Юрій Чекан: «Ми займаємось найкращим, що може бути, – музикою»

829
Share Button

Ювілейні дати дуже часто заскочують нас зненацька. Саме так відбулося з 60-річним ювілеєм Юрія Івановича Чекана

Як 60? Такому молодому і активному педагогу, який заряджає студентів із цікавістю та невпинним ентузіазмом занурюватись у багатовимірний музичний світ! З іншого боку солідність дати цілком відповідає статусу Юрія Івановича – доктор мистецтвознавства, видатна постать сучасного українського музикознавства в усіх проявах, відомий науковець-дослідник, музичний критик і улюблений вчитель для студентів. Кожна його лекція – коштовна перлина у студентській скарбниці знань, навичок і вмінь. Тож ювілейна дата – це чудовий привід не лише задати Юрію Івановичу питання навчального плану, а й надихнутися його життєвою мудрістю для власних подальших кроків у житті й обраній професії. Таку можливість вважаю для себе особистою вдачею.

– Чому ви стали музикознавцем?

– Так життя склалось. У дитинстві я хотів бути ветеринаром. Але, як ведеться, до школи музичної пішов, потім до училища. Десь на третьому курсі дуже захопився музичною критикою. Почав друкуватися у 18 років, ще в училищі. Вступаючи до консерваторії, я чітко знав, що хочу бути музичним критиком. А коли вже навчався у консерваторії, відчув смак наукової роботи і став музикознавцем-дослідником.

– А яким було ваше перше знайомство з музикою? Вас батьки привели до музичної школи?

– Авжеж! Я почав навчатися в Будапешті, то був філіал школи імені Бартока. Там я вчився, поки ми жили в Угорщині. Мама мене водила в оперний театр і дуже хвилювалася, що від танців балерин пил летить, а ми завжди близько сиділи. Однак мені страшенно подобалось! Я досі пам’ятаю і «Лебедине озеро», і «Лускунчика» Чайковського, що їх дивився 5-річним. Золтана Кодая зустрічав на вулиці, по якій до школи ходив. Мені мама тоді казала: «Дивись, це видатний угорський композитор».

Потім ми приїхали до СРСР, і вже там я продовжував освіту. В Ужгородському училищі у мене були прекрасні вчителі. Викладачка з фортепіано – Семіраміда Аркадіївна Хосроєва, яка закінчила Санкт-Петербурзьку консерваторію із дипломом вільного художника. Колись Глазунов їй сказав: «Девочка, у тебя большое будущее». Вона була концертуючою піаністкою, викладала у Тбіліській консерваторії, ну, а потім чоловіка перекинули до Закарпаття, і вона переїхала в Україну. І ось я, теоретик, потрапив (не знаю чому) до найкращого в училищі викладача з фортепіано. Вона мене дуже багато чого навчила, – власне розумінню, слуханню музики. Мова не про якісь технічні речі, йдеться про усвідомлення того, що таке музика взагалі. Спілкування з такими видатними людьми відкриває горизонти.

Я мав чудову викладачку з музичної літератури – Зузанну Миколаївну Желтвай, вона зараз в Угорщині. Як в учениці Стефанії Стефанівни Павлишин, усе її навчання йшло під фльором того, чим займалася викладачка, а та тоді досліджувала сучасну західну музику.

Моєю вчителькою з музично-теоретичних дисциплін стала Галина Василівна Басараб – учениця Кос-Анатольського. Тож другий фльор був його і всього того, що він робив.

Ну, а потім – Київська консерваторія. Тут вже, звичайно, відкрилося ціле сузір’я тих, кого треба було слухати. Це Тетяна Олександрівна Бондаренко, Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська, Олена Іванівна Мурзіна, яка дуже сильно на мене вплинула. Ну і, звичайно, викладач із фаху Олена Сергіївна Зінькевич.

Я її вперше побачив на першому курсі й одразу зрозумів, що хочу в неї вчитися. Ситуація була трошки дивна: я написав курсову роботу про «Сад божественних пісень» Івана Карабиця з абсолютно унікальною викладачкою української музики Оксаною Михайлівною Лиховид. І, як це часто буