Вадим Гнєдаш: «У якісному звучанні оркестру зацікавлений тільки диригент»

4
Share Button

Вадим Гнєдаш – ціла епоха у вітчизняній музиці. Досить сказати, що майже три десятиліття він керував оркестром Держтелерадіо УРСР, зробив близько тисячі (!) фондових записів, поряд із сотнями партитур зарубіжних класиків переграв практично всю українську музику ХХ століття. Композитори-сучасники і композитори-співвітчизники завжди були для Вадима Борисовича на першому місці. Очолюючи симфонічний оркестр, він не меншу увагу приділяв найкращим вокалістам, дбав про те, щоби голоси Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Петра Білинника і багатьох інших збереглися на плівці, а значить – і в пам’яті слухачів

Теперішнє молоде покоління меломанів навряд чи бачило Вадима Гнєдаша на сцені, – після хворобливого розриву з колись рідним колективом він виступав не часто. Зараз музикант повністю занурений у викладання в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського.

У Вадима Гнєдаша славна й водночас нелегка доля. Ще трагічнішою вона була у його батьків: тата, знаменитого воєначальника Пилипа Іртюгу розстріляли в 1937 році як «ворога народу», матері ледь вдалося вижити і вберегти від нещастя двох малолітніх дітей. Трагізм сімейної історії Вадима Гнєдаша дивним чином переплівся із драматизмом диригентської професії, і тут складно сказати, що первинне, а що – другорядне…

Із батьками
Із батьками

– Вадиме Борисовичу, ви майже тридцять років працювали з оркестром Українського радіо і телебачення, а в 1989-му раптом самі пішли з колективу. Як так вийшло?

– Коли Михайло Горбачов оголосив «перебудову», оркестр заявив, що тепер усі рішення ухвалюватиме рада трудового колективу. Мовляв, раніше була ваша влада, а тепер – наша. На першому ж засіданні поставили мені в провину те, що я проводжу забагато репетицій. Я відповів: «Як це забагато? П’ять репетицій на Третю симфонію Чайковського – надскладний твір на п’ять частин – це дуже мало!» – «А нам треба так, щоб один раз програти – і досить».

На той час в оркестрі було шість пультів перших скрипок, а вони мені кажуть, що вистачить і чотирьох. Питаю: «А що робитимуть ті два пульти?» – «Працюватимуть удома над собою». Просто божевілля якесь!

Я ж нікого не ображав, просто чесно виконував свою роботу – записи, концерти… Мені тоді було 58, до пенсії залишалося два роки. Оркестр запропонував мені подумати. На що я зауважив: «Мене цікавить тільки одне питання: якщо буде по-вашому, хто відповість за якість продукції?» – «Звичайно, ви! Ви ж художній керівник». Тоді я прямо заявив: «Не вам зі мною, а мені з вами не по дорозі». Сам пішов, хоч колегія при Держтелерадіо мене і не відпускала… Але я твердо вирішив, що більше в цьому колективі не пробуду жодної хвилини. Усе, любов скінчилася! 28 років – як один день…

gnyedash-dyryguye

– Викладати диригування у Київській консерваторії ви почали після звільнення з оркестру?

– Я викладаю з 1968 року і на той момент уже був професором. Просто консерваторія стала моїм основним місцем роботи. Зараз маю у класі чотирьох студентів. Окрім того, постійно їздив на гастролі, виступав із різними оркестрами.

– Інші оркестри пропонували вам перейти до них працювати?

– Багато разів! І не тільки київські, але й з інших міст – Львова, Донецька. Але за десятки років каторжної диригентської роботи я стільки всього пережив, що більше вже нічого не хотілося…

– Що, на вашу думку, найдраматичніше у професії диригента?

– Бачили, який конфлікт трапився у Юрія Любимова в Театрі на Таганці? Із керівництвом оркестром те саме. Лідер колективу – єдина людина, зацікавлена в якості продукції. Більшість же оркестрантів мріють тільки про одне – якнайменше напружуватися.

– Ви народилися в Москві, але майже все життя працювали в Києві…

– Тут усе просто. Мій батько, Пилип Павлович Іртюга, був полум’яним революціонером, з 1918 року членом партії більшовиків. Родом він із Сибіру, куди під час столипінського переселення переїхали з Чернігівщини його батьки. Бабуся так у Сибіру і померла, не навчившись говорити російською. Батько воював усю громадянську війну, був правою рукою воєначальника Іони Якіра (одна з вулиць у Києві названа його ім’ям), мав чин полковника з особливих доручень. Перед тим вони пройшли разом усю Першу світову. А до жовтневого перевороту батько, здається, був землеміром.

