Софія ГРИЦА: «Найкращий подарунок собі на ювілей – книжка про подругу»

170

Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження Софії Грици – прекрасного науковця, музиканта і чудової людини. Та 5 березня її, на жаль, не стало, – усього вісім місяців не дожила мисткиня до ювілею. Пропонуємо інтерв’ю із нею з архіву журналу «Музика»

ДОСЬЄ

Грица (за чоловіком – ПОРІЦЬКА) Софія Йосипівна (нар. 5 грудня 1932 р., Львів) – фольклорист-славіст, музикознавець. Кандидат мистецтвознавства (1973 р.). Доктор мистецтвознавства (1982 р.). Професор (1993 р.). Лауреат премій імені Бориса Асаф’єва (1992 р.), Миколи Лисенка (1999 р.) та Філарета Колесси Національної академії наук України (1999 р.). Член Національної спілки композиторів (1973 р.).

Закінчила історико-теоретичний факультет Львівської консерваторії по класу Станіслава Людкевича (1954 р.), аспірантуру при Київській консерваторії (науковий керівник – Пилип Козицький, 1957 р.). Від 1957-го працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ, провідний науковий співробітник (з 1986 р.).

Авторка численних праць із теорії та історії фольклору, фольклористики й музикознавства. Запропонувала метод парадигмального дослідження пісенності, залежної від регіональних модусів мислення, вивчення української епіки як системи («Мелос української народної епіки»). Вивчала проблеми міжетнічних контактів.

Розробляла етносоціологічні методи дослідження фольклору. Упорядник і видавець праць Філарета Колесси: «Мелодії українських народних дум» (1969 р.), «Музикознавчі праці» (1970 р.), «Народні пісні та інструментальні мелодії з Полісся в записах Ф. Колесси та К. Мошинського» (1966 р.), співупорядник томів «Співанки-хроніки» (1972 р.), «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975 р.), «Фольклорні записи Лесі Українки» (1977 р.). Пропагандистка фольклору в радіоциклах «З народних джерел» (1979 р.), «Золоті ключі» (1980–1993 рр.), «Дзвонкова криниця» (1982–1986 рр.).

Праці: Ф.М. Колесса. – К., 1962; Мелос української народної епіки. – К.,1979, рос. розширене перевидання: Украинская песенная эпика. – М., 1990; Українська фольклористика ХІХ – початку ХХ століття і музичний фольклор. – К.; Тернопіль, 2007; збірники теоретичних праць: Фольклор у просторі та часі. – Тернопіль, 2000; Трансмісія фольклорної традиції. – К.; Тернопіль, 2002; розділи у колективних монографіях, зокрема «Історія української музики», «Українська художня культура», наукових збірниках, численні статті тощо.

***

Зазвичай музикознавці беруть інтерв’ю у композиторів чи виконавців, а ті розповідають про свою творчість… Сьогодні я, ламаючи стереотипи, знаходжусь у гостинній оселі й веду бесіду з провідним в Україні етномузикологом і музикознавцем, доктором мистецтвознавства, професором, членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України Софією Грицею, яка щойно зустріла свій славний ювілей… «Інформаційним приводом» нашої зустрічі послужив вихід у світ монографії Софії Йосипівни – «Леся Дичко в житті і творчості» (Дрогобич: «Посвіт», 2012. – 270 с., ілюстр.)

– Софіє Йосипівно, як ви – знаний у світі етномузиколог – узялися за монографічне дослідження про композитора?

– Якщо сказати жартома, то фольклор для мене – це рідна жінка, а музикознавство, виходить… дитя лівого ложа. До цієї книжки я йшла цілком свідомо, і не лише тому, що добре знаю музику Лесі Дичко, а ще й тому, що я дуже люблю Музику – маю до неї надзвичайний пієтет. Я обожнюю Фридерика Шопена, Клода Дебюссі. Свого часу нас у консерваторії непогано вчили – ми мали власноруч грати всі клавіри, готувати по них доповіді, – тобто музика проходила через нас.

