Володимир Зубицький: формула успіху

0
Share Button

Роздуми на тему «митець у контексті культури поп-арту»

Володимир Зубицький – яскравий феномен сучасного українського мистецтва. Досить клішоване формулювання, але напрочуд влучне для характеристики цієї творчої особистості, яку слід сприймати у триєдності: композитор–баяніст–диригент. Адже навіть у рамках однієї концертної імпрези Володимир Зубицький може виявити всі означені грані свого таланту.

Він «харизмат», популярний не лише в колі музичної еліти, а й серед пересічних меломанів. Його знають, люблять: хто за музику, хто за майстерну гру на баяні. Ім’я його не потребує зайвої реклами, а цим можуть похвалитися лише одиниці серед вітчизняних представників високого музичного мистецтва.

zubytskyi

Концерти Володимира Зубицького завжди збирають повні зали. Чим саме він приваблює слухачів? Невже причина – італійська прописка і статус іноземного гастролера? Нісенітниця. Зараз цим уже нікого не здивуєш. Найвірогідніше секрет популярності маестро – в енергетиці, яка притаманна Зубицькому-артистові, та його високопрофесійній музиці, котрі підвищують градус емоційної атмосфери в залі, тонізують і водночас психологічно розкріпачують публіку.

Майстерність Зубицького і як баяніста, і як композитора – загальновідомий факт. Іще 1975 року він прославився як володар першої премії на міжнародному конкурсі баяністів «Кубок світу» у Гельсінкі (Фінляндія), а пізніше, 1985-го – двох премій на міжнародному конкурсі композиторів «Молодь – для світу» в рамках ЮНЕСКО за антивоєнні опуси «Монологи серця» для баса та камерного оркестру і реквієм «Сім сльозин» для хору хлопчиків та інструментального ансамблю.

Чи в цьому формула успіху Володимира Зубицького? Мабуть, не тільки, бо серед вітчизняних митців є лауреати різних композиторських змагань, але сприйняття їхньої музики слухачами досить стримане.

zubytskyi1

То, може, причина – в особливому театрально-ігровому «гені», який відчувається не лише у суто театральних, а й інших його творах? Опера-сатира «Палата № 6» за Антоном Чеховим, опера-жарт, тобто доросла казочка «До третіх півнів» за Василем Шукшиним, опера-легенда «Чумацький шлях» за мотивами романтизованого українського епосу й два бурлескних балети – «Задунайські жарти» і «Гей, музики!» репрезентують музичний театр Володимира Зубицького. Але ігровий код, більш помітно чи опосередковано, закладено автором і в інструментальні композиції. «Concerto festivo» для оркестру народних інструментів, Концерт для симфонічного оркестру № 2 «Запорожець і султан», «Салют, Кастельфідардо!» для скрипки та баяна, «Ballade on Beatlеs» для восьми віолончелей – назви, красномовніші за будь-які пояснення. Театральний потенціал немов стимулює до сценічної інтерпретації. Яскравий приклад – хоровий концерт «Ярмарок». Ну, чим не сучасний перформанс у звукових абрисах традиційного жанру! Але і в інших авторів є ігрові опуси, а ефект, який вони справляють на слухачів, – різний. Тож, мабуть, треба глибше придивитися до проблеми.

Так би мовити, серйозна музика Володимира Зубицького, на зразок глибоко драматичної Третьої камерної симфонії «Пам’яті Бориса Лятошинського» та блискучого віртуозного Концерту для скрипки з оркестром, подобається слухачам-інтелектуалам, знавцям академічного мистецтва, а, умовно кажучи, легкожанрові твори, на кшталт симфоджазових, привертають увагу масового слухача. І в цьому немає нічого дивного, бо естрадно-колажні композиції є доступнішими за музичною стилістикою.

zubytskyi2

Тож, можливо, секрет популярності маестро у «спрощенні» мови, її демократичності? І чи є така музика проявом маскультури? Чи не заграє композитор із натовпом, занижуючи планку високої майстерності? Питання цілком доречні, бо відповіді на них дозволять усе ж таки проникнути до суті проблеми, що нас цікавить.

