор оновлення в застійні часи», «прихильниця авангарду», «музикознавець, у якого на всі речі є своя думка», «тендітна жінка зі славної когорти звитяжців», «ангел-охоронець», врешті «людина щирого серця і великої душі, світла зірка нашого часу», залишила майбутнім поколінням колосальну інтелектуально-мистецьку спадщину, дороговкази, слідування яким надихатиме ще не одне майбутнє покоління. У зімкненні ж часових вісей триєдиності отого віковічного було–є–буде зірка Стефанії Павлишин – одна з тисяч у сузір’ї достойних дочок і синів України – незгасно осяватиме вітальним промінням музичний, людський, духовний шлях прийдешнього…
Лілія ШЕВЧУК-НАЗАР
