Від «Почуттів» до «Нескінченності»

1
Share Button

Молодих українських музикантів Мирославу Которович (скрипка) і Романа Юсипея (баян) без перебільшення можна назвати надією нашого мистецтва

Незважаючи на досить юний, як для майстрів-професіоналів, вік, вони добре відомі не лише в Україні, а й за кордоном. Вихованці Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, справжні віртуози, вони багато концертують, гастролюють у різних країнах світу, виконуючи найскладніші твори широкого стилістичного діапазону – від старовинних шедеврів до ультрасучасних експериментальних опусів.

Кожен живе своїм, насиченим яскравими подіями життям. Мирослава виховує донечку, Роман продовжує навчання у німецькому Ганновері, активно працює як музичний журналіст. Їх об’єднують творча дружба, погляди на мистецтво, глибоко емоційне сприйняття музики, тонке відчуття щонайменших її інтонаційних нюансів. Та найголовніше і, як на мене, найцінніше у наш раціонально-прагматичний, гіпердинамічний і, ніде правди діти, духовно збіднений час – бажання рухатися вперед, розвиватися самим і сприяти розвиткові улюбленого мистецтва, йти новими, ще невторованими шляхами, добиватися несподіваних художніх результатів. Це й спонукає обох подеколи відриватися від поточної роботи задля здійснення спільних цікавих та оригінальних проектів.

Один із них під романтичною назвою «Почуття на терезах» став приводом для нашої зустрічі. Концертна програма складалася з творів визначних композиторів сучасності Арво Пярта («Fratres», прем’єра версії для скрипки і баяна), Софії Губайдуліної («The Profundis» для баяна соло), Євгена Станковича («Ранкова музика» для скрипки і баяна), Гії Канчелі («Маленька Данеліада», прем’єра версії для скрипки і баяна), Володимира Зубицького («Omaggio ad Astor Piazzolla» для баяна соло) та Астора П’яццолли («Танго-сюїта» для скрипки, баяна і струнних).

На сцені Колонного залу імені Миколи Лисенка Національної філармонії України розгорталося справжнє музично-театральне дійство. Чудові музичні перлини звучали в режимі non stop, немов би нанизуючись одна по одній на уявну нитку-нерв, напруження якого динамічно і безперервно зростало від початку до самого кінця. Видавалося, що Мирослава Которович, Роман Юсипей і Державний (тепер Національний) камерний ансамбль «Київські солісти» виконують єдину, цілісну, але, так би мовити, багатолику композицію, ідея і зміст якої – різнобарвний світ емоцій, духовних поривань, пристрасті… Темброво-колористична палітра, костюми, світло, режисура з елементами театральних мізансцен – усе підпорядковувалося цій меті. Вражені слухачі, зачаровані магією почуттів, довго не хотіли розлучатися із нею, не відпускаючи музикантів у бажанні почути щось іще, іще…

Так само перебуваючи під впливом власних переживань від музики, я попросила авторів проекту – Мирославу і Романа, моїх давніх знайомих, розказати про нього, про їхню співпрацю і взагалі – про сприйняття мистецтва, уподобання тощо. Результат вийшов неочікуваний, утім, як і сама програма «Почуття на терезах». Пропоную вашій увазі діалог, не побоюся сказати, молодих творців Мирослави Которович і Романа Юсипея. У ньому ви дізнаєтеся про їхню роботу і не тільки.

Роман Юсипей: Певно, як баяністу-критику (мамцю рідна, оце так гібрид!), починати мені…
Миросю, після нашого концерту напрошується єдине серйозне запитання: що це було? Від початку, ab ovo.

Мирослава Которович: Спершу – стан, бажання. А потім якимось дивним чином з’явився ти, запропонував конкретні твори й одразу як шари у потрібні лузи позакочувалися – вчасно і неймовірно влучно. Знаєш, коли виношуєш ідею і вона відгукується у твоєму серці, – це велика удача. Зараз відчуття – як виговорилася, і на душі стало легше. Звичайно, цей концерт для мене – подія. Я його потребувала внутрішньо.

