Уроки Самуїла Майкапара: До 90-річчя циклу «Бирюльки»

7
Share Button

Ім`я композитора Самуїла Мойсейовича Майкапара відоме кожному поціновувачу музики, який хоча б певний час навчався у музичній школі

Митець народився у Херсоні 1867 року. І хоча його пам`ять не зберегла спогадів про це місто, саме тут його душа торкнулася світу. Потім було дитинство в Таганрозі, юність і роки навчання у Петербурзі, «стажування» в Теодора Лешетицького у Відні, короткий період життя в Москві, що супроводжувався концертними відрядженнями до Німеччини, і знову – Петербург, робота протягом 20 років у консерваторії на посаді викладача по класу фортепіано, професора.

Самуїл Майкапар – майстер дитячої фортепіанної мініатюри. Він звернувся до цього жанру ще на початку педагогічної діяльності, відчуваючи нестачу якісного навчального репертуару. Його п`єси – образні, максимально пристосовані для дитячих рук, неймовірно різноманітні за тематикою; музичні портрети – яскраві, ніби герої улюблених книжок і мультфільмів.

Іноді Майкапару несправедливо дорікають вторинністю його музичного мовлення, відсутністю власного стилю. Однак за умови глибокого вивчення проблеми стає очевидним, що завдання дитячої педагогіки – введення у світ дорослої музики, засвоєння уже сформованих стилів і пов`язаних із ними фортепіанних технік. З іншого боку, Майкапар, як і композитори його оточення, – а серед них Олександр Гречанінов, Сергій Танєєв, – сповідував традиційні погляди на розвиток музичного мистецтва, черпаючи натхнення у творчості великих майстрів. Романтичне світосприйняття, притаманне цим музикантам, немов матриця, визначало природу їхніх художніх образів.

Загалом, найпопулярнішим твором Самуїла Майкпара серед педагогів є фортепіанний цикл «Бирюльки», ор. 28. Композитор написав його у зрілому віці (59!) на замовлення ленінградського видавництва «Тритон» у 1925–1926 роках (див.: Вольман Б. Самуил Моисеевич Майкапар. Очерк жизни и творчества. – Л., 1963. – 72 с.). Тож 90-річний ювілей циклу є приводом звернутися до нього знову, щоб гідно оцінити.

Цикл увібрав найкращі риси стилю автора й відобразив багато його творчих і педагогічних постулатів.

По-перше, Майкапар надав циклові чіткої структури: п`єси написані в усіх тональностях до шести знаків включно, по квінтовому колу. Вони об’єднані в зошити по чотири мініатюри, причому кожен зошит присвячено певній дитині. Ці посвяти є у прижиттєвому виданні «Бирюльок», а також виданні 2015 року, здійсненому за ініціативою онука Самуїла Майкапара Олександра Майкапара у серії «Антология призведений» (див.: Майкапар С.М. «Бирюльки», ор. 28. – Челябинск, 2015. – 59 с.). І я завжди думаю: хто ці так шанобливо згадані в нотах Гарік Русінковський, Катя Тотеш, Галочка Грубер, яким випало щастя спілкуватися з мудрою і талановитою людиною?

Логіка руху за квінтовим колом визначає наявність контрасту між сусідніми п`єсами – ладового і, як правило, образного. Майкапар майстерно використовує для цього виразні можливості рояля, зокрема його регістрові фарби. Порівняйте, наприклад, три п`єси з четвертого зошита: «Музична скринька» – у дуже високому регістрі, зі скляним звуком, механічним ритмом, – гарна, але нежива іграшка, – змінюється «Похоронним маршем», який звучить сумно, у низькому регістрі, в паралельному русі голосів. Після цих двох п`єс з`являється душевна й гармонійна «Колискова», як острівок – посередині клавіатури: її безтурботність і спокій сприймаються тепер яскравіше. Звертаючи увагу на розташування п`єс у циклі, онук композитора, Олександр Майкапар, пише: «Поява кожної наступної звучить як сюрприз, а не як дисонанс попередній. Ця особливість знову-таки змушує згадати Інвенції і Симфонії Баха, у яких кожна п`єса є одночасно і самостійним твором, і ланкою ланцюга» (див.: Майкапар А. Самуил Майкапар и его цикл «Бирюльки». – Челябинск, 2015. – С. 4–8).

