Форум «Музика молодих-2011»

22
Share Button

Усесвітньо відомий італійський культуролог-семіотик, медієвіст і блискучий письменник Умберто Еко в одній із статей порівнював нинішню епоху з Середньовіччям. На його думку, сучасна культура така ж багатошарова, збірна, – одним словом, еклектична. Обидві культури вибудувані на взаємовпливі малого і великого, коли в малій формі, немов у дзеркалі, відбивається культурний макросвіт, а сам він структурується за принципом мозаїки з безлічі різноманітних дрібних форм, свого роду субкультур

Що ж, цілком відповідна формула для міжнародного форуму «Музика молодих», котрий раз на два роки проводить Національна спілка композиторів за підтримки Міністерства культури України. А ще для нього підходить більярдний термін «бриколаж». «Діяти з вивертами» – так він перекладається з французької. Наприклад, потрібно вдарити по кулі, щоб вона, відштовхнувшись від протилежного борту стола, пішла у зворотному напрямку і потрапила в лузу.

А яке ж відношення має цей термін до музики? Що стосується мистецтва, то в цій сфері він себе зарекомендував уже давно, ще з часів авангардних виступів структуралістів початку минулого століття. Поєднання непоєднуваного, нашарування контрастів, конструювання цілого з різного, а часом і полярно протилежного – ось суть явища. Чим не характеристика сучасної музики? Ну, а яка музика, такий і фестиваль.

За Форумом молодих чи не найкраще можна вивчати стан нинішнього українського музичного мистецтва. На ньому представлена молодь, а вона, як відомо, – завжди найактивніша, безкомпромісна, радикальна. Заспокоєння приходить із роками, а на початку творчого шляху кожен прагне заявити про себе якомога голосніше й оригінальніше. І в цьому – величезний плюс, тому що творчість молодих, немов індикатор, відображає тенденції часу, нехай іноді й на догоду швидкоплинній моді.

Які ж тенденції віддзеркалив нинішній форум? Пошук, експеримент – не новина для сучасної музики. Тим більше, що «бродильний» звуковий хаос лише на перший погляд здається мирним. Але насправді cеред звукових, мовних, стильових новацій вимальовуються полярні рельєфи. Спробуємо їх розпізнати.

За складом виконавців судити важко, бо фестивальний буклет представив героїв, які вже не раз брали участь у таких форумах: старожили «Київська камерата», ансамбль нової музики «Рикошет», Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України, камерний оркестр Національної музичної академії України імені Петра Чайковського і не так давно організований (у 2007 році) ансамбль «Nostri Temporis». Із гостей були одеський ансамбль «Senza Sforzando», «Ласонь-ансамбль» і хореографічний ансамбль Музичної академії імені Кароля Шимановського (Польща). А ще – безліч імен сольних виконавців. Отже, цілком стандартний виконавський «комплект» під «камерний» за форматом фестиваль.

Однак за виконавцями оцінюють якість звучання музики, але не напрямки її розвитку. Маршрути «прокладають» композитори. Про всіх не скажеш, бо список персоналій досить великий, тому вестимо розмову про тенденції.

prezentatsiya

Нове – це добре забуте старе

Пошук – ось головний «персонаж», який гучно заявив про себе в музиці молодих. Камерні й особливо симфонічні концерти презентували панораму пошуку в усьому розмаїтті. Ось хоч би опуси Олени Ільницької, Романа Качалова, Віталія Вишинського, Андрія Зименка або Олени Сєрової, Богдана Кривопуста, Валерія Антонюка, Анни Сєгал (Ізраїль), Максима Шалигіна. Кожен шукає власний стиль: хто в звукових барвах, хто в структурі композиції, хто в об’єднанні музики і поетичного слова. Різною мірою, за винятком Пасакалії Шалигіна – цілісного за формою і драматургією твору, опуси молодих страждали на багатослівність і туманну витіюватість думки, а часом і мозаїчну еклектичність матеріалу. І це цілком природно для авторів, які ще торують шлях у музиці. Але чи тільки тим пояснюється драматургічна пухкість більшості композицій? Думаю, що ні.

Еклектизм мови, стилю, форми, як правило, властивий «перехідним» епохам, а саме в такий час ми й живемо. Та що явно кидається в очі: композитори намагаються об’єднати авангардну мову сучасності з класичним і пізньоромантичним надбанням. Більше того, в назвах творів усе менше застосовують хитромудрі іноземні слова, та й узагалі програмні заголовки. Ще зустрічаються «Confession», «Nidamanngries sonate», «Відблиски вітража», «Пасія за святою барабанною паличкою», але такі розпливчасті за жанром опуси поступово зникають. Силу набирають класичні квартети, варіації, фантазії, концерти, прелюдії, балади, кантати. Що це – повернення назад? Цілком можливо, так виявляється бажання синтезувати сьогодення з минулим, сучасність із класикою, але також інтуїтивне, ще не усвідомлене авторами прагнення спростити загальний стиль української музики, очистити її від складної «шкаралупи» авангарду останніх років.

