Тарас Штонда: «Піднесені співом»

183

Багато років я, моя родина та друзі є прихильниками надзвичайного голосу цього співака і його несамовитого акторського обдаровання

Є люди, які приходять у наше життя несподівано, змінюють світ навколо і залишаються назавжди. Саме про таких мені хочеться писати: Тарас Борисович Штонда.

Невеличка передісторія знайомства з артистом. Однією з подій 141-го сезону Національної опери України (2009 р.) була опера «Князь Ігор» Олександра Бородіна, де Тарас Штонда виконував головну партію. Тоді мені було 12. Головним враженням від вистави стала арія князя Ігоря, майстерно й натхненно виконана співаком.
У пам’яті залишилося не тільки емоційне переповнення, яке виникає щоразу, коли згадуєш хвилини одкровення мужнього полководця, а й мізансцена, де по закінченні арії знесилений від туги князь поринає у думки. Настає пауза… У залі зависає тиша.
За словами нашого героя Тараса Штонди, миті такої тиші безцінні. Адже це момент глибокого, непідробного духовного єднання кількох тисяч людей. А потім – як розуміння чогось надзвичайного – шквал оплесків, який не припинявся, як мені тоді здавалося, кілька хвилин. Навіть охоплювало легке відчуття незручності від того, що Князь так довго й непорушно сидить на сцені через овації, а вистава між тим має продовжуватися.

Ми почали розмову з Тарасом Борисовичем якраз із цієї історії. Співак прокоментував:

– Нічого по-справжньому в партії князя Ігоря, крім цієї арії, я не люблю. І не захоплююся третьою дією, тому що знаю: прозвучала прекрасна арія князя Ігоря, прийшли Овлур, Кончак, далі – невеликий дует Ігоря з Кончаком (це Бородін написав геніально!), після цього всі, наелектризовані у передчутті «Половецьких танців», дивляться ці танці. У ті часи, коли Сергій Дягілев проказував оперу в Європі, приблизно після запального дійства деякі люди йшли з вистави, тому що потім – третя дія. По-перше, скорочення – немає кончаківського акту, де хан розмірковує про долю княжича Володимира і є ще одна арія Кончака. У нашій постановці опера також зазнала купюри. Люди, які не пішли після «Половецьких танців», слухали «Плач Ярославни» та мій дует із нею. Але найяскравіше вже відбулося, тому для мене «Князь Ігор» – це партія-арія. Я чекав на неї, вона дивовижна, розрахована на успіх. Був стимул гарно її заспівати. Знаєш, якщо добре зробиш це, то підкориш зал, бо ти – герой. У Бородіна, як і в російських операх зазвичай, головний герой драматичний, та не тенор.

– Чи співали ви партію Кончака?

– Не співав, тому що мій голос тяжіє до верху і це далеко від Кончака. Я можу виконати цю партію, але моя викладачка – Галина Станіславівна Сухорукова, яка була розумною й далекоглядною людиною, сказала: «Можеш заспівати, але то не буде блискуче. А ти здатен і мусиш робити це саме так. Кончак співає внизу “Ужас смерти сеял мой булат” як дикий звір, – так повинен звучати голос, котрий має сприйматися природно, виконавець не мусить вибудовувати ці ноти штучно – буде смішно. Кончак – степовий володар і його голос природно опускається на будь-який низ. Твоїх (співака) труднощів і комплексів перед низом ніхто не повинен бачити. Тому, коли є у тебе голос, як у Максима Дормидонтовича Михайлова, – співай Кончака, а нема такого таланту – не берися. Тобі мало що співати?» Я запам’ятав це на все життя.

– Євген Нестеренко, на вашу думку, гарний Кончак?

– Безмежно поважаю Євгена Нестеренка, ми з ним, до речі, знайомі. Це співак величезного вокального інтелекту. Знайомство наше відбулося вже в його дуже похилому віці у Большому театрі. Мені було приємно, що він мене знає. Чудовий голос, виразний образ, але для мене недосяжний еталон в партії Кончака створив Максим Михайлов, краще якого ще ніхто не заспівав і, можливо, не заспіває.

