Цього року виповнилося 65 відомому українському графіку, сценографу, режисеру, заслуженому діячу мистецтв України, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка Сергію Маслобойщикову. Пропонуємо інтерв’ю митця з архіву журналу «Музика»
Серед українських митців, якими ми можемо пишатися вже сьогодні, – режисер Сергій Маслобойщиков. Судячи з того, як він говорить, одразу розумієш, що Сергій міг би стати письменником. Але він обрав інший шлях. Хоча й не один – він ставить і драматичні вистави, і фільми, і опери. До того ж свого часу був кіноактором. Таку багатогранну особистість зазвичай називають «людиною Відродження». Але і в нинішньому столітті Сергій цілком успішно реалізує власний потенціал, творить і дуже цікаво розмірковує про професію
– Сергію, скажіть, чи легко вам ставити опери? Адже музиканти завжди мають чимало претензій до режисерів драмтеатру…
– Мені цікаво працювати в опері. Це особливе мистецтво – не драма, не кіно, не балет, не мюзикл. Фокус у тому, щоб розгадати його і не йти проти жанру. Мені доводилося працювати з різними співаками: початківцями й такими, які виступали в Ла Скала, лондонському Ковент-Гардені, у різних містах Німеччини, Італії.
Найпоширеніша та найбільша недоречність, із якою я стикався, полягає в ілюзії, що добре грати в опері – означає грати, як у драматичному спектаклі. Бажання наслідувати закони драмтеатру перетворюється на хибний орієнтир. В опері артист має знайти власний спосіб існування на сцені. Адже це – інша матерія, далека від повсякденної поведінки. Тільки-но співак це зрозуміє, з’явиться природність і потрібний результат.
Музична структура оперного твору відтворює внутрішній жест – емоційний порух душі. Саме у цій площині знаходиться головне джерело всіх рішень. Музика – наче інтонаційний лад людської мови. Тому будь-яке копіювання повсякденної поведінки приречене, побутова ілюстративність заважає опері. Важливо передати чуттєву історію. Мені здається, не варто надто зосереджуватися на правдоподібності оперних лібрето – їх не можна сприймати буквально. Скрупульозне слідування подробицям тексту лібрето може завести режисера в пастку, з якої немає шляху до поезії.
– Якщо людина соромиться небуденних рухів, вона не може стати диригентом, актором або танцівником. Але співаком – може! Як ви боретесь із цією вадою примадонн і прем’єрів?
– Доводиться вигадувати обставини. Адже не варто «ламати» індивідуальність артиста – це безперспективно. Слід осягнути межі його можливостей, з’ясувати для себе те, на що він реально здатний. Та головне – все виходить добре, коли співак-актор збагнув, що сценічне існування в опері – це щось зовсім особливе, і поведінку підказує не текст лібрето, а сама музика.
Є міжнародний оперний фестиваль в угорському місті Мішкольці – єдиний відомий мені фестиваль такого роду в Центральній Європі. Мені випало щастя ставити там «Тоску» Джакомо Пуччині. Партію Каварадоссі виконував російський співак Михайло Агафонов. Після вистави він сказав: «Сергію, дякую за роботу, але не забувай, що й тобі пощастило з нами».
Адже зазвичай режисер, який захоплено репетирує оперу, рано чи пізно приходить на прем’єру й бачить те, що відбувається на сцені. У першому ж антракті він біжить за куліси й волає до співаків: «Що ж ви робите?! Чому весь час стоїте в центрі сцени і дивитеся в очі диригенту? Де ж усі наші мізансцени, відпрацьовані протягом місяця?» «Я не перешкоджав тобі на репетиціях, тепер ти не заважай мені співати!» – відповідає артист. Особливо це стосується початківців, які дуже залежні від диригента. З іншого боку, переглядаючи оперні постановки, я жодного разу не помітив, щоб, наприклад, Анна Нетребко подивилася на диригента, на його «відмашку». Це ще й питання техніки.
Я – людина, закохана в оперу. Коли мені вперше запропонували поставити оперну виставу, я трохи перелякався, але потім цей жанр остаточно захопив мене. Хотів би й надалі працювати!
– Що ви мрієте поставити на оперній сцені в майбутньому?
– Маю бажання поставити, наприклад, «Саломею» Ріхарда Штрауса або, скажімо, «Отелло» Джузеппе Верді. Може щось з авангарду. Окрім того, мені цікаві Ваґнер і Моцарт.
– Часто доводиться чути, що «наворочені» авангардні постановки опер відволікають публіку від самої музики…
– Так, критики нерідко зауважують, що авангардне вирішення оперної вистави унеможливлює сприйняття музики. Приміром, в Італії оперні фанати не пробачають постановнику, якщо в «Тосці» у сцені смерті Скарпіа Тоска не бере в руки канделябр. Якщо режисер не дотримується цієї ремарки автора, в залі починають свистіти.
У мене в «Тосці» картина, котру малює Каварадоссі, – це фрагменти великої панорами. Один із них виймають – і Каварадоссі його доопрацьовує. У панорамі залишається простір, із якого виходять янголи й супроводжують усю дію спектаклю. Скарпіа приймає смерть смиренно, чекає на неї заздалегідь. В останні хвилини життя він не хрипить і не стогне, а виймає дзеркало, яке «працювало» у виставі раніше. Його оточують янголи, і він мертвим залишається сидіти – спокійний, упевнений у своїй невмирущості.
– Яким шляхом має йти режисер – пристосовувати матеріал до себе або себе до матеріалу? Тобто – підкорятися задумові автора або відчайдушно самовиражатися?
– Колись я прочитав, що митець має лише два шляхи – свавілля та послуху. Останній видається мені більш плідним. Свавілля схоже на поведінку примхливої дитини. А покірливість дозволяє прислухатися до істини. Я намагаюся бути дисциплінованим. Стараюся обмежити себе якимись рамками й прагну зрозуміти задум автора.
Смиренність – продуктивніший і цікавіший орієнтир, тому що завжди пов’язана із відкриттям того, чого в тобі ще не існує, дає змогу віднаходити нові змісти. Щодо самоправства, то воно лише тимчасово задовольняє тим, що тобі вже відомо.
– А як же публіка? Адже їй теж треба вміти «догоджати»…
– Моя позиція така: ніколи не пристосовуватися до публіки й не загравати з нею. Через це мені доводилося вислуховувати від продюсерів і директорів чимало докорів. Мовляв, я начебто не зважаю на аудиторію. Я ж кажу, що мені не наплювати на відвідувачів театру, навпаки – я поважаю глядача і не хочу грати з ним у піддавки. Окрім того, режисура – наче магія: іноді задум вдається, часом – ні. Залучення присутніх у залі до спектаклю – дуже складне завдання…
– Тобто іноді режисура – це «темна справа»?
– Безперечно. З різною публікою все відбувається по-різному. Хоча й існують певні закони, які керують інтересом глядача, та стовідсоткових рецептів вони не дають. У театрі найголовніше питання – це контакт із залом. Слід прагнути до якоїсь органіки, «резонансу», потрапляння в ритм загальних «коливань». Адже, з одного боку, актори та режисери працюють заради шанувальників, а з іншого, їхні зусилля – це прагнення істини. Проте хтось сказав, що хороші твори – для обраних, а геніальні – для всіх. Так чи інакше, завжди хочеться сягнути високого рівня…
Олександр МОСКАЛЕЦЬ
Друковану версію див.: Музика. – 2012. – № 5. – С. 56, 57