Р. Ю.: Слухай, а звідки ти назви береш? «Почуття на терезах» – я б до такого не додумався…

yusipey-kotorovych-solo2

М. К.: Для мене назва – чи не найголовніше для формування ідеї. Це вже шлях до стилістики, цілісності усієї програми. Наймення утворюється з великої кількості інформації та думок. Це – як ми з тобою прес-реліз писали. Із кількох сторінок лишилася пара абзаців про «нашу спробу за допомогою музики глибше пізнати життя з усіма його порухами та смислами і, можливо, досягти рівноваги у суперечливому світі почуттів».

Кожний проект народжується у свій час і дивним чином відображає твій настрій. Він змушує ставати на щабель вище не лише професійно, але й духовно. А ще «новели» для мене – привід залучити інші жанри: театральний і навіть епістолярний. Це – немов лист до слухача, який треба не тільки слухати, але й читати.

Ну, а ти про себе що скажеш?

Р. Ю.: А що говорити? Уперше відпрацювати весь вечір на сцені Національної філармонії – це щастя. Можливість випробувати власні версії творів Пярта і Канчелі – тим більше. Так, мабуть, я зі своїми пропозиціями з’явився вчасно. Але ти у проекті була рушійною силою. Як, до речі, й завжди, відтоді, як ми шість років тому вперше спробували пограти танго П’яццолли. То була пора втрат: я тоді забув у класі музичної академії нотний пульт, і його того ж дня «націоналізували». Отака ціна за наше знайомство.

М. К.: Ціна чимала. Не шкодуєш?

Р. Ю.: Інколи навіть плакати хочеться. Та я знав, на що йшов. Де-де, а в музиці я, здається, хороший партнер. Люблю бути основою, над якою витає її величність скрипка…

М. К.: Я тебе аж ніяк не сприймала як акомпаніатора! Мені було дуже приємно працювати з тобою, тому що не я одна тягла воза, а ми удвох. Пам’ятаєш, «Канікули у Простоквашині»? «Що бувають їздові собаки, я знав, та що бувають їздові коти й академіки…» От я і відчула, що мені набагато легше, бо розділила відповідальність. І жодного разу не видалося, ніби я виконую чиюсь чужу волю. Навпаки, під час репетицій пересвідчилася, що це – моя воля. Упевнена, в тебе було так само…

Р. Ю.: Скажу так: завдяки тобі моя воля набула цивілізованих рис. Перед тим, – як собака, відчував, але не міг висловити. Щодо моєї функції. У «Грі в бісер» Германа Гессе головний герой – Йозеф Кнехт. Кнехт із німецької – слуга. От я десь так почуваюся: маю бажання служити якійсь великій справі. Принаймні я не егоцентрик.

М. К.: Розказуй! Егоцентрик, іще й який. Коли ми складали програму, служінням і не пахло. Я визнала за тобою титул «великого й розумного». Натомість ти дозволив мені внести зміни у послідовність творів. Але це добре, – коли об’єднуються дві більш-менш упевнені в собі особистості, вони підсилюють спільний результат.

Знаєш, що мені запам’яталося? У Четвертій музичній школі, коли ми обкатували нашу програму, дорослим ти розповідав дуже розумні речі. Але те, що говорив для діточок, – відгукнулося в душі. Особливо про «Маленьку Данеліаду» Канчелі й фільм «Кін-дза-дза». Що це кіно про інопланетян – таких самих вуличних музикантів, як ми, котрі спілкуються за допомогою одного лише слова «ку». Це взагалі образ непафосний і трохи сумний, хоча вуличний музикант нібито має розважати…

Р. Ю.: Коли граєш для дітей, ти сама – дитина?