Коли столицю України перенесли до Харкова, Іона Еммануїлович оселився там. Тато завжди жив із ним в одній квартирі, в окремій кімнатці. У Харкові він одружився з моєю мамою, після чого поїхав до Москви, став слухачем Військово-повітряної інженерної академії імені Миколи Жуковського. Іона відпустив його на навчання, бо той чин мав високий, а освіти не було… Мама, корінна харків’янка, перевелася до Московського медичного інституту, але за фахом потім не працювала.

1950-ті рр.
1950-ті рр.

Батько закінчив академію 1934 року, коли столицю знову перенесли до Києва. Його любили в армії, він був веселий, компанійський, гарний хлопець. Василь Блюхер хотів його забрати на Далекий Схід, але Іона був проти. Сказав Блюхеру: «Я тобі його не віддам, я його годував, поїв». Справді, поки батько вчився, він постійно надсилав до Москви продукти. Роки тоді були тяжкі, голодні.

У Києві нашій сім’ї дали велику чотирикімнатну квартиру поруч із Радою Міністрів. Батько отримав посаду головного інженера військово-повітряних сил Київського особливого військового округу, став генералом.

– У дитинстві ви відчували особливе становище сім’ї?

– Ну, що я міг тоді розуміти? У саду весь час грався із Петьком Якіром (Петро Іонович Якір, 1923–1982, – відомий радянський історик, учасник правозахисного руху, після розстрілу батька репресований, реабілітований у 1955 році. – Ред.), який жив поруч у шикарному особняку, тодішній резиденції командувача.

– Як ви, син військового, прийшли до музики?

– Батько мріяв, щоб я навчався музиці. Музику він дуже любив, добре співав. Я навіть запам’ятав у його виконанні арію Демона з однойменної опери Антона Рубінштейна (мама акомпанувала). Отакі тоді були більшовики: спочатку все знищували, а коли захопили владу, почали вчити дітей «буржуазній» музиці й німецькій мові. Уроки мови мені давала німкеня, котра ходила до нас, а музикою зі мною спершу займалася мама, потім з’явилася вчителька. Я провчився грі на фортепіано рік чи два. А далі настав 1937-й, тато пішов на роботу – і досі десь там «ходить»… Мені тоді виповнилося шість років, сестрі – шість місяців. У 1938-му, забрали діда, маминого батька.

Слідчий на прізвище Капустін давно знав мого тата по роботі, дуже йому симпатизував. Він не одразу видав розпорядження про конфіскацію майна (дещо встигли продати), не забрав у матері паспорт, хоча в усіх жінок і членів сімей «ворогів народу» негайно вилучали паспорти. Вони вже нікуди не могли подітися, щоночі чекали, що й за ними приїдуть…

Кінець 1960-х рр.
Кінець 1960-х рр.

Мама з двома дітьми на руках регулярно ходила до республіканського управління НКВС (колишній Інститут шляхетних дівчат, потім Жовтневий палац). Одного разу в кабінеті слідчого вона побачила не Капустіна, а якогось старого, страшного на вигляд ката, який сказав: «Я вас повинен засмутити. Ваш товариш Капустін виявився ворогом народу», – і тут же забрав у матері паспорт. Нас врятував молодий лейтенантик, який не лише повернув документ, а й суворо наказав у той же день виїхати з Києва.

Ми втекли до діда, у Харків, на Москалівку, 33, – цей будиночок і досі не знесли. До 1941 року я відвідував загальноосвітню і музичну школи. Оскільки рояля в нас уже не було, мені купили маленьку скрипочку-вісімку.

– Під час війни ви залишалися в Харкові?

– Першу зиму ми страшенно мучились, голод був жорстокий. Усе, що було в будинку, міняли на їжу в сусідніх селах. Ще перед війною мама вийшла заміж за Бориса Миколайовича Гнєдаша. Вітчим – свята людина, усиновив мене і сестру Руслану, своїх дітей у них не було. Досі молюся за нього… Він був видатним ученим, у середині 1930-х його нагородили орденом Леніна за виведення кількох нових порід овець.