По-друге, «Бирюльки», як і багато циклів автора, написані для дітей різного віку, або, як говорив Майкапар, різних ступенів. Причому «дорослішання» музики проходить ніби в два етапи. У дієзних тональностях – із першої мініатюри до восьмої, закінчуючись «Короткочасним видінням» – тонкою психологічною замальовкою, і в бемольних, де остання п`єса «Вершник у лісі» призначена для юнацького віку. Крок за кроком змінюється тон автора, все серйознішими стають теми, винахідливішими – музичні барви.

Із якою любов`ю Майкапар-композитор ділиться з молодшими побратимами по мистецтву дорогоцінними «гармонійними скарбами»! Малий ввідний септакорд, немов подарунок, сяє блискучими гранями в «Легенді». У першому розділі він з`являється і у вертикалі, і як речитація; у репризі – це вже вишуканий звукопис у високому регістрі, імітаціях мотивів, і, розчиняючись у вишині, звучить та сама гармонія.

По-третє, характерна риса «Бирюльок» – стильові алюзії, які перетворюють знайомство з музикою на захопливу гру. Як ґрунтовно ерудований у сфері європейської музичної літератури митець, котрий переграв у дитинстві та юності неймовірну кількість камерних, оперних і фортепіанних творів, автор тонко натякає у своїх п`єсах на різноманітні стилі, почерки інших композиторів і «смачні» деталі. Розпізнавати ці знаки й для дорослого музиканта є великим задоволенням. Так, точно витримана старовинна двочастинна форма Польки відсилає нас до зразків барокових танців. У «Легенді» альтерація нестійких щаблів (II#, IV#, VI#), «художні» гами викликають у пам’яті мелодії Петра Чайковського, а збільшений тризвук (такт 23) «пронизує» схожістю ситуації зламу подій у Першій баладі Фридерика Шопена (такт 59). У Романсі оживають аромати п`єси Едварда Гріга «Навесні» й декламаційні злети Роберта Шумана. Інтелектуальний конструктивізм музики XX століття, притаманний, зокрема, стилю Бели Бартока, розпізнається у «Семимильних чоботах».

Безсумнівною перевагою частин «Бирюльок», призначених для дітей старшого віку, є висока духовність мистецьких образів, вибір зрозумілих і цікавих тем. Інколи саме тональність, її топографія визначають зміст мініатюри. Так сталося із п`єсою «Хмари пливуть». Звуки її основної тональності b-moll майже всі містяться на чорних клавішах, а тональності домінанти F-dur – на білих. І цей контраст «білих» і «чорних» акордів композитор перетворив на справжнє протистояння образів. З одного боку – важкість і приголомшлива сила хмар, які ніби прасують землю (такти 1–6); з іншого – сміливий тональний рух (ланцюг відхилень у f-moll, as-moll, a- moll, такти 7–11), руки, розкинуті по всій клавіатурі, поява «білих» – світлих акордів на білих клавішах (такти 12–15), яких переборюють тритони й зменшені тризвуки (такти 16–19). І вся ця непроста боротьба розгортається в межах piano й pianissimo – пошепки! Складається враження, що композитор говорить зі слухачем езоповою мовою.

Останню п`єсу циклу – баладу «Вершник у лісі» написано в тональності es-moll, що доволі рідко зустрічається у дитячій фортепіанній літературі. А в «дорослій» музиці ця тональність асоціюється із темою страждання (Й.С. Бах. Прелюдія і фуга з першого тому Добре темперованого клавіру), з неможливістю подолання ліричним героєм фатуму (Ф. Шопен. Полонез № 2). Ще одна асоціація – за жанром – із баладою Франца Шуберта «Лісовий цар», де історія закінчується смертю дитини.