М. К.: Не дитина, а я справжня. На сцену я змалку виходила з відчуттям польоту, готувалась до концерту, як до свята. Завжди чекала виступу, знала, яке плаття одягну, яку ідею втілюватиму, яким звуком гратиму. І на концертах у мене виходило іноді навіть краще, ніж планувала… Тепер мені трохи складніше, треба заново ставати на ноги. Відхід батька для мене рівнозначний утраті духовної опори.

Р. Ю.: У тебе попереду – пошук нового «я».

yusipeq-kotorovych-panorama

М. К.: Згодна. Раніше моє творче «я» було тісно переплетене із батьковою особистістю. Але це звичайна річ для кожного, хто народився у родині знаменитостей. Як правило, діти або повністю наслідують батьків, або шукають власний шлях. Мені пощастило: свій шлях я шукала разом із татом. Він усе дозволяв, підтримував новації. Захищав своїм ім’ям мою свободу, давав дихати. Це була його розумна тактика, – якщо б я робила тільки те, що він каже, то, втративши можливість експериментувати, швидко б зламалася. А я ж усе ще бажаю польоту.

Р. Ю.: Ти відчуваєш себе носієм його рис? Яких саме?

М. К.: Мені на цю тему дуже важко говорити. Ми із ним близькі за духом. І я пишаюся, що він був моїм другом, та й залишається ним. Щодо батькових слів: «Це ж моя копія!» Найчастіше згадую про них, працюючи зі студентами. Роблю зауваження, як тато. А ще несподівано для себе виявила, що, як і він, під час гри спираюся на ліву ногу. Таке взагалі не притаманно скрипалям, це була його персональна постава.

Р. Ю.: Для мене самого кілька десятків концертів із ним – велика школа. Особливий дух Богодара Которовича пам’ятають усі, хто працював при ньому в «Київських солістах»…

М. К.: Тато ретельно відбирав оркестрантів. Усі вони – сильні музиканти. Звичайно, виступати з такими людьми – честь, і «продукт», який видають «Київські солісти», – дуже високого ґатунку. Це енергійний, потужний колектив, у котрому ще жива аура засновника. Ми пам’ятаємо кожне його слово, уявляємо, що би сказав тато про кожну ноту. Ми цим живемо, і воно нікуди не поділося.

А ти? Ти народився у музичній родині?

Р. Ю.: Батько у дитинстві трохи грав на баяні. Недавно його порадував: знайшов у паперах старий нотний зошит, куди він хлопцем записував популярні пісні, польки, вальси… Знаєш, кожному інструментові притаманні свій голос і доля. Здається, баян, його сутність, серцевина – звідти, з дитинства, родини, із двох нот під час застілля. Про це іноді забуваєш: уявляєш себе органом у творах Баха, струнним оркестром у Вівальді, істеричним богошукачем у «De profundis» Губайдуліної або постмодерністом у «Діалозі з повітрям» Глобокара. А потім сідаєш і підбираєш циганочку, бо її у твоїй сім’ї колись грала людина, якої вже немає і котрої ти навіть не знав… Тож коли хтось зневажливо називає мій інструмент гармошкою, він і не здогадується, який комплімент робить.

М. К.: Я дуже рада, що ми ризикнули і зіграли цю програму. Хоча насправді не всі одразу сприйняли ідею дуету «скрипка – баян».

Р. Ю.: Так це ж дуже вигідно! Ефект першого враження: для певної частки філармонійної публіки баян – дещо екзотичне, рудимент іншого світу. І коли ти, кіт у мішку, починаєш грати щось пристойне й навіть гарне, усі тебе плескають по плечу, мовляв, «ну, ти й молодець, такого ми не очікували!» Тепер поміркуй, чи має який-небудь скрипаль або піаніст таку фору? Чи не в щасливу епоху я народився?

М. К.: Хитрий… Я ось про що хотіла запитати: на сцені я намагаюся поводитись природно, як серце велить, та люди мене вже нарекли акторкою. Себе ти актором вважаєш?