Композитор Адам Солтис, скажімо, вимагав, щоб ми все аналізували, грали. Роман Сімович викладав оркестрування (я оркеструвала «Рапсодію» Миколи Лисенка). Іноді шкодую, що не стала композиторкою… Факультативно я займалася композицією у Романа Сімовича – писала варіації, прелюдії, – про них досить схвально відгукувався Станіслав Людкевич… Але, розумієте, тоді ще ж не було жінок-композиторок (була лише Ґражина Бацевич у Польщі), професія «композитор» вважалася суто чоловічою…

– Тож це, до певної міри, – ваші несправджені мрії? А які у вас стосунки із Лесею Василівною в житті?

Під час експедиції

– Ми – друзі по життю. Вона не раз освідчувалася мені, що ближчої людини по духу в неї нема. Певно, це так і є… А почалося все 1979 року, коли ми зустрілися на VI з’їзді композиторів у Москві. Вона жила тоді в одному номері зі Стефанією Павлишин – колегою по Львову, тож я зайшла до них у гості. І побачила зовсім іншу Лесю, ніж звично її було бачити в Спілці композиторів на пленумах, з‘їздах, де вона часто виступала, а тут – «домашню».

Вона здалася мені незвичайною людиною: приязна усмішка, добрі, сяючі очі. З Москви ми разом поїхали додому – мешкали у Києві недалеко одна від одної. Потім вона якось запросила мене до себе, – у неї зазвичай збиралося багато гостей: художники, композитори, виконавці. На мене це справило надзвичайне враження. Підкорив її магнетизм, уміння привертати до себе людей, згуртовувати їх. Я нічого ніколи від неї не вимагала. Це була чистосердечна приязнь. Завжди цінувала її музику і те, що вона безроздільно віддана справі – творчості й громадській роботі.

– І як же виникло бажання написати книжку?

– Кілька років тому з’явився збірник, присвячений Лесі Дичко. По його прочитанні у мене залишилося враження певної штучності, «відстороненості» багатьох авторів від, власне, її музики. І я подумала: я б зробила інакше. А пообіцявши собі – мусила цю обіцянку виконати. Ще раніше я написала кілька статей про її музику, які сподобалися Лесі. Якою книжка вийшла – про те людям судити. Чесно кажучи, мені хотілося пропустити її музику через себе, крізь серце. У кінці книжки є список літератури, де згадано всіх, хто про неї писав, – проте я, як кажуть письменники, «не читаю своїх друзів, щоб не потрапляти під їхній вплив»: прочитаєш, і тобі здаватиметься, що все це вже було. Тому вирішила: я напишу інакше, це буде один із можливих варіантів парадигми – один об‘єкт, і на нього може бути 30–40–50 поглядів-«варіантів».

Книжку написано доступною мовою, я не прагнула «винаходити велосипед» – там є багато посилань на тих, хто дружив із Лесею. А ще присутній досить широкий контекст: Мирослав Скорик, Євген Станкович, Валентин Сильвестров… Принаймні загальні оцінки, певні інтенції часу я зазначила. Звісно, я не могла проаналізувати всі її твори: проминула якісь романси, пісні, композиції для дітей. Зупинилася на найпоказовіших і простежила поступ: від ораторії «…И нарекоша имя Киев» до вершини – її Літургій. Але усвідомила одне тільки засадниче гасло: якщо композитор має свій стиль, то він, як парасолька, покриває усю творчість. Можна проаналізувати всі твори композитора, але це так чи так буде повторенням його особистої стильової парадигми. Якщо ні – то це буде еклектика.