За німців ми переїхали спочатку до Золочева під Харковом, де вітчим працював тваринником протягом 1942–1943 років. А в 1944-му перебралися в Лебедин, рідне місто Бориса Гмирі. Там утворився Український музично-драматичний театр, куди мене, тринадцятирічного, взяли на роботу скрипалем. Як службовець отримував 500 грамів хліба (дітям належало 200). Зарплатні в 550 рублів вистачало на п’ять кілограмів хліба…

Із Веніаміном Тольбою. Кінець 1950-х рр.
Із Веніаміном Тольбою. Кінець 1950-х рр.

– Що ставили в той час у Лебедині?

– Усю українську класику: «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм», «Циганку Азу», «Ой не ходи, Грицю…», «Безталанну»… Це був хороший театр із чудовими акторами. Одна з актрис була зі знаменитої династії Садовських, народна артистка. Війна привела до Лебедина тих, хто за інших обставин ніколи б туди не потрапив. У містечку знаходився величезний авіаційний центр, де заправляли американські літаки, було безліч льотчиків, тож театр заповнювався щовечора.

– Працюючи в театральному оркестрі, ви думали про те, щоб зайнятися диригуванням?

– Ні, тоді хотілося одного – вступити до музичного училища. Після війни вітчима запросили очолити кафедру в Житомирському сільгоспінституті, а я став студентом Житомирського музичного училища як скрипаль. Одразу ж мене взяли на роботу в театр. Коли пішов із театру (це сталося на третьому курсі), організував при Будинку офіцерів естрадний оркестр. Два роки керував ним! Виконували переважно популярну музику, три-чотири рази на тиждень супроводжували танці. В оркестрі було чоловік двадцять, мама грала на роялі – у мене в підпорядкуванні…

Яків Файн, Олександр Александров, Олександр Таранець, Вадим Гнедаш. Початок 1950-х рр.
Яків Файн, Олександр Александров, Олександр Таранець, Вадим Гнедаш. Початок 1950-х рр.

В училищі були чудові педагоги, яких дивом не встигли перестріляти. Особливо виділявся завуч Сергій Андрійович Каплун. Геніальний перекладач Борис Тен (Микола Васильович Хомічевський) викладав нам хорове диригування та аранжування! Із нашого випуску майже всі вступили до консерваторії. Мій друг Женя Кушаков після консерваторії закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого, став знаменитим оперним режисером. Тривалий час очолював театр у Казані, був головним режисером у Донецьку, потім переїхав до Одеси. Блискучий музикант Женя Євпак викладав у Сімферопольському училищі. Тоді був інший час, ми жили духовними інтересами… В училищі я мріяв про консерваторію, дуже багато займався і переграв ліву руку…

– Про Святослава Ріхтера, який народився у Житомирі, тоді знали на його малій батьківщині?

– Про те, що Ріхтер родом із Житомира, стало відомо пізніше. Гастролюючи у Києві, він щоразу висував умову: поїздка до Житомира. Тоді ще були живі його старенькі тітоньки. У Житомирі Ріхтер завжди безкоштовно виступав перед студентами музичного училища. Але в ті роки я вже мешкав у Києві.

– Чи легко складалися ваші стосунки з педагогом із диригування Олександром Климовим? Якою він був людиною?

Із Левком Колодубом. 1973 р.
Із Левком Колодубом. 1973 р.

– Він тоді був ректором Київської консерваторії. Хороший диригент, міцний професіонал, заслужений діяч мистецтв двох республік. У нього я навчався усі п’ять років. Звичайно, зі студентами Олександр Гнатович тримав дистанцію. Два рази на тиждень давав уроки, але все ж таки йому було не до нас. От коли я в 1959 році на Другому республіканському конкурсі молодих диригентів розділив із Геннадієм Проваторовим перше і друге місця (журі, яке очолював Борис Лятошинський, ніяк не могло вирішити, кому з нас котре місце дати), Климов запросив мене до себе додому, познайомив із дружиною.

– Це була ваша єдина перемога на музичних конкурсах?

– Не зовсім. На першому конкурсі в 1955 році, коли я тільки-но закінчив консерваторію, зайняв четверте місце. А в 1959-му я вже на повну силу керував філармонійним оркестром у Донецьку.