Інакше – у Майкапара. Його герой – безстрашний лицар, який долає усі перешкоди. Назва п`єси точно вказує на два основних образа. Ось вершник стрімко мчить лісом – старим, нерухомим, із могутніми, вкритими мохом деревами, покрученим гіллям; його обриси ледве можна розрізнити у навколишніх заростях. Характер цього образу визначає пунктирний ритм, мелодію побудовано на тризвуку, логіка гармонічного розвитку ясна. Але з`являються незворушні акорди. Неначе на шляху вершника зненацька постають ряди вікових дерев. Майже в кожному такті – нові тональності: Ces, D, F, d, B, as, des, ges. Вони виникають невблаганно, як непереборні перешкоди. Хроматичний зсув гармоній – повзуче коріння, що заважає рухатися… Довго триває ця боротьба, але вершник перемагає і зникає вдалині!

Коло найважливіших тем окреслене, цикл завершено, але життя триває. Тому останній пасаж твору такий стрімкий і прямий, схожий на стрілу. Він скерований у майбутнє. Автор ставить у кінці не одну крапку, а три. Не випадково Самуїл Майкапар завершує цикл цією пронизливою нотою подолання часу. Віддаючи належне зовсім юним виконавцям і створивши для них маленькі шедеври, композитор, звертаючись до доросліших дітей, говорить із ними «на рівних». Він торкається значущих для них тем у сповіді Фугети, історії кохання Романсу, боротьбі добра й зла «Хмар», перемозі лицарського духу «Вершника».

Перегорнувши лише деякі сторінки відомого циклу фортепіанних п`єc «Бирюльки», ми занурились у дивовижний, надзвичайно наповнений світ самого автора, Самуїла Мойсейовича Майкапара. (Повний огляд п`єс циклу подано в путівнику автора цих рядків: Матлашевская Е.М. Самуил Майкапар. Цикл пьес для детей «Бирюльки», ор. 28: Путеводитель. – Снегиревка Николаевской обл., 2016. – 40 с.) За казковими й романтичними образами ми легко впізнаємо налаштування його душі – піднесений дух лицарства, служіння мистецтву.

Присвятивши «Бирюльки» дитячій і не тільки аудиторії, Майкапар майстерно поєднав серйозність і жарт, сердечність і мальовничість, глибину, узагальненість і тонкість рисунка звукозображальних картин. «Бирюльки» належать до найкращих зразків дитячої фортепіанної літератури.

У книзі «Роки навчання» композитор пише: «Найкращими годинами свого життя я вважаю години, проведені за роботою над своїм музичним виконавством, композицією і літературним доробком. Ця потреба і любов до власне праці… становлять для художника найцінніше благо. Другим благом я вважаю відчуття й усвідомлення безперервного росту своїх художніх досягнень… Третє, не менш цінне, а то й цінніше для художника благо, яке, певно, можна поставити вище перших двох, – це усвідомлення, що працею своєю і своїм мистецтвом він робить внесок у культурно-художнє суспільне життя людей. Ці три блага я ставлю вище слави і пов`язаних із нею переваг.., а усвідомлення вже виконаного обов`язку перед суспільством не можна відняти в митця за жодних зовнішніх обставин» (Майкапар С. Годы учения. – Москва, 2011. – С. 7, 8). Показово, що цю книгу автор адресує саме юним музикантам. У ній він говорить про пріоритети власного життєвого вибору, дає неперевершені за влучністю характеристики педагогам, у тому числі Антону Аренському, Антону Рубінштейну, Теодору Лешетицькому.

Створюючи музику в пореволюційних умовах, що абсолютно змінили пріоритети в усіх аспектах життя, Самуїл Майкапар спирався на традиції культури «романтичного» століття і демонстрував глибоку прихильність до його ідеалів. У цьому проявилося його бажання сповідувати вічні духовні цінності, а також – характер, кристал його духу, завдяки якому в непростий час він зберіг ментальну цілісність, спокій, внутрішню міць і радість, якими щедро поділився із нами.

Олена МАТЛАШЕВСЬКА

Share Button