У творах Лесі Дичко – накладення фортепіанної техніки на хор. Вона розширює хор – трактує його як оркестр. Особлива увага до слова, тембрів звучності у зв‘язку з драматургією задуму, експресія контрастів у стихії імпровізації при пильній увазі до форми. І вертикаль, і горизонталь у неї «співпрацюють» коректно, хоча подеколи вертикальні стовпи і спричиняють певну одноманітність звучання, на відміну від, скажімо, музики Сильвестрова, де мелодика тягнеться, а окремі горизонтальні лінії не перетинаються, створюючи відчуття звукового космосу. Втім, він інтроверт – повна протилежність Лесі.

– А вона вам якось допомагала?

– Тільки нотами (ось тут є цілий блок видань її творів, стос клавірів, партитур!), фотографіями, дисками із записами творів, а ще – коригувала моменти своєї біографії, яких я не могла знати. Я жартувала: «Якби я мала в руках ваш архів, а вас тут “під руками” не було, – то я би з вами не рахувалася…» Так що книжка народилася зовсім не «з повітря», а від слухання й аналізу її творів.

– А як Леся Василівна сприйняла ваші аналітичні висновки?

– Вона сказала, що я в її музиці багато чого їй відкрила такого, про що вона навіть не здогадувалася…

– А як ви стали музикантом? Це спадкове?

– У моїх попередніх поколіннях музикантів, мабуть, не було, але мама й тато були надзвичайно музикальними і хотіли, щоб я займалася музикою. Інакше вони б мені перед війною – у 1938 році – не купили за останні гроші піаніно. Мама висвистувала всі танго, практично всю музику міського середовища, яку чула з дитинства. Притому так точно й тонко, що я і сьогодні чую те її виконання – філігранне, просто дивовижне для жінки. А тато страшенно любив співати: коли навчався у реальній гімназії, співав у церковному хорі. Коли я сідала грати, він частенько жартома погрожував: «Ти почекай! Я ще зберуся й напишу оперу, і вона буде ліпша, як у Монюшка…» А коли ставав за креслярську дошку – завжди співав. Любив пісні, особливо «Чуєш, брате мій», романси.

До мене додому приходила вчителька, але я вправлятися на фортепіано не любила. Смішно згадувати, як я витягала у неї з волосся шпильки й вставляла між клавіші, щоб вони не грали. А ось компонувати, придумувати якісь п’єски – любила! Моя вчителька їх записувала…

Потім була музична десятирічка. Через війну в мене сталася перерва у навчанні, тому я «перескакувала»: пішла в другий клас, потім у четвертий, потім в шостий. Навчалась по класу фортепіано в Ольги Бандрівської-Шухевич та Олени Кашиної, мала добру підготовку, але у мене був страшний тремор перед сценою. Бувало, все вивчу, добре граю Моцарта, сонати Бетховена, прелюди Рахманінова. Сідаю до рояля, бачу білі клавіші – і починається в буквальному розумінні ступор… Моя нервова система була явно не для сцени, хоча, повторюся, музику я дуже любила.

Коли в 1949 році у консерваторії відкрився історико-теоретичний факультет, оскільки і ця сфера мене теж дуже цікавила, я вирішила туди вступати. На третьому курсі виявила (як вважав педагог Йосип Волинський, який вів у нас критику) неабиякі здібності до «теоретичного думання» – почала писати всілякі реферати, зокрема про музичну творчість Філарета Колесси, про Миколу Леонтовича тощо. Тож Йосип Волинський сказав: «Там іде опис архіву Філарета Колесси, підіть, допоможіть його упорядкувати».

Із чоловіком

Спочатку це мене зовсім не тішило, але згодом я втягнулася: пішла до Колессів додому, побачила безліч цікавих книг, почала читати Михайла Грушевського, праці самого Філарета Колесси. Потім почалися фольклорні експедиції – я дуже любила цю справу…

– У вас є польське коріння, але звідки такий український патріотизм?