Певній групі слухачів музика Володимира Зубицького останнього часу здається надто банальною, такою собі «академічною попсою». Потенційно, із деякими застереженнями, ця точка зору має право на існування, бо у творчості митця відбулася еволюція стилю, що позначилося на тематиці. На початку творчого шляху, та й на «серединному» етапі, композитор культивував романтико-трагедійну філософську ідею, – його твори вирізнялися гранично насиченою емоційно-образною драматургією. «Sinphonia Drammatica» (1980 р.), «Sinphonia Lacrimosa» (1989 р.) – обидві для великого симфонічного оркестру, «Sinphonia Lugubre» («Пам’яті жертв фашизму», 1983 р.) для камерного оркестру, Симфонія для камерного ансамблю і читця «Oh, this world!» («О, цей світ!») за поемою Артюра Рембо (1984 р.), Симфонія для солістів, хору, соліста-баяніста й оркестру «The ocean of fates» («Океан доль») на вірші Шарля Бодлера (1986 р.) – зразки, що не потребують коментарів.

zubytskyi3

Але зараз автор сповідує зовсім інші цінності, змістивши акцент на полярну образність. Він пережив світоглядну метаморфозу й намагається приносити задоволення своїм мистецтвом, вважаючи процес слухання музики психотерапією, точніше – «музикотерапією», за його власним висловом. Композитор переконаний, що найвища цінність музики, особливо в сучасних життєвих умовах величезних психологічних навантажень, – у гуманності й оптимізмі. Подобатися, почасти забавляти – хіба це погано? Адже створювати легкі, іскристі, позитивні твори не так-то й легко.

Сучасний слухач утомився від трагічних «наворотів» у мистецтві, тим більше, що саме життя їх містить у надлишку. Йому хочеться заспокоєння, емоційної рівноваги і балансу. А це здатна хоча б на короткий час подарувати музика. Володимир Зубицький саме на цьому й наголошує на даному творчому етапі.

Однак чи є «легка» музика композитора попсовою і примітивною? Ні, бо його «Россініана» для баяна та оркестру, «Посвята Астору П’яццоллі» для скрипки, баяна та оркестру, «Чао, мучачо!» для скрипки та оркестру – твори, в яких проявлені висока майстерність і професіоналізм. Митець уміло поєднує власний оригінальний матеріал із чужим, цитованим. Квазі-стилізації він подає у вільно імпровізаційній симфоджазовій манері. Ці його опуси позитивні, динамічні, розкуті. У «Посвяті Астору П’яццоллі» авторові взагалі вдалося втілити сам дух музики славетного аргентинського маестро, відтворити глибинну суть, закладену в основу теми його всесвітньо відомого «Libertango», що в перекладі означає – танго Свободи!

Із Валерієм МАтюхіним
Із Валерієм МАтюхіним

Складається враження, що Зубицький заграє із публікою – і ні, пише на догоду масовому слухачеві – й ні. У будь-якому разі його музика висококласна, а твори – не ефектні одноденки. Маестро говорить зі слухачем доступною, але не примітивно пласкою мовою, застосовує демократичні прийоми та водночас і досить складну стилістику – з елементами поліфонії, оригінальними тембровими рішеннями, експериментуючи з нестандартними інструментальними складами. Він не занижує планку власної манери музичного висловлення, завдяки чому досягає гармонійного балансу високого і низького, академічного і масового, традиційного і сучасного. Тож код успішності Зубицького – у стильовому симбіозі.

Але, відповівши на запитання щодо формули популярності митця, варто ще й зрозуміти, чим саме приваблюють публіку, причому як елітарну, так і звичайну, його «спрощені» опуси. Об’єктами уваги можуть бути вже згадані «Rossiniana» («Россініана»), «Omaggio ad Astor Piazzolla» («Посвята Астору П’яццоллі») та «Chao, muchacho!» («Чао, мучачо!») – найбільш відомі у концертній практиці твори.

Усі три опуси є стилізаціями та колажами, в основі яких лежить «попсовий» тематизм. Із концертною п’єсою «Чао, мучачо!» на тему пісні Консуело Веласкес «Besame mucho» все здається простим. Тут насправді має місце поп-арт. А як класифікувати «Посвяту Астору П’яццоллі» з темою його «Libertango» і «Россініану» з темами-цитатами із широко відомих опер Джоаккіно Россіні? Невже авторський тематизм видатних митців слід записати в розряд «попсового»?

Із Валерієм Матюхіним і Богданою Півненко
Із Валерієм Матюхіним і Богданою Півненко

Процес трансформування високого матеріалу в попсовий і навпаки – закономірний. Пояснення – контекст соціокультурного життя в рамках постмодернізму. Постмодернізм сам по собі є «бродильним» культурно-стильовим явищем, яке є підґрунтям для пошуку чогось нового. Але це так само й сфера пострефлексій за вже пережитим. Тож процес віднайдення нової художньої якості стимулює до різних стильових метаморфоз і синтезів. Причому з боку академічного мистецтва пошук відбувається не тільки у суто «серйозній» галузі, а й у маскульті, – так би мовити, «третьому прошарку культури».