– Тарасе Борисовичу, в очікуванні зустрічі з вами я передивлялася записи, зроблені з різних залів. На мою думку, вони максимально відповідають живому звучанню.

– Люди, які роблять записи вистав, мені казали, що я вмію концентрувати звук краще за інших. Цьому мене цілеспрямовано вчила мій педагог Галина Сухорукова. У 1988 році, після музичного училища імені Рейнгольда Глієра, мій викладач Тетяна Олександрівна Юровська привела мене на консультацію і сказала: «Постарайся їй сподобатися».

– Розкажіть, будь ласка, про роки навчання у Галини Станіславівни.

– Пам’ятаю літо 1988-го, клас у консерваторії, мені був 21 рік. Я прийшов і побачив її. Галині Станіславівні у 2023-му їй виповнилося б 100! Треба ініціювати у консерваторії відзначання її ювілею… А тоді я побачив дуже вродливу жінку, в молодості вона була неймовірною красунею – біла шкіра, красиве обличчя, фігура, сяючі очі. Вона послухала мене уважно. Почав я, здається, «Рассказом старика» («Волшебной силой песнопенья»), далі заспівав «Стоїть явір над водою». Вона сказала: «Надто гарний голос, щоб так погано співати». І порадила мені: «Поступайте! Я вас візьму». Далі почалося довге навчання. На початку я не завжди розумів чого Галина Станіславівна хоче домогтися від мого співу. Розуміння прийшло пізніше, коли закінчив консерваторію, але продовжував ходити на заняття. Ми до самої її смерті не розставалися. Я закінчив консерваторію у 1993-му і вже навіть був солістом Національної опери. Вона по можливості відвідувала всі мої конкурси та концерти.

– Ви були улюбленим учнем?

– Усе ж так. Були в неї переважно учениці, кілька учнів. Із тих, хто досяг чогось, – Валентин Пивоваров, я, Віка Майфатова (співає у Чехії), Люда Зюбіна (живе і працює у Мадриді). Відома в світі співачка Ольга Микитенко вийшла на початок блискавичної кар’єри також із класу Галини Станіславівни.

– Серед басів, які співали у Національній опері України, вам знайомий Сергій Ярошенко (бас-профундо)?

– У Серьожі Ярошенка голос зовсім іншого плану, ніж у мене. Дуже низький і неймовірне м’ясо в ньому. Анатолій Мокренко якось сказав, що, включно з найвидатнішими, у тому числі й незабутнім Іваном Паторжинським, такого Виборного, як Сергій, не було в театрі.

– У Ютубі є запис його знаменитої «Бандури».

– Так, це коли він брав із Кубанським хором цю знамениту ноту в кінці. Він був чудовим Карасем і Виборним, в італійській опері пам’ятаю його Спарафучіле. Я не пригадую багато партій у його виконанні, однак у чомусь він був блискучим.

– Якщо співак блискуче виконує 1-2 партії і при цьому не зайнятий в інших постановках, чи виправдана наявність цих вистав у репертуарі?

– Звичайно. Коли співак досить яскравий в 1–3-х партіях, це вже вагомі підстави бути потрібним театру.

– Що ви думаєте про співацький голос узагалі як про Божий дар, даний людині?

– Насамперед хочу озвучити одну сентенцію – спів може отруїти життя будь-кому. Це такий наркотик, від якого неможливо відмовитися, якому треба приносити жертви – особисте життя, час, молодість, гроші, та буває все марно. Таких прикладів багато. Я хочу сказати: якщо співати, то неперевершено. Мене Бог, здається, добре обдарував. Кар’єра склалася, я багато співав на різних сценах світу. Та в моєму творчому житті теж не все просто, можуть і не прийняти. Бували поразки, наприклад, на конкурсах. Розповім про один випадок. 1999 року я, вже тоді лауреат, будучи 32-річним співаком, брав участь у Міжнародному конкурсі вокалістів імені Хайме Арагалля. Коли прийшов дивитися списки учасників 3-го туру, свого прізвища не побачив. Охопила прикрість, що мушу повертатися додому ні з чим. З усієї сили стукнув кулаком об стіну! Тоді я не відчув болю. Через деякий час рука опухла. Це була єдина така емоційна реакція у моєму житті з приводу невдачі. Потрібно мати залізні нерви, співати не просто добре, а чудово в даний і конкретний момент. Це приходить із часом і досвідом.