– Бабуся моя була з роду Шиманських, три тітки жили в Польщі, але тато був великим українським патріотом. Бабця казала до діда (той був простим чоловіком, працював залізничником): «Ти, Ґжеґош, все таки єстесь русин, а ми – поляци…» Але насправді ніколи не було жодних непорозумінь: бабця з сильним характером мала на нас значний вплив. Завжди справляла католицькі, а наша родина – греко-католицькі свята. Мій тато Йосиф Григорович і його брат Євстахій пішли за дідом. Здобули вищу освіту у Львівській політехніці. Мама часто говорила: «Твій тато чекає, що зі Сходу прийдуть брати і пришпорять поляків, які гноблять українців».

Звичайно, коли у 1939 році прийшли совєти, про все це ліпше було не згадувати. Вони показали, на що здатні… Я дуже добре це пам’ятаю, тому що ми жили на вулиці Леона Сапєґи (потім вона звалася Гітлерштрассе, потім Сталіна, Миру, а тепер – Степана Бандери!) недалеко від тюрми на Лонцкого: у тій тюрмі просто «кишіло» від в’язнів.

Першими пішли священики, потім усілякі «буржуї», – насправді це все був лише привід, бо ж треба було реквізувати і позаймати львівські квартири, загарбати майно, знищити інтелігенцію. Німці були не кращими – теж було всякого. Тяжко довелося пережити й післявоєнні роки. Батько працював один, було зовсім несолодко. Пам’ятаю, як по війні книжки Кубійовича й Грушевського ми спалювали, бо якби знайшли – вивезли би за націоналізм…

Промінець світла засяяв, коли почалося навчання в консерваторії. А коли вже я переїхала зі Львова до Києва, – було просто дивовижно. Звістка, що мене прийняли до аспірантури Київської консерваторії, прийшла першого квітня, тож до кінця я не йняла віри, що це правда. Там під керівництвом Пилипа Козицького написала дисертацію про музично-фольклористичну діяльність Філарета Колесси. Я щиросердно перейнялася постаттю цього видатного вченого, його особою. Моя дочка часом навіть з гіркотою мені дорікає: «Якби ти більше нами займалася, а не Колессою…» (Звичайно, я ж була їй і мамою, і татом, чоловік помер, коли Олі було 6 років!)

А коли мені, ще до закінчення аспірантури, запропонували працювати в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України (ІМФЕ), то взагалі не пам’яталася від щастя. Це було в 1957 році. Тут пройшло все свідоме моє життя. Тут було написано докторську дисертацію «Мелос української народної епіки» (1979 р.).

Коли ж стала займатися парадигматикою українського фольклору на початку 1970-х років, заглибившись у структуралістику, мене застерегли: «Яка парадигма? Ніяка формалістика нам непотрібна…» Відчувала, що у відділі фольклористики цькування не припиняться. Загітувала Івана Федоровича Ляшенка, друга покійного вже тоді мого чоловіка Анатолія Поріцького, створити відділ культурології. Трохи «відбилася від берега», проте не припинила займатися улюбленим фольклором, але вже дещо в ширшому ракурсі, зокрема соціологією фольклору, проблемами його буття в сучасності.

Коли постало питання про святкування мого ювілею, – я не хотіла шуму навколо своєї особи: я люблю працювати. Але у відділі наполягли. З іншого ж боку, – коли ще почуєш добре слово? А тут уже стільки було сказано: урочиста вчена рада, яку відкрила директор інституту Ганна Скрипник, привітальні адреси, гості – Ігор Мацієвський, академік РАН із Санкт-Петербурга, професори Олена Мурзіна, Євген Єфремов з кафедри етномузикології НМАУ, Надія Брояко – декан КНУКіМ, Віра Осадча з Харківського університету культури, гості з київських вишів, мої колишні аспіранти з Хмельницького, Тернополя, Дрогобича… Та й концертна частина, яку організував Михайло Хай, була цікавою: дуже добре виступив ансамбль «Древо», співала «Хорея козацька», грали музики ансамблю «На добридень» та інші.

– А як щодо планів на майбутнє?