Фольклорний міф під маскою етносучасних екслібрисів

Як і попередній, нинішній форум ознаменувався цікавим фольклорним проектом «Етносучасність». Йдеться про відкриття фестивалю концертом «Київської камерати» (диригент – Валерій Матюхін) із ніжно тендітною, у корсаковсько-глазуновському стилі «Lulla.by» («Колисковою») для камерного оркестру білоруса Канстанціна Яськова, ретроспективними «Етноморфозами» для флейти і струнного оркестру Тетяни Бачул, де відтворювалися жанрові пасторалі, квазі-ренесансні модально-танцювальні формули й осучаснені фольклорні інтонації. «Пори року» для скрипки та камерного оркестру Золтана Алмаші, що вперше прозвучали на «Прем’єрах сезону-2011», ще раз засвідчили бездоганність стилю і художнього смаку їхнього автора. «Голод» для аматорських духових, фортепіано і струнних Олексія Шмурака й «Equilibrium» для автентичних голосів і камерного оркестру Олександра Шимка посилили ефектність програми за рахунок відеоряду, в обох випадках змонтованого під аматорське кіно.

ekran

Опус Олексія Шмурака сприймався, як короткометражний кіноролик. Саме на такий ефект, мабуть, і розраховував автор. Інша справа, що через акцентування відео музика перетворилася на фон. Претензійною була й подача вже не нової «екзистенційної» теми в мистецтві, хоч і підказаної романом «провидця» XX сторіччя Франца Кафки «Замок»: недосяжність ілюзій, марність прагнень спричинюють відчуття духовного голоду. Втілення цієї теми мало неприхований гламурний відтінок. Дівчина в ультрасучасному «прикиді» у момент краху ілюзій «стікає» по стіні; вода, що ллється через край раковини; хлопець, який зриває зі стін картинки з видами замків; замок із піску на березі моря, котрий змиває хвиля, – усе це кадри-символи того самого «голоду». Проте у серйозність того, що відбувається на екрані, важко повірити. Можливо, це провина зовнішньо незворушних акторів-дилетантів. Хоча, цілком імовірно, композиторові потрібен був такий двозначний іронічний підтекст. Нині в моді гламурний треш і все більше набирає обертів захоплення стильною грою в «любительщину».

Стосовно ж «Equilibrium» Олександра Шимка, то до нього був продуманий дуже цікавий відеоряд. Та й сам опус став чи не найяскравішим на фестивалі. Шість етномініатюр із народними піснями і народними голосами фольклорного гурту «Кросна» виразно відтворювали атмосферу прадавньої автентики. А візуальний ряд, вибудований на балансі автентики і урбанізму, добре доповнював музику. Тут були кадри «мерехтливого» вечірнього пейзажу, знятого в прискореному режимі time lapse, провінційні святкові сцени із «сімейного архіву», показана зверху, немов із висоти пташиного польоту, автомобільна магістраль епохи 1970–1990-х років… Та особливо ефектно виглядав розкуто чуттєвий жіночий танець, магнетична пластика якого посилювалася за рахунок рапідної зйомки slow motion. Міфо-фольклорний текст пісень, автентичні голоси, вінтажно-урбаністічний кіноряд із перемиканням часових режимів з time lapse на slow motion – усе в сукупності справляло незабутнє враження. Хоча цей опус такий самодостатній, що цілком може обходитися без відео. Цю музику не потрібно «рятувати» за допомогою видовища, – вона сама за собою веде слухача, а професіоналові зорові алюзії можуть навіть заважати.

crosna

То який же він, сучасний фольклорний міф? Сполучення фольклору з академізмом – ідея із величезним стажем. Упродовж усього XX століття митці прагнули схрестити народне з сучасним, архаїку з модерном. У XXI столітті спостерігається та сама тенденція. Але який сенс у подібних комбінаціях? У бажанні осучаснити фольклорний міф, зробити його доступнішим для широких мас, поекспериментувати на автентиці? На всі запитання – відповідь позитивна. У такій інтеграції можна угледіти й потяг до декларатизаціі фольклору, намір продемонструвати його як екзотику в рамках сучасних віянь – неначе ефектний біг-борд.

«Якщо на небі запалюють зорі, то це комусь потрібно»

Синтез у тандемі з експериментом і сильний акцент на відео-арті домінували на форумі цього року. «Візуальний» чинник відчувався в інсталяціях проекту Алли Загайкевич «EM-візія», у «боді-арті» польського хореографічного ансамблю Музичної академії імені Кароля Шимановського, який пластикою тіла «оживлював» квартетну музику Адріана Робака, Олексія Новака, Юстини Ковальської (усі – Польща) та Богдана Кривопуста (Україна) у виконанні польського ж «Ласонь-ансамблю». Останній, до речі, відмінно, високоякісно, з гарним балансом відтворив камерні опуси молодих авторів. Відеоряд був присутній і у згаданому проекті «Етносучасність», і в аудіовізуальному концерті ансамблю «Nostri Temporis».

