Візит у минуле

114
Share Button

Шановні читачі вже мали змогу ознайомитися у попередніх номерах «УМГ» з непересічною особистістю – мешканкою Чернігова – Оленою Олександровою та її надзвичайними справами, пов’язаними зі збереженням культурних пам’яток минулого

Олена Іванівна активно листувалася з багатьма відомими представниками музичних кіл. Одне з таких імен сьогодні практично забуте, але 100 років тому, на початку ХХ століття – яскравою зіркою сяяло на музичному небосхилі… Марія Олексіївна Оленіна-д’Альгейм…

Марія Оленіна-д’Альгейм

Майбутня камерна співачка, фундаторка школи вокального виконавства народилася 1 жовтня 1869 року в родинному маєтку Істоміно поблизу містечка Касімова Рязанської губернії, на мальовничому березі Оки. Маючи від народження вади зору, маленька Марія була більш спрямована на пізнання свого внутрішнього світу, любила пісні, багато часу проводила наодинці з живою природою, слухаючи її чарівні голоси…

Батько – Олексій Петрович Оленін був людиною художньо обдарованою – добре малював, ліпив. Мати – Варвара Олексіївна, походила з шляхетного роду Бакуніних, була дочкою тверського генерал-губернатора. Великий вплив на дівчинку мала хрещена мати – Ганна Олексіївна Оленіна, володарка чарівного голосу, вихованка самого Михайла Глинки. Саме їй Олександр Пушкін колись присвятив «Не пой, красавица, при мне…» Ось у такому творчому середовищі й виховувалась майбутня прима камерної сцени, яка, за її власними спогадами, почала раніше співати, ніж говорити.
У 1880 році родина Оленіних переїхала до Москви – Олексій Петрович отримав посаду директора Стогановського училища. У 1887-му – новий переїзд, до Петербурга, котрий відіграв вирішальну роль у долі Марії Олексіївни: вона почала брати уроки вокалу у знаної виконавиці Юлії Платонової, першої виконавиці ролі Марини Мнішек в опері «Борис Годунов» Модеста Мусоргського.

На прослуховуванні дівчинка справила добре враження, виконавши кілька творів, у тому числі й «Озорники» Мусоргського. Юлія Федорівна погодилася займатися з дівчинкою безкоштовно. Розповіді Платонової про Мусоргського, з яким вона була особисто знайома, загальна атмосфера поваги до композитора вразили дівчинку. Ця зустріч у певному сенсі спрямувала її творчі пріоритети – усе своє довге життя Марія Оленіна-д’ Альгейм популяризувала творчість саме цього автора.

Юлія Платонова

Юлія Платонова багато розповідала про талановиту ученицю й на зустрічах «Могучей кучки». На запрошення Балакирева Марія Олексіївна відвідала званий вечір, де з успіхом дебютувала як співачка.

Її подальше навчання у Петербурзі пов’язано з постаттю Олександри Моллас. Потім був Париж, де її талант зазнав остаточного «шліфування».

У Франції вирішилася й особиста доля Марії Олексіївни – вона вийшла заміж за П’єра д’Альгейма – французького барона з російським корінням. Марії вдалося передати чоловікові захопленість творами Модеста Мусоргського. У 1890 році побачила світ книжка «Мусоргский», написана подружжям.

У 1901 році родина вирішила переїхати до Москви, де вирує культурне, насамперед музичне життя. На цей час у репертуарі Оленіної-д’Альгейм було близько 600 вокальних творів, здебільшого авторства композиторів «Могучей кучки».

Д’Альгейми беруть найактивнішу участь у діяльності так званого Керзинського гуртка, заснованого родиною Керзіних. Постійним акомпаніатором Марії Олексіївни був Євген Богословський – молодий талановитий піаніст і музикознавець, який щойно з відзнакою закінчив Московську консерваторію. За сумісництвом Євген Васильович викладав в училищі Святої Катерини й Олександрівському інституті шляхетних дівчат, де навчалася у той час Олена Олександрова – тоді ще «дівиця Лучанінова», дочка Чернігівського підполковника у відставці.

Можливо, сам Євген Васильович запросив вихованок інституту на свого роду «відкритий урок» музики. Може було якось по-іншому, та в усякому разі життєві шляхи Олени Іванівни і Марії Олексіївни перетнулися вперше.

М. Оленіна д’Альгейм із засновниками “Будинку пісні”

У 1908 році д’Альгейми створили у Москві власне музичне об’єднання – «Будинок пісні», що проіснував до самої Жовтневої революції. І знову поруч надійний партнер Євген Богословський, котрий здатен опанувати найскладнішим музичним матеріалом, а також численні гастролі в Петербурзі, Києві, Саратові й за кордоном!..

1917 рік перекреслює все – д’Альгейми повертаються до Франції, Євген Богословській і Олена Олександрова – до Чернігова, де мешкають їхні рідні.

У 1921 році помер П’єр д’Альгейм, що стало тяжким ударом для Марії Олексіївни. Вона пробувала організувати концертну діяльність у Франції, де мешкали широкі кола російської військової інтелігенції, які ще добре пам’ятали «старі часи». Але дивна річ – попри всі страждання та руйнації, котрі завдала революція її родині (загибель рідних, конфіскація маєтку, руйнування усіх творчих задумів), Марія Олексіївна висловлювала «ліберальні» погляди і навіть засуджувала емігрантів, які покинули Батьківщину. Себе ж натомість називала репатріанткою, що, зрозуміло, не додавало їй популярності.

З часом таки вдалося частково відродити діяльність «Будинку пісні» у Парижі. Оленіна-д’Альгейм долучила до співпраці нових авторів. Але справи йшли дедалі гірше – наближалася Друга світова… Весь час Марія Олексіївна мріяла повернутися до Москви. У 1926 році, вперше після революції відвідавши СРСР, вона зробила відповідний запит і отримала відмову. Попри симпатії до «нового суспільства», воно її не сприйняло, вважаючи «монархісткою». У 1930-ті – новий запит щодо можливості повернення і знову відмова. Й цього разу мабуть доля зберегла.

Спливали роки… Повоєне життя Оленіної-д’Альгейм у Франції було дуже скрутним – крихітного пансіону ледве вистачало на їжу. Не маючи власного життя, вона час від часу орендувала маленькі кімнати у мансардах.

Восени 1949-го Марії Олексіївні виповнилося 80, але вона не втрачала надію повернутися до СРСР, відчуваючи потребу поділитися з молодими виконавцями своїми напрацюваннями й багаторічним досвідом, навіть планувала опублікувати книжечку на тему «недопустимости торгашества в музыке». Але для здійснення цих планів знадобилося ще 10 років.

Maрія Оленіна д’Альгейм. 100 років

Існує легенда, що майже 90-річну Оленіну-д’Альгейм, яка мешкала на той час у будинку для літніх людей, відвідала у 1958-му особисто Катерина Фурцева, міністр культури СРСР. Була «відлига» й радянська держава потребувала яскравих прикладів «нового життя». Повернення до країни яскравого представника «старої інтелігенції» було б дуже гарним прикладом для інших. Тут бажання і можливості збіглися. Марії Олексіївні пообіцяли персональну пенсію та окрему квартиру. Для отримання візи слід було підтвердити, що хтось із родичів зобов’язується опікуватися даною особою. У цій ролі виступила Тетяна Тургенєва – двоюрідна племінніця Оленіної-д’Альгейм.

Мрявим січневим ранком 1959 року в міжнародному аеропорту «Шереметьєво» приземлився літак. Серед його пасажирів – дипломатів і важливих фігур партноменклатури яскраво вирізнялася благовидна старенька – Марія Олексіївна поверталася на Батьківщину помирати.

Водночас у Чернігові відбувалися інші події. Олена Олександрова з власних джерел дізнається про приїзд кумира юності. Особливо її хвилює той факт, що Оленіна-д’Альгейм довгі роки творила поруч із Богословським. Адже Олена Іванівна збирала все, що стосувалося життя і творчого шляху Євгена Васильовича, – мріяла видати його музикознавчі праці й спогади сучасників про нього.

У листах до професора Московської консерваторії Дмитра Рогаль-Левицького ще за півроку до повернення Оленіної-д’Альгейм Олена Іванівна запитувала чи правда це? На що завжди трохи іронічний Дмитро Романович відверто відповідав: «Этого не может быть! Она слишком стара… Здесь не осталось никого, кто бы мог помнить ее».

Дмитро Рогаль-Левицький

Сам же професор добре пам’ятав співачку – десятирічним хлопчиком перегортав сторінки нот Євгену Богословському на одному з концертів «Будинку пісні».

Минув короткий час і Марія Олексіївна облаштувалася у Москві, спочатку в 15-метровій кімнаті комунальної квартири над Сандуновськими лазнями – разом із племінницею та її чоловіком. Але невдовзі родина таки отримала трикімнатну квартиру на Ленінському проспекті, 36 (із «Будинком фарфору» на першому поверсі).

Ось тут знов перетинаються життєві шляхи Олени Іванівни та Марії Олексіївни. Олена Іванівна, здобувши потрібну адресу, пише листа, зрозуміло, відрекомендувавшись як треба. У Музей-архів музичної культури імені Михайла Глинки вона свого часу передала на зберігання 7 листів від Оленіної-д’Альгейм. Ще кілька примірників я знайшла в РДАЛМ. Серед них немає оригіналів, але й решта дуже цікаві.

Лист, наведений нижче, – з моїх найулюбленіших, саме він надихнув мене до цієї розповіді.

29.07.1963 р.: «Многоуважамая Елена Ивановна! Я еще в Москве, может быть Вы бы заехали ко мне перед возвращением в Чернигов. Планы мои, как в поговорке – “Чем дальше в лес, тем больше дров”. Сама я к Вам приехать не могу – Вы ведь все-таки моложе меня. Моя квартира на 5 этаже, налево от лифта. Жара как будто спала. Приезжайте лучше всего 2 или 3 августа вечером, часикам к 8, потолкуем».

