Валентин Сильвестров: «Дочекатися музики»

Книга, про яку піде мова (Валентин Сильвеcтров. Дождаться музики: Лекции-беседы. – К., 2010. – 368 с.), певним чином перевернула свідомість широкого загалу шанувальників творчості нашого видатного сучасника – композитора Валентина Сильвестрова, причому не тільки у сприйняті його музики, а насамперед – в усвідомленні постаті, особистості митця. Чому? Тому що він практично не давав інтерв’ю, не «миготів» у вітчизняній пресі й здавався замкнутим, навіть відлюдним. Якщо ж урахувати той факт, що «бесіди з Валентином Сильвестровим» оприлюднюються не вперше (багато хто пам’ятає його діалоги з відомим російським музикознавцем Мариною Нестьєвою), стереотип сприйняття митця як неохочого до розмов розвінчується. Тим паче, що цього разу виступи мали відверто публічний характер: організовані Сергієм Пілютиковим і Сергієм Зажитьком, вони проходили в атмосфері безпосереднього спілкування митця з аудиторією у концертному залі Національної спілки композиторів України

Книжка виявилася дуже цікавою й, головне, «живою» з емоційної точки зору, бо в ній зафіксовано «не пригладжені» перемовини композитора зі слухачами: спонтанні запитання від присутніх і такі самі відповіді митця. Напевно, саме тому видання ледь не миттєво розійшлося – його розкупили і воно встигло стати бібліографічною рідкістю.

Дебютувала збірка в рамках «Київ Музик Фесту-2010», а далі презентувалася у Львові й навіть Москві, встигла вийти ще й українською мовою. Зазначити, що в ній ідеться про творчість і музику Валентина Сильвестрова, викладені його думки та міркування про власне мистецтво, є цікаві роздуми й висновки щодо музики взагалі, – це нічого не сказати, бо то – загальні фрази. Хоча насправді розмова точиться саме про це. Але ніхто не здатен переказати книгу, адже як можна відтворити «діалоги»? Тому її треба читати й формувати власні позиції. Утім, гадаю, певні акценти все ж слід розставити. Пройшло достатньо часу від прем’єрної презентації, щоб осмислити події, сформулювати певні думки щодо змісту видання.

Тож яка ця книга? Про це й стаття…

obkladynka

Назва книжки «Дочекатися музики» навряд чи приверне увагу пересічного читача. Бо ж відразу виникнуть запитання: якої саме музики потрібно дочекатися? про що, власне, йдеться?.. На щастя, ми здатні сприймати матеріальні об’єкти візуально. І коли на обкладинці бачиш ім’я та прізвище славетного автора – композитора Валентина Сильвестрова, а погляд фокусується на його фото, вже більше не замислюєшся над заголовком, – він перестає сприйматися як нейтральний, а, навпаки, наповнюється змістом. Миттєво виникає бажання роздивитися видання, пробігти очима анотацію, зміст, потримати його, перегорнути сторінки, окинути поглядом окремі фрагменти…

Валентин Сильвестров знаний своєю майже повною «закритістю» для інтерв’юерів. Його публічні висловлення про творчість можна буквально на пальцях перелічити, такий він далекий від будь-якої полеміки про музичне мистецтво, особливо власне. Отже, в книзі обговорюється не абстрактна музика, а «сильвестрівська», якої насправді варто дочекатися… Дочекатися не тільки її появи з-під пера славетного майстра, але також розуміння, осмислення, проникнення углиб свідомості, – одним словом, розкриття таємниць її метасимволічного іномовлення.

Повністю ж інтрига, пов’язана з назвою книги, вичерпується у постскриптумі – в наведених уривках із бесід з Валентином Васильовичем у видавництві «Дух і Літера», яке і випустило книгу в світ. Саме у редакції, на прохання співрозмовників, Сильвестров запропонував таку непомітну, позбавлену зайвого пафосу назву – «Дочекатися музики…»

У цій фразі, на мій погляд, – квінтесенція книжки. Музику потрібно очікувати, бути готовим зустріти, почути звучання усередині себе, розпізнати момент її приходу, як якогось осяяння, коли вона без жодного зовнішнього тиску, авторського диктату, з власної волі починає литись у простір, фіксуючись на нотних аркушах. Це і є домінанта авторських суджень, викладених у дванадцятьох лекціях-бесідах, своєрідних «месах на славу музики й трішки – поезії», як назвав їх сам Сильвестров. «Месах», відправлених разом із молодшими колегами – Сергієм Пілютиковим і Сергієм Зажитьком.