«Чао, мучачо!» для скрипки та оркестру на тему поп-пісні «Besame mucho» – яскравий тому приклад. Як же ставитися до цієї композиції? Як до вульгарної дрібнички? Але подібні музичні сплави вже давно не новина і, до речі, Зубицький був одним із перших серед наших співвітчизників, хто пішов на такі експерименти. Як низькопробну річ цей опус не можна сприймати ще й через саму пісню. «Besame mucho» («Цілуй мене міцніше») – пісня-символ, під знаком якої пройшла друга половина XX сторіччя. А початок XXI століття позначений активним інтересом до ретро, вінтажу. Тому популярність мелодії дотепер не вщухає, а їй, до слова, вже сімдесят років, вона «пережила» авторку – Консуело Веласкес, яка написала свій хіт у шістнадцять.

zubytskyi4

У цієї пісні грандіозна «кар’єра»: в 1944-му вона стала першою мексиканською піснею-переможницею в хіт-параді у Нью-Йорку. Далі – миттєво поширилася по всіх континентах і країнах: у США, Європі, Азії, Латинській Америці. Її співали й грали різні гурти, ансамблі, оркестри, солісти, серед яких були Елвіс Преслі, Елла Фітцджеральд, Луї Армстронг. Група «Бітлз» саме з неї «стартувала» до мистецького олімпу. На оперній сцені її співав Пласідо Домінго. Справжній нонсенс: у радянські часи її виконував навіть Двічі Червонопрапорний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії імені Олександра Александрова.

Інші пісні Консуело Веласкес теж співали, але жодна з них за рівнем популярності не сягнула «Besame mucho». Отже, пісня – справжній шедевр на всі часи, не рівня нинішнім трафаретним одноденкам, які миттєво забуваються. Та й із чого черпати потенціал, якщо соків у сучасного шоу-бізнесу просто немає. Тому й спрямовується погляд на культуру минулого.

Не потребує заступництва і блискуча концертна композиція «Посвята Астору П’яццоллі» з відомим хітом «Libertango» в основі, бо «Великий Астор» ще у 1960–1980-ті роки відстояв для танго академічний імідж. Скільки довелося пережити цьому одіозному артистові, з якими епатажними гаслами виступати на захист власних переконань! Його мистецька декларація «Десять заповідей» стала вибухом для гурманів інтелектуального мистецтва тих часів. Але він виборов перемогу. По-перше, П’яццолла дав законну прописку на академічній сцені бандонеону – рідному братові акордеона і баяна, виступаючи з ним у складі спеціально створеного квінтету, а також із симфонічними оркестрами по всіх країнах світу. По-друге, він до колосальних вершин підніс танго – танець нетрів, міської бідноти і наймитів. Композитор одягнув його в мантію серйозного мистецтва, назвавши nuevo tango. Так народився музичний жанр, який уже більше не мав суто прикладної функції, а був призначений для слухання. І головне, П’яццоллі вдалося зробити те, чого не змогли до нього: поєднати «високе» і «низьке» мистецтво, віднайти і відтворити у музиці саму суть танго, додавши до нього елементи джазу й академічної музики.

zubytskyi5

Володимир Зубицький підхопив ідеї свого видатного попередника. І баян його звучить сьогодні повсюди, насамперед, – у симфонізованому контексті й nuevo tango – у симфоджазовій музичній стихії.

Що ж, у випадку з «Чао, мучачо!» і «Посвятою Астору П’яццоллі» все зрозуміло: висока культура в пошуках оновлення черпає живильні ідеї з надр поп-культури. А як же тоді ставитися до «Россініани»? Адже в цьому випадку спостерігається протилежний процес транспонування «високого» в сферу попси.

Насправді це явище так само має пояснення. Серед широковідомих у світі витворів мистецтва є такі, котрі ще за життя автора, та й після його смерті користуються невмирущою славою. Це шедеври Йоганна Себастьяна Баха, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Джоаккіно Россіні, Жоржа Бізе, Ріхарда Вагнера, Джакомо Пуччіні, Петра Чайковського, Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича та багатьох інших. Але постійне виконавське культивування цих творів, підвищена увага до них призвели до негативних наслідків, бо й популярність має зворотний бік. «Стерлася» свіжість враження від прослуховування шедеврів, свідомість перестала адекватно сприймати їхнє звучання. А самі вони перетворилися на якісь, часом безликі, шаблони, кліше, – стереотипні рекламні радіо- й телезаставки або модні рінґтони мобільних телефонів. Тобто стали жертвами соціальних комунікацій.