У 1960 році зі мною трапилася курйозна історія. Після шести років роботи в Донецьку мене послали на Декаду українського мистецтва в Москву і представили до звання заслуженого діяча мистецтв. Я пішов до обкому партії і кажу чиновникам: «Мені соромно в 29 років називатися діячем, я не зможу людям в очі дивитися!» Адже тоді і Борис Лятошинський, і Андрій Штогаренко були лише заслуженими діячами! Іван Петрович Гуренко, батько майбутнього секретаря Компартії УРСР Станіслава Гуренка, був у той час заступником міністра культури і дуже мені симпатизував. Але оскільки документи вже пішли у справу, я міг вимагати тільки одного: замінити слово «діяч» на «артист». Іван Петрович розгубився: «Ну, дивися, дурницю робиш». А потім у Москві на Декаді оголошують: «Дущенко – заслужений діяч, Проваторов – заслужений діяч…» У 29 років при яскравому темпераменті ще стільки наївності було!

– Вам часто доводилося спілкуватися з Лятошинським?

– Коли я навчався в консерваторії, це був живий бог. Усі знали, що Лятошинський – геній. Я можу поставити його в один ряд із Прокоф’євим, Шостаковичем, Мясковським, Хачатуряном. В Україні він такий один. А як інакше можна сприймати людину, яка написала Третю симфонію? Тоді ми тільки її і знали.

На кафедрі оперно-симфонічного диригування Київської консерваторії (зліва направо): Михайло Канерштейн, Микола Колесса, Вадим Гнєдаш, Володимир Кожухар, Борис Чмстяков, Дмитро Завадинський, Аллін Власенко. 1970 р.
На кафедрі оперно-симфонічного диригування Київської консерваторії (зліва направо): Михайло Канерштейн, Микола Колесса, Вадим Гнєдаш, Володимир Кожухар, Борис Чмстяков, Дмитро Завадинський, Аллін Власенко. 1970 р.

Першу і Другу симфонії я «витягнув із ями» набагато пізніше, в 1960-х. Мене напоумив сам Лятошинський. Якось, уже будучи керівником оркестру Держтелерадіо УРСР, зустрів його біля оперного театру (він любив пішки ходити на роботу). Запитую: «Борис Миколайович, над чим ви зараз працюєте? Швидше давайте ноти, я з радістю зіграю». – «Ви знаєте, я поки не можу дати партитуру. Ось навіть зараз іду і подумки доробляю». І сумно додав: «Так у мене ж іще й Друга симфонія є…»

Коли я побачив ноти – захворів. Геніальна музика! Потім уже прийшла черга Першої, її встигли записати на платівку…

– Але повернімося до вас. Після консерваторії ви одразу пішли працювати?

– Перший рік по закінченні був диригентом оперної студії при консерваторії, дуже багато чому навчився у Веніаміна Тольби. Він не викладав, а тільки диригував. На четвертому й п’ятому курсах я ходив на всі його репетиції: ішов з дому о восьмій ранку й повертався опівночі! Це була справжня школа! Перейняв у Тольби манеру роботи зі співаками. Поступово він став мені доручати окремі співанки, мізансцени, репетиції. Коли настав час розподілу випускників на роботу, концертмейстери оперної студії пішли до ректора Андрія Штогаренка: «Не можна нам упустити цього хлопчика, у нього ж є вокальний слух, уміння працювати зі співаками!» Тольба мені передав «Євгенія Онєгіна», пізніше ми разом ставили «Чарівну флейту», я освоював поточні спектаклі.

А в 1956 році я зважився залишити Київ і поїхати в Донецьк, власне кажучи, завдяки Костянтину Сімеонову. Я тоді підійшов до нього і сказав, що мучуся, не знаю як учинити. У консерваторії кличуть до аспірантури (я був відмінник, отримував іменну стипендію), в оперній студії є робота, а мене запросили на місце другого диригента філармонії в Донецьк, пам’ятаючи за конкурсом 1955 року. Сімеонов подумав і відповів: «Я теж у Пітері непогано закінчив, мене так само рекомендували в аспірантуру. Але я поїхав у “ведмежий кут”, до Петрозаводська, що у Карело-Фінській РСР, де тоді організували оркестр». І додав: «Ну, закінчиш ти аспірантуру і з цієї оперної студії так і підеш на пенсію…»

– Як змінилося ваше життя після переїзду до Донецька?

– Головне, чим спокусили мене донеччани, – окрема кімната в новому будинку для працівників мистецтв, хоча в той час кімнати давали тільки сім’ям.

Це зараз Донецьк – «столиця світу», а тоді там була одна центральна вулиця до металургійного заводу імені Йосипа Сталіна, решта – землянки, бруд… Але симфонічний оркестр, який очолював Соломон Фельдман (у нього я теж багато чому навчився), був дуже пристойний. Коли через два або три роки Фельдман виїхав із Донецька, я посів його місце.