Монолог-міркування про «драму музики»

prezentatsya

Книжка – живий діалог композитора зі слухачами. Вона вибудувана за законом самоорганізації матеріалу, логіки саморозвитку, тобто як живий організм, котрий має внутрішні стимули і волю до самостійного існування. Незважаючи на те, що над нею трудився цілий штат працівників, враховуючи організаторів проекту та активних слухачів, які ставили часом доволі каверзні й провокаційні запитання, а також видавців, редакторів, верстальників і дизайнерів, вона все одно сприймається як персональна робота, – скоріше, літературна творчість-мистецтво Валентина Сильвестрова.

Водночас це не літературний трактат, який розкриває талант Сильвестрова-письменника. Під творчістю-мистецтвом маємо на увазі зовсім інше – композитор розмірковує про музику так, що просто неможливо визначити його судження якимось іншим терміном, окрім мистецтва.

Той, хто прагне почути блискучу, вишколену й у деталях продуману мову оратора, котрий цілеспрямовано працює на публіку, можливо, розчарується. Книга пропонує монолог-міркування – тихий, не пафосний (як і вся творчість композитора) – про музику в цілому. При цьому власна звукотворчість автора – тільки привід, поштовх для роздумів. У книжці зафіксовано живий потік думок про буття музики у світі, стадії й іманентні закони її існування, колізії й перипетії, які вона проживає у процесі становлення. Тобто це – монолог-розповідь про «драму музики», якою вона відкривається композиторові.

bilych

Коли дочитуєш книжку до кінця, виникає бажання повернутися до окремих глав, зупинитися то на одній, то на іншій, затриматися на конкретних висловленнях автора, тобто увійти у суть викладених думок, бо за першим разом можна пропустити масу цікавих і цінних суджень, не збагнути їхнього змісту через стрімке просування надінтелектуальної думки Валентина Сильвестрова. Деякі з його цитат, виділені окремо на маргінесах, сприймаються, як свого роду філософські максими, риторичні афоризми. Ці примітки за значенням конкурують з основним текстом, створюючи ефект подвійного текстового ряду.

Втілення онтологічного тандема Звука і Слова

Дванадцять зустрічей-бесід-глав навіть у книжковому варіанті не сприймаються як просто діалоги, а, скоріше, дійства. Сама їхня композиція наводить на такі думки, оскільки зустрічі відбувались у формі диптиха: на початку лунала сильвестрівська музика різних періодів творчості, а потім приділявся час обговоренню. При цьому музика налаштовувала на розмову, розкріпачувала, допомагала вловити тематичну нитку дискусії. Дійством ці акції були ще й тому, що в них утілився той онтологічний тандем Звука і Слова, до якого так прагнуть у творчості музиканти, але досягти його вдається не кожному, напевно, через примхливість муз.

Слово логічно постає з Музики, що зайвий раз підтверджує їхню діалектичну єдність у процесі природного перетікання одного в інше. І хоча дискусії правилися про високі матерії, зустрічі не були схожі на академічно суху й стриману розмову. Скоріше, навпаки, панувала атмосфера невимушеного спілкування, де мали місце гумор і сміх, що відтворено редакторами як коментарі й уточнення в дужках.

almashy

Концептуальна фабула книги полягає в ідеї Шляху одразу в кількох інтерпретаціях. По-перше, це життєвий шлях у світі музики видатного майстра. І тут напрошується порівняння з історією виникнення циклу «Тихі пісні», який обговорювався на одній із зустрічей. «Тихі пісні», як розповідав сам Валентин Сильвестров, поставали згідно з принципом заповнення осередків – спонтанно, мимоволі народжуючись і поступово утворюючи цілісний двогодинний цикл. Так з’являлись і лекції-бесіди, вкладаючись у цикл, немов «проростаючи» одна з одної. Між ними немає різких монтажних швів. Це шлях, яким разом зі слухачами йшов сам композитор, ретроспективно простежуючи свою творчу біографію, різні її стадії й віхи, починаючи від становлення в далекі 1970-ті й закінчуючи нинішніми, щойно написаними творами.

Хоча бесіди пропонують хронологію з розподілом на 1970-ті, 1980-ті, 1990-ті, 2000-ні роки, будь-яка межа тут – поняття умовне. У музичному шляху справжнього Майстра все завжди взаємопов’язано, аж до дрібних нюансів. Тому навіть, здавалося б, такі полярні крайнощі, як авангардний період і сьогоднішній, тихо-благозвучний, приємно-мелодійний, «багательно-серенадний», – це не взаємовиключні віхи творчості раптово «перенародженої» людини, яка прокинулася від «затьмарення» під назвою технологічне звукове мистецтво, тобто авангард, а логічний перехід від одного до іншого. Адже крізь «багательні» ескізи останніх років, немов перфокарту, просвічує авангард композицій ранньої творчості. На думку Валентина Сильвестрова, це вже «зворотний бік Місяця», від монументальних симфонічних матриць якого тягнуться силові потоки до літургійних псалмів і стихир, котрі захопили увагу композитора останнім часом.