Я уявляю зустріч двох поважних дам, вочевидь, першу, враховуючи пояснення щодо місця знаходження квартири. Чи поїхала Олена Іванівна на метро (у той час вона гостювала у нащадків рідного брата Володимира в центрі Москви), чи викликала таксі, користаючися можливістю ще раз помилуватися краєвидами міста своєї щасливої юності. Запрошення на такий пізній час, зрозуміло, припускало тривалі спогади за чашкою чаю.

07.10.1963: «Только что выписалась из больницы.., где пробыла целый месяц. От Туманова нет никаких известий. Может быть, он еще не вернулся в Москву, но я решила послать ему 2 Ваших письма, думаю, они его заинтересуют. Я, как Вы знаете, в настоящее время не могу думать о прошлом – у меня не хватает времени».

На полях листа – напис рукою Олени Іванівни: «Туманов –?»

06.04.1964: «Все просят меня вспомнить о том, что и как делал Е.В. Богословский в “Доме песни”… В 1901 г. я только приехала в Москву и мне был представлен только что окончивший консерваторию пианист. Очень симпатичный. С ним я и приготовила первый концерт, тщательно и подробно. А после мы репетировали мало, т.к. он скоро усвоил мой стиль, дыхание и мое исполнение. Я пела только то, что написано автором, и ничего не прибавляла от себя… Я сперва сама выучивала программу, а затем уже исполняла ее с аккомпаниатором. Весной 1910 года мне захотелось поехать в имение братьев на Оке, весна была прекрасна и разлив реки еще полный. Я пригласила Евгения Васильевича сопровождать меня, и мы оба всю ночь просидели на палубе парохода, любуясь разливом огромной реки… Вот и все, что я Вам могу рассказать о моем милом сотруднике. Ужасно устала, жду не дождусь весны, а она, как нарочно, запаздывает. Желаю Вам всего-всего лучшего!»

Повертаючись трохи назад – 16.05.1963: «Уважаемая Елена Ивановна! Я Вам забыла написать, что моя книга “Мусоргский” давно переведена на русский язык и находится в библиотеке Ленина. На немецкий ее перевел Любер, профессор в немецкой школе в Москве. Евгений Васильевич это, видимо, знал, поэтому не отдавал свой перевод в печать. Я провела ужасно тяжелую зиму. Ослеплена снегом. Жду поездки на дачу».

Вилучені з контексту рядки про переклад передмови до книжки «Мусоргский» здаються незрозумілими. Та ще й загадкова постать на прізвище «Туманов», не відома тоді й самій Олені Іванівні, бо вона поруч на полях ставить знак запитання… Але, маючи загальну уяву про справи Олени Олександрової, відшукуючи її листи, спогади, записи, архівні пам’ятки по всіх куточках світу, раптово збагнеш, чому вона час від часу розсилала цей загадковий текст майже всім своїм дружнім адресатам.

Чернетку згаданого перекладу передмови було знайдено в руїнах розгромленого дому Богословських після бомбардування Чернігова у серпні 1941-го. Історичні рядки, побачивши світ у далекому ХІХ столітті, перекладені на німецьку мову (вочевидь, для перевидання у німецькомовних країнах) на початку ХХ століття і Оленою Іванівною на російську в середині ХХ століття, почали жити окремим життям.

«Бывают люди, которых считают за беднейших и потому при жизни очень презирают. Они умирают, и вот выясняется, что эти самого печального вида существа, запущенная внешность которых вызывала лишь усмешку, провели свою жизнь в накапливании сокровищ. Аналогично – очень часто встречаются люди Духа. Но, сообразно с природой богатства, которое они нам завещают, следует опасаться, как бы мы в своей поспешности не насладились этим богатством слишком скоро, оценив его по кажущемуся (мнимому), бросающемуся в глаза достоинству, а не по настоящему достоинству, которое только и побуждало этих людей, поддерживало их в одиночестве, заставляло их работать на запущенной или необработанной почве, где семя могло произрасти только после длительного времени…»

Д’Альгейми писали про Мусоргського, Олена Іванівна впізнавала у цих рядках себе. У спробах зберегти минуле музичної культури вона почувалася самотньою.

А Олександр Туманов, у 1960-ті – соліст групи «Мадригал», великий шанувальник особистості Марії Олексіївни, до речі, знайшовся. У 1995 році, мешкаючи вже у Канаді, він видав книгу «Вона, музика і слово», присвятивши її пам’яті Оленіної-д’Альгейм. У книжці 7 посилань на ім’я Євгена Богословського.

Олена МАЛИШКО

На головному фото – Олена Олександрова у різні роки свого життя

Повний варіант статті. Скор. див.: Українська музична газета. – 2018. – № 2. – С. 10.

Share Button