– Що для вас є важливим у роботі над партією?

– Я дуже прискіпливий до себе. Для мене є нормою не лише нескінченне прослуховування видатних співаків, а й аналіз власних записів. На концерті у філармонії 2012 року я заспівав арію Івана Сусаніна і, хоча був професійний запис звука, мені не сподобалося. Ні, не Сусанін це. Не справжній він якийсь, мене то ріже ножем, я досадую… У «басовому» фестивалі в грудні 2013-го я знову виконував Сусаніна і тим виступом пишаюся. Він був набагато кращий. І чому? Тільки тому, що я почув запис 2012 року й зрозумів, як потрібно співати, щоб люди слухали, затамувавши подих.

У тому вересневому концерті 2012-го, присвяченому 25-річчю моєї творчої діяльності, мені вдалася арія Алеко, сподобався мій Філіп – не скажу, що ідеальний, однак непоганий. Я тоді довго прискіпувався до власного виступу, але після чергового прослуховування цієї арії у виконанні інших співаків, я все ж таки зміг оцінити свої переваги. Та, на жаль, у Європі не довелося співати цю партію.

Ще раз підкреслю: опера – оціночне мистецтво. Яким би ти не був у тій чи іншій партії, існує багато суб’єктивних факторів, що впливають на творчу діяльність співака. Я не з тих людей, котрі кокетують: якщо добре – я це відчуваю і говоритиму про це. Намагаюся ставитися до себе максимально об’єктивно. Я відбираю мої найкращі записи і ділюся ними на своїй сторінці у Фейсбуці.

Моя професійна відповідальність поширюється абсолютно на всі виступи. Якщо ти не йдеш до театру з думкою, що сьогодні заспіваєш партію краще, ніж будь-коли, то нема чого співати. Артист завжди повинен прагнути найвищого, інакше бути не може.

Тарас Борисович згадував роки навчання у Музичному училищі імені Рейнгольда Глієра та Київській консерваторії, розповідав про кумедні випадки і розмова дійшла до витоків захоплення музикою.

– Дуже вдячний батькам. Із дитинства пам’ятаю, що вдома було багато платівок. Минуло понад 45 років, а я пам’ятаю не тільки тексти, а кожну інтонацію артистів, усі музичні інтонації, – отакий він, феномен дитячої пам’яті.

– У вас були улюблені платівки?

 

– Із жанру класичних – записи Штоколова «Русские романсы», Солов’яненка італійські арії, пізніше я дізнався про Шаляпіна та інших співаків. Був дует Одарки й Карася: я із задоволенням співав і за Одарку, і за Карася (Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут). Потім, здається, почув Козловського (наспівує: «В минуту жизни трудную, теснится ль в сердце грусть…»).

– Це щодо музики, а чи були у вас улюблені казки?

– «Маленький Мук» Гауфа, «Чарівні черевики», дві платівки «Незнайки». І зараз можу прочитати «Коника-Горбунця» Єршова напам’ять від початку до кінця.

– Якщо б вам запропонували зробити аудіозаписи казок для дітей, погодились би?

– Так, із задоволенням.

– Ви часто гастролювали в інших країнах. Якими враженнями можете поділитися? Чи є різниця між виступами в Україні й за кордоном?

– Спів в інших державах і на Батьківщині взагалі-то не дуже відрізняється. Однак у Європі я виконую не лише те, що мені подобається (ролі своєї мрії – Вотан, Борис Годунов – найулюбленіші партії), а й те, що потрібно співати, бо не можна зупиняти конвеєр власної музичної затребуваності. І коли роль мені не дуже подобалася, я намагався її зрозуміти. Тому що не сприйнявши роль, ти не можеш розраховувати на те, що тебе в ній полюбить публіка. Щодо реакції аудиторії – європейського глядача підкорити складніше, проте й почесніше. На оперних сценах України тебе знають, пробачать багато чого. Але ти знаєш, що за кордоном у тебе немає такої кількості шанувальників. Через це по-справжньому гучні овації в Європі – не таке часте явище, і тим вони цінніші.