По-друге, Шлях – це ще й метафора розвитку життя музики в культурному соціумі, історія її функціонування в онтології земного буття в період шалу модерну, потім у час згасання й переходу модерну в постмодерн і серед багатовекторних, іноді парадоксальних пошуків подальшого розвитку в лабіринтах плюралістичного мистецтва сучасності.

Занурення у первозданну стихію Мистецтва

bilych-sylvestrov

Отже, книжка надає читачеві – тому, хто відвідував лекції-бесіди, і тому, хто проґавив таку можливість, – зануритись у первозданну стихію Мистецтва. Її семантично тривимірний простір дозволяє опинитися в оазі філософської думки Маестро, творчій майстерні, а іноді – відчути чарівність його особистісного внутрішнього духовного світу, тим більше, що до видання додається диск із творами Валентина Сильвестрова різних років.
У лекціях митець вражає глибиною й точністю спостережень, відкривається як блискучий ерудит, володар феноменальних знань. І водночас читач відчуває, що насправді композитор зовсім не ставив завдання виховати в собі інтелектуала-енциклопедиста, аби захоплювати оточення. Створюється враження, що ці мудрі філософські знання були закладені в ньому первісно, а ті, що накопичувалися в процесі життя, їх доповнювали, органічно інтегруючись у свідомість. Судячи з власного досвіду, можу додати, що проникнення в ці потаємні лакуни мислення Валентина Сильвестрова – надзвичайно цікава подорож.

Можливо, освічені меломани і знавці музики композитора прочитають книжку на одному подихові, адже власні міркування про його творчість вони доповнять і відкоригують думками автора. А для тих, хто знайомий із музикою митця поверхово, видання може видатися, особливо спершу, якимось пишномовним «текстомазанням». Однак, зробивши над собою певне зусилля і переборовши бар’єр нерозуміння, що нерідко виникає під час пізнання нового об’єкта, читач і не помітить, як його поглине стихія індивідуальності Валентина Сильвестрова. І книжка поступово розкриє свої схованки і секрети, тим більше, що основні ідеї-думки Маестро про музику – про дбайливе до неї ставлення, про народження у мить переходу «від нічого до чогось», невловимість того сутнісного, що відрізняє шедевр від посередності, діалектизм і тісний взаємозв’язок усіх елементів музичного тексту, котрий мусить «пам’ятати сам себе». Ось такі думки лейтмотивом проходять крізь оповідь. Це подібно до кластер-акорду, про який любить згадувати сам композитор, коли йдеться про силові токи, що йдуть від нього і тягнуться через цілий твір. У такий спосіб цей кластер-акорд, на мій погляд, – кластер-фабула, проявляє себе й у літературному тексті, виринаючи у кожній главі опусу, на всіх його сторінках, залишаючи ті самі «кола на воді», про які поетично й захоплено у своїх лекціях-діалогах розповідав композитор.

«Танок поезії», «метафуга», «піаніст-віртуал»…

Коли чужа стихія думок стає рідною й близькою, уже не помічаєш певної «кострубатості» лексики, яку навмисно зберегли редактори, щоб у вихолощеній і милозвучній грі слів не втратилася «персональність» авторського голосу. Мова Валентина Сильвестрова так щедро пересипана метафоричними епітетами й риторико-символічними висловами, що затягує читача у вир суб’єктивного погляду на явища не тільки музичного життя, але й повсякденної реальності. Більше того, автори проекту наприкінці книжки склали величезний покажчик специфічних «сильвестрівських» термінів, серед яких трапляються, приміром, такі: «мовна серія», «танок поезії», «символічна симфонія», «метавальс», «метафуга»… – аж до дещо кумедного визначення «піаніст-віртуал».

Переважають у Валентина Сильвестрова саме подібні «мета-». Але в цьому й суть: у нього не просто мова, а метамова, не просто стиль, а метастиль – як у Музиці, так і в Слові. Лекції-бесіди й сама книжка є метатекстом зі своїми стилем і мовою, виявленими в емфатичних паузах і особливій символічній звуковій аурі. Та найголовніше, що крізь цей метатекст, як у палімпсесті, проглядаються обриси особистості композитора, який ділиться з читачами, слухачами, співрозмовниками і співтворцями своїми думками і музикою.

Анна ЛУНІНА

Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ

На фото:

Валентин Сильвестров

Обкладинка книжки

Валентин Сильвестров, Костянтин Сігов, Алла Вайсбанд і Сергій Пілютиков під час презентації видання

Концерт-презентація. Михайло Білич (скрипка), Дмитро Таванець (фортепіано, Золтан Алмаші (віолончель)

Михайло Білич і Валентин Сильвестров

Друковану версію статті читайте: Анна Луніна. «Меси» на славу музики і трішки – поезії // Музика. – 2012. – № 3. – С. 34–37.