– Які твори були в репертуарі Донецького філармонійного оркестру?

– Грали все, що тільки можна: симфонії Бетховена, Чайковського, Брамса… Багато виконували української музики – вона обов’язково мусила бути в репертуарі. Брали участь у фестивалях, місячниках, виступали зі славетними хоровими капелами Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербурґ), акомпанували Ойстрахові, Гілельсу… Донбас першочергово забезпечувався не лише харчами, туди приїжджали найкращі музиканти Радянського Союзу. Пам’ятаю, як після концерту в Донецьку Еміль Гілельс наполіг на виступі в Горлівці, бо там його мали знімати на кіноплівку. Перед тим у нього був тур Америкою, а потім він летів до Великобританії. Гілельс тоді мені зізнався: «У Союзконцерту суворі умови. Не обслугуєш шахтарів – нікуди не поїдеш».

– Із оркестром Держтелерадіо УРСР ви записали неймовірну кількість творів. Яким чином працювала ця система? Хто саме вирішував, що записувати до фондів радіо, а що ні?

– Після мене у фонотеці Держтелерадіо України залишилося близько тисячі фондових записів, а були ж не тільки фондові! Ми працювали для редакції радіо. Політика була жорсткою: повинен звучати український радянський репертуар. Телевізійні трансляції спочатку були рідкісними, але поступово ситуація змінилася. Включитися в цей скажений конвеєр було дуже важко. Одна справа – виступи на естраді, які давалися мені легко, інша – запис, де все має бути виконано ідеально! Щоразу писали доти, поки не вийде, інакше худрада не приймала (до неї входило 15 осіб, які досконально знали партитури). Відбором музики займалася редакція, там працювали люди різного рівня. Головним редактором була Анастасія Довженко. Завдяки їй я і потрапив на радіо, отримав у Києві квартиру.

Щодня були чотиригодинні репетиції, іноді, не дуже часто, – концерти у Київській філармонії. У 1966–1967 роках, коли ще не було налагоджено співпрацю з Будинком звукозапису, двічі на тиждень (по вівторках і п’ятницях) грали на телебаченні у прямому ефірі! Потім пішли розмови, що живий ефір – це ризиковано, раптом хтось викрикне щось антирадянське. Почали робити разові записи і пускати їх в ефір (після кількох трансляцій разові записи розмагнічували).

– З колегами-диригентами підтримуєте стосунки?

– Так, з усіма. Багатьох із них я навчав у консерваторії. Серед моїх учнів – кілька народних артистів і дуже багато заслужених. Віктор Здоренко, який зараз перейшов працювати в консерваторію, десятки років керував Державним естрадно-симфонічним оркестром. Найяскравіша постать – Святослав Редя, почесний громадянин міста Запоріжжя.

– Викладати вам подобається?

– Звичайно, це в мене виходить. По-перше, всі твори, які вивчаю зі студентами, я або грав, або записував. По-друге, з роками стаєш мудрішим, набагато краще розумієш музику. Відкриваєш партитуру – і читаєш її, як роман.

– Розкажіть про ваші гастролі. З якими оркестрами доводилося виступати?

– У 1962 році вперше диригував за кордоном, у Бухаресті. Усе пройшло дуже вдало, у мене збереглися рецензії. Потім бував у Польщі, Словаччині. Об’їздив усі республіки колишнього Союзу. Оркестр Держтелерадіо при мені не виїжджав. Але в той час не виїжджав жоден український колектив! Напевно, перший прецедент – це гастрольна поїздка оркестру Київської опери з геніальним Костянтином Сімеоновим. Італійські рецензенти його так і називали «російський Караян».

– Чим ви займаєтеся зараз? Старі свої записи слухаєте?

– З 1984 року живу біля Голосіївського парку, щодня по дві години проводжу на свіжому повітрі, роблю зарядку.
Що стосується моїх записів, то, як не дивно, у мене їх удома майже немає. Це як чоботар без чобіт. Усе, думав, встигну. Але й зараз іноді ввімкнеш радіо – звучить. Не гірше, ніж французькі чи німецькі оркестри. Не соромно…

Юлія БЕНТЯ

Друковану версію інтерв’ю див.: Юлія Бентя. Вадим Гнєдаш: «У якісному звучанні оркестру зацікавлений тільки диригент» // Музика. – 2011. – № 4–6. – С. 46–51.

Share Button