Одне з останніх вражень – театр у місті Ов’єдо, Іспанія. Хаген, головна партія, «Загибель богів», улюблена роль, я би сказав, що це вагнерівський Мефістофель. То якраз було незадовго до вірусу, один з останніх моїх європейських ангажементів у 2019 році. Публіка прекрасно мене приймала. Я дуже ціную, що мені вдалося запалити іспанців німецькою музикою. Нечасто доводилося співати для людей музику їхньої країни: у Швеції виконував російську музику, в Англії – італійську та російську тощо.

Так було до 2019 року, коли я вперше виступив у невеликому містечку Кілі для жителів Німеччини з музикою їхньої країни – знову ж таки партією Хагена. Для мене це була надзвичайна відповідальність. Я довго до того йшов, мене старанно відмовляли, аргументуючи складністю іноземної мови чи неможливістю на високому рівні її відтворити. Та я прагнув цього, працював, мені дуже хотілося, щоб мене зрозуміла публіка, і на даний момент я досяг того рівня, який максимально відповідає вимогам німецької та французької мов.

– Тарасе Борисовичу, чи можете пригадати якісь особливі моменти під час виступів?

– Думаю, якщо такі миті й траплялися, то вони мали раціональне пояснення. Буду гранично чесним: виступ на престижній світовій сцені – Мюнхен, Лондон тощо – кар’єрна складова професії. Та є ще один аспект для мене, дуже особливий – присутність у залі певних людей. Зауважте, це не менеджери, не імпресаріо, не директори театрів, а високоосвічені в музичній сфері люди, які можуть оцінити твій талант. Наприклад, видатний музикознавець Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська та Рада Остапівна Лисенко, яких, на превеликий жаль, уже немає з нами. Або в Большому театрі співак Артур Ейзен. Хотілося сподобатися великим співакам, музикантам, диригентам минулого. Присутність таких людей у залі надихає, ти хочеш показати найкраще, що вмієш.

– Чи є у вас нездійснені мрії на оперній сцені?

– Узагалі-то так. Хочеться бути головним у виставі. От у балеті «Лебедине озеро» Одетта-Одилія – головна, вона веде спектакль, Жизель – те саме. І мені хочеться побути королем вистави, такі партії є, але для баса їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Борис Годунов, Вотан у «Валькірії», – я співав Вотана, але у Європі, а мені хотілося б побути королем вистави на Батьківщині якнайдовше.

Тарас Борисович приділив мені дуже багато часу, за що я йому безмежно вдячна. Безліч цікавої інформації я не розмістила в даному інтерв’ю, зокрема нашу розмову про знаковий цикл Модеста Мусоргського «Песни и пляски смерти», який, до речі, саме у виконанні Тараса Штонди я даю прослуховувати своїм учням у музичній школі, цікаві враження від першого очного знайомства із Тарасом Борисовичем у глядацькій залі Національної опери в 2011 році. Змістовними та глибокими були теми про диригентів, співаків, музикантів, про неосяжний Всесвіт «Опера» та багато чого іншого. Відверто зізнаюся, що тривалий час знаходжуся у полоні магії академічного вокалу, зокрема захоплюючого тембру голосу Тараса Борисовича Штонди.

Інтерв’ю відбулося в останні дні локдауну. Через кілька днів активне життя у столиці відновилося. Для народного артиста України, соліста Національної опери Тараса Штонди почалася насичена й бажана робота. Невдовзі співак виконав партію Амонасро в опері «Аїда» Джузеппе Верді. А сьогодні, 19 лютого в оперному театрі відкриється оксамитова завіса і перед очима глядачів постануть образи зі сторінок поеми Олександра Пушкіна «Цигани», яка в 1892 році надихнула юного Сергія Рахманінова. У цей вечір слухачі зануряться у вир пристрастей і переймуться особистою трагедією Алеко, партію якого в однойменній опері заспіває Тарас Штонда.

Надія УСТЮЖАНИНА