Ставка на видовищність – це загальна тенденція часу, з його демократизацією, «масовізацією» академічного мистецтва. Добре це чи погано – не нам судити, час сам розставить усе на місця. Але цікаві причини… Гадаю, їх безліч, та одна з них – довге засилля ускладненої авангардної естетики і, як наслідок, утрата інтересу до музики широкої слухацької аудиторії. А що може бути гірше для авторів? От і намагаються композитори, кожен по-своєму, долучати публіку до музики за допомогою відео-арту.

Іще одна причина: застій у розвитку музично-драматичних жанрів – оперного, балетного. Бажання використати невитрачений драматичний потенціал спонукає творчу молодь шукати нові форми синтезу мистецтв.

Творчість або генерована продукція?

Is Pivnenko

Інсталяції в «EM-візії» – справа звична, цим уже нікого не здивуєш. Однак цьогорічний проект був, прямо скажемо, невдалим. Мало того, що концерт розтягнувся на чотири години, так ще й постійно «зависали» комп’ютери і втрачався міжкомп’ютерний зв’язок. Та й самі опуси важко було назвати такими, швидше, суто лабораторними генерованими звуковими треками. Винятки – «Криптограма» Любави Сидоренко, написана у стандартній авангардній системі без електроніки, і зі смаком зроблений електроакустичний колаж «The songs at a Babylon Wall» («Плач біля стіни Вавилонської») Олексія Ретинського, в якому на тлі знаменитого Аdagio Семюеля Барбера звучав проникливий східно-орієнтальний наспів і на цей дует за принципом «кадрового напливу» накладалися голос диктора, різноманітні шуми і звуки вулиці, танцювальні ритмоформули тощо. До речі, електроніка, як певний ненав’язливий елемент, доволі вдало була використана й у «Сигналах» Сергія Пілютикова.

Утім далеко не все, запропоноване у програмі «EM-візії», можна було назвати музичною творчістю. У лабораторних майстер-класах дослідження звука та електронних ефектів, безумовно, важливі й потрібні, але на фестивальному концерті слухачам цікаво ознайомитися не з вузько цеховими напрацюваннями в галузі звукових генерацій, а саме з мистецькими композиціями, створеними на основі комп’ютерно-генерованих звукових елементів або з їхніми вкрапленнями.

Пластика завжди в моді

Яскравою сторінкою форуму став польсько-український проект «Рух і ритм».

Хореографічний ансамбль Музичної академії імені Кароля Шимановського позиціонував себе як адепта всесвітньо відомої методології Еміля Жак-Далькроза, згідно з якою ритміка рухів тіла та й сама пластична мова виникає зі структури, енергетично-емоційного заряду того чи іншого музичного твору. Подібне синтетичне мистецтво, що поєднує художню гімнастику з пантомімою й елементами балету, вже понад півстоліття тому утвердилося в статусі боді-арту.

Три танцівниці, немов три грації, були оповиті білою напівпрозорою тканиною й пластикою рафіновано вишуканих рухів рук і тіл візуалізували мрійливо спокійну, ніжну музику Адріана Робака. Сплетені тіла викликали в уяві слухачів-глядачів найрізноманітніші асоціації – із рослинами, що тягнуться до сонця і клоняться до землі, розгалуженою графічною сіткою оголених людських нервів. А ще хореографічна композиція сприймалася, як метафора короткочасного життя в континуумі космічного біосу.

potopalskyi

«Білий» балет супроводжував і квартетну музику Юстини Ковальської. Цікавий ефект цього разу досягався за рахунок гри чотирьох амазонок із поліетиленовою плівкою. Плівка в спритних руках танцівниць постійно змінювала форми і контури. То вона майоріла, немов парусина під вітром, то імітувала хвилі, то слугувала дзеркалом, то виконувала роль прозорої стіни або мерехтливого скла. Основна фабула концентрувалася в ідеї «Гра в Життя», або «Життя, як Гра». Одним словом, перформери уособлювали хитке балансування між Там і Тут, реальним й ірреальним, земним і потойбічним, матеріальним і примарним.

Блискуче був продуманий пластичний номер під квартет Богдана Кривопуста. Це була «гра з піджаком». Звичний предмет одягу трактувався і як звичайний стильовий атрибут, і як модний аксесуар, і як сховище грошей, – танцівниці зі збентеженими гримасами красномовно вивертали порожні кишені. Оскільки піджак був малинового кольору, то в свідомості спливла ще одна асоціація, – із багатенькими нуворишами, «новими руськими» епохи 1990-х.