– «Магістральною лінією» мого життя, повторюся, є фольклор. Я маю велику збірку власних польових матеріалів. Свого часу зразу після експедицій я розшифровувала тексти, бо часто з роками мелодії залишаються, а тексти з плівок зникають – їх у фондах ІМФЕ є багато, а от мелодії розшифровані далеко не всі. Я, звичайно, частину їх використовувала – у томах «Співанки-хроніки», «Наймитські та заробітчанські пісні», «Буд здрава, землице», а решту залишала «до кращих часів»: довести їх до пуття завжди часу бракувало. Сьогодні таких набереться десь 500 зразків – хотілося б видати їх як частину моєї теоретичної праці «Парадигматика українського фольклору».

За суєтою буднів найголовніше, зазвичай, відсувається. Отже, якщо Бог дасть мені ще трохи часу, то я сподіваюся, що це «доб’ю». То був би гарний підсумок: траплялося дуже багато цікавих співаків, тепер – лише спогади. Коли ми з чоловіком уперше виїхали в експедицію 1963 року, фольклор можна було «косою косити». Потім – щоразу його ставало менше.

– А скільки зразків ви записали? Не підраховували?

– Я точно не лічила – десь, мабуть, із 1500. Звісно, далеко не все вартісне, – якби його відсіяти, то, напевно, набралася б третина цінних матеріалів. Кажуть, що фольклорист повинен залишити після себе збірник. У мене є збірники: «Заробітчанські пісні» і «Співанки-хроніки» (в серії «Українська народна творчість»), але все-таки це не монографічні дослідження.

– А як рідні – продовжують вашу справу?

– Внучка Даринка пішла по іншій лінії – вона бачила, що ми не мали життя, а лише папери, тож вона – піар-менеджер. Дочка Оля свого часу хотіла поступати тільки на факультет міжнародних відносин і мала до цього хист, знала всіх президентів світу ще ученицею. Але в нас не було ні грошей, ні відповідних знайомств (потрібен був чи то дзвінок із ЦК партії, чи зв’язки, щоби дівчину взяли на цей факультет). Тож вона собі вибрала історію. А потім перейшла на етнологію – це спеціальність її батька Анатолія Поріцького – і так пішла по цій лінії, захистила кандидатську. В Університеті культури вважається найкращим викладачем етнології. Вона любить цю справу, як науковець працює в ІМФЕ – займається пограниччями, інтеграцією культурних процесів, культурологією, фактично йде по лінії мами.

– Дай Боже усім вам здоров’я і поможи в усіх ваших починаннях. Дякую за розмову!

P. S. 19 березня 2013 року в Національній спілці композиторів України відбулася презентація згаданої монографії Софії Грици «Леся Дичко в житті і творчості» (її представила авторка цього матеріалу, вона ж була і ведучою вечора). Вечір відкрила яскраво самобутня музика Лесі Дичко у виконанні Національного ансамблю солістів «Київська камерата» (художній керівник і головний диригент – народний артист України Валерій Матюхін).

Уперше прозвучали Сім мініатюр для камерного оркестру, присвячені Софії Гриці. Цикл романсів «Настрої» на вірші Лесі Українки для сопрано й камерного оркестру чудово виконала заслужена артистка України Тамара Ходакова. Завершив «творчу частину» фінал («Замок Шамбор») із «Французьких вражень» для камерного оркестру. Глибока одухотворена музика створила атмосферу святковості й налаштувала присутніх на високий тон.

Книжка викликала жвавий інтерес. Усі виступаючі (заступник голови Національної всеукраїнської музичної спілки Петро Заїка, музикознавці Тамара Невінчана, Володимир Грабовський, Михайло Хай, Анатолій Калениченко, художник Микола Стороженко та ін.) були одностайними, відзначаючи, що за останні тридцять років це – перше ґрунтовне комплексне дослідження творчості композиторки, де біографічна лінія органічно сплетена з докладним аналізом музики, представленої в широкому мистецькому контексті сучасної епохи.

Ірина СІКОРСЬКА

Друковану версію див.: Музика. – 2013. – № 2. – С. 4–7.