Сучасний культурний контекст, що передбачає активне запровадження прикладних технологій, трансформував живу звукову матерію світової класики. Звідусіль лунають спаплюжені взірці високого музичного мистецтва. Вони стали модними поп-хітами, примітивно обробленими в стилі індустріального техно, принизившись до звучання поряд із блатними шансонами. Саме так і сталося, що світові шедеври опинилися у пастці маскульту.
Однак є й плюси у цьому, на перший погляд, шокуючому процесі: тиражування неперевершених зразків серед дешевої попси і гламурного трешу свідчить про їхню непорушну життєстійкість, стабільність у статусі «вічного» мистецтва. Тож Володимир Зубицький, використавши у своїй «Россініані» теми з опер «Севільський цирульник» і «Вільгельм Телль», не просто сприяв популяризації серед масового слухача музики італійського генія, – він надав їй свіжості, вдихнув нове життя.

Репетиція "Київської камерати"
Репетиція “Київської камерати”

Розмірковувати про феномен подібних стильових мутацій можна довго, але ставитися до них треба, як до об’єктивної реальності, звичайного факту в саморозвитку культури. Процес взаємовпливу жанрів відбувався в усі історичні епохи. Так, церковне збагачувалося народним, народне – церковним. Високе мистецтво активно освоювало резерви фольклору, і не тільки селянського, а й міського, хоча останній наприкінці XIX – початку XX сторіч вважався низькопробно-примітивним. Досить згадати критику «Петрушки» Ігоря Стравінського, якого звинувачували у штучності стилю, вульгарності мови й тематизму. Геть не сприйняли свого часу й балети Даріуса Мійо «Бик на даху», «Наречена з Ейфелевої вежі», «Створення світу». Чому? А тому, що вони були «замішані» на джазі, як назвав його Жан Кокто, «звуковому катаклізмі», котрий іще не мав тоді поширення у Європі. Скільки було галасу, скандалів, зривів концертів аж до бійок!

Прикладів безліч, усі не перелічиш. Зв’язок, а подеколи й міцний тандем між полюсами культури існував завжди. Як не дивно, пісня «Besame mucho» Консуело Веласкес народилася під враженням від опери «Гойєски» відомого іспанського класика Енріке Гранадоса. Тому не слід дивуватися й перетворенню танго з «рептилії, що виповзла з бардака», за висловом аргентинського поета Леопольдо Лугонеса, на мейнстрім сучасного мистецтва.

Побіжно виникає питання, хоча воно варте окремої розмови: чому зараз танго мегапопулярне? Леопольдо Лугонес стовідсотково правий: генезис цього танцю шокує. Він народився на самому аргентинському «дні», у місцях дислокації сутенерів, злочинців, шахраїв, – одним словом, криміналітету. То чому ж мода на танго поширилася саме тепер, і не лише серед мас, але й в елітарних сферах мистецтва?

Танго – це танець із неприхованим сексуальним підтекстом у музиці й хореографії, тож таким привабливим зробили його чуттєвість і надмірна сексуальність. А все тому, що живемо ми зараз, як стверджують культурологи, у карнавалізовану раблезіанську епоху гламуру і трешу, коли ніщо не має дивувати, заборонених тем практично не існує.

Тож «формулу успіху» Володимира Зубицького дешифровано. Але навіть при повному розумінні суті проблеми, будь-які твердження, роздуми й припущення – річ відносна. Слід пам’ятати, що маестро, насамперед, – талановитий композитор і блискучий баяніст, який популяризує свій інструмент не тільки як вузько фольклорний. Як творча особистість, котра живе і формується контекстним середовищем, Зубицький є медіумом і транслятором сучасної йому культури. Тож у феномені популярності митця немає нічого загадкового. Він – яскравий представник синтетично еклектичної арт-культури зі знаком post.

Анна ЛУНІНА

Фото Юрія Шкоди

Друковану версію статті див.: Анна Луніна. Формула успіху Володимира Зубицького: грані елітарного й попсового // Музика. – 2011. – № 4–6. – С. 52–57.

Share Button