Р. Ю.: Баяніст просто мусить бути актором. Це ще один із стереотипів, який навряд чи треба ламати. Як це – вийти на сцену і щоб у людей «душа не розгорнулася» тощо? Варто подумати над розвідкою «Розгортання душі слухацької аудиторії під час виконання баянних транскрипцій сонат Доменіко Скарлатті як феномен соціокультурного дискурсу української столиці». Як тобі? Сильно? Хоча, люди праві – акторству мені ще в тебе слід повчитися.

М. К.: Добре, побуду трохи вчителем. Адже я на сцені стою, а ти сидиш, як за партою.
До речі, тепер я знаю майже всі ваші баянні терміни…

Р. Ю.: І вади… А я ще не зовсім освоївся. Утовкмач мені, нарешті, де знаходиться це ваше славнозвісне «сунь понтічелло»?

М. К.: Ганьба! Sul ponticello – прийом гри поруч із підставкою задля видобування «шиплячого» звука. Специфічне скрипіння у музиці П’яццолли, пам’ятаєш?

Р. Ю.: А, це коли «лєтіт, крічіт, когтямі машет»?

М. К.: Десь так… Слухай, мені подобається, як ти із серйозним виглядом говориш абсолютні дурниці. Навчиш коли-небудь?..

filharmoniya-foye

Матеріал іще готувався до друку, а доля знову звела мене з Романом і Мирославою. Цього разу приводом для нашої зустрічі став приїзд в Україну особливого гостя – метра грузинської і світової музичної культури Гії Канчелі.

«Взагалі-то я не планував бути зараз у Києві, – зізнався мені Роман, – та зрештою кинув усе – і ось я тут». Мирослава Которович і Роман Юсипей виступили у Посольстві Грузії, де на честь славетного Маестро відбувся закритий концерт і прийняття. А наступного дня…

…Аншлаг для Колонного залу імені Миколи Лисенка Національної філармонії України – річ цілком звична. Але таку кількість незвичайних слухачів і тут зустрінеш не часто. Провідні українські композитори, мистецтвознавці, виконавці, а серед тих, хто, запізнившися, потрапив на балкон, – режисер Роман Балаян, кажуть, польський диригент Роман Ревакович… У партері – Гія Канчелі.

Усі прибули на концерт за участю світової зірки Ґідона Кремера (скрипка), лауреатів міжнародних конкурсів Гієдре Дірванаускайте (віолончель, Литва) і Мирослави Которович (скрипка, Україна). Київським камерним оркестром диригував його незмінний керівник, народний артист України, професор Роман Кофман.

Своєрідний образно-стилістичний лейтмотив майстерно дібраної програми – «божественні довготи» (якщо скористатися вагнерівською термінологією), або прекрасна нескінченність. Від перших звуків Симфонії № 4 Lirika Євгена Станковича через «Питання, яке залишилося без відповіді» Чарлза Айвза, «Сонячний триптих» для скрипки, віолончелі, струнного оркестру та ударних Дмитра Табакова, класичну легкість і стрункість «у буклях» Симфонії № 95 Йозефа Гайдна, що сприйнялася в такому контексті напрочуд сучасно, до кульмінації концерту – Ex Contrario для двох скрипок, струнного оркестру, кіборда, бас-гітари й CD Гії Канчелі у залі динамічно наростала могутня емоційна хвиля. Слухачі поступово заглиблювалися в якусь нірвану, із котрої не хотілося виринати… «Не музика, а стан», – так охарактеризувала загальну звукову атмосферу Мирослава Которович. І як тут було не пригадати ключовий момент народження «Почуттів на терезах»?

І публіка, і артисти мали рідкісне щастя пережити неповторні миті єднання магією воістину високого мистецтва.

Ольга ГОЛИНСЬКА

Фото Юрія ШКОДИ

Друковану версію статті див.: Від “Почуттів на терезах” до “Прекрасної нескінченності” // Музика. – 2011. – № 1-2.

Share Button