Новаторство або треш?

А от аудіовізуальний проект ансамблю «Nostri Temporis» залишив неоднозначне враження. І не так через заздалегідь задекларовану новаційність, адже колектив позиціонує себе провісником нових тенденцій у музиці, що опонує усьому консервативному та рутинному, як через відсутність власне музики. Хепенінги, перформанси – старожили у світі сучасної культури, і молоді музиканти просто підхопили уже понад півстолітню традицію. Інша справа, що слухачів-глядачів композитори хотіли здивувати відеостилізаціями під кінематографічні твори. Але і міксти з кіномистецтвом – теж не новина. Кіноряд на повний хід застосовується, наприклад, у театральних і музичних постановках.

kamerata

Тому незрозуміло: як можна вразити аудиторію побутовими зйомками камерою мобільного телефона з картинами заасфальтованої дороги, зустрічних авто й індустріального пейзажу або параноїдальними фантасмагоріями з ляльковими дівчатками-татушками з рожевим волоссям і «кислотною» помадою, або конвульсивним поїданням огірків та інших овочів із ремарками «ням-ням»? У цій аудіосуєті робиться акцент на експериментуванні щодо синтезу кіно і музики, й більше того, – стилізації під німе кіно початку минулого століття чи аматорське відео.

Але ж німе кіно XX століття не мислилося без цікавого музичного супроводу і блискучої гри тапера. Розрізнені, нерозбірливі звуки або безбарвні, незрозумілі «звукові доріжки» (композитори у фестивальній програмці позначили свої творіння як саундтреки) Олександра Чернишкова, Олексія Шмурака, Андрія Мерхеля, Катажини Швед, Максима Коломійця у кіноекспериментах «Nostri Temporis» важко було назвати музикою.

Так у чому, власне, експеримент? Із точки зору відкриття чогось нового в галузі музичної мови або стилю – повна неясність. «Шлунковими» звуками й бурмотінням сучасний слухач переситився, бо добре ознайомився з подібним ультраавангардним продуктом за останню третину минулого століття. Щодо кіноряду, то де ж тут новації? Такі самі відеоролики і відеокліпи можна побачити, увімкнувши телевізор або ж звернувшися до архіву німого кіно.

lason

От, приміром, «Аlaya – vignana» («Алая – віджняна») Катажини Швед із відеорядом Матейса ван Оустерхауда. Під невиразні звуки публіці довго показують осінню пожовклу траву, коня на природі, знову траву, а в кінці – індустріальний пейзаж: висотні будівлі з людською фігурою вдалині. Тим самим нас закликають зануритися у нірвану, досягти буддійського «просвітлення», бо саме цю ідею закладено в санскритському терміні – назві твору. Чесно кажучи, навіть програмний коментар мало що роз’яснює, а без нього, напевно, взагалі важко було б зорієнтуватися.

Тож чекаймо на подальші творчі експерименти ансамблю. Можливо, пізніше нам вдасться розпізнати мету мистецьких устремлінь авторів. Але поки їхня претензійна творча позиція не виправдана. Це – гламурний молодіжний треш, тусовка з імітацією арт-кафе.

Ретро знову в моді

Пошук, експерименти з активним застосуванням медіа-арту, полюси генерованих звучань для еліти і мас-трешу для просунутої молоді, а також «авангардної» неокласики і фольклорного автентизму, – такою була концепція форуму цьогоріч. І в цьому звуковому конгломераті виділялися ще два полюси, дві кульмінаційні точки початку і кінця фестивалю – фолк-опус «Equilibrium» Олександра Шимка і Пасакалія Максима Шалигіна. Це не просто два яскравих твори, це два смислових знака. Обидва відсилають нас до минулого. Один – до фольклорної міфо-архаїки, а другий – до інших культурних шарів із ретроспекцією в чотири століття.

Отже виходить, що погляд в минуле актуальний? Безумовно так. Тому не дивно, що фінальну точку у форумі поставила саме Пасакалія Максима Шалигіна. Цікава за музичним вирішенням, вона яскраво завершила фестивальний проект. І хоча пасакалія – це урочистий танець-процесія з відтінком драматизму, в даному випадку її доречніше розглядати як знак ходи самої Музики у непростому і мінливому світі звуків.

Анна ЛУНІНА

На фото:

Прес-конференція у клубі “Культ Ра”

Грає “Камерата”

Фольклорний гурт “Кросна”

Богдана Півненко

Георгій Потопальський

“Камерата” і Валерій Матюхін

“Ласонь-ансамбль” (Польща)

Друковану версію статті див.: Анна Луніна “Форум молодих-2011”: музика у пошуку себе самої… // Музика. – 2011. – № 3. – С. 34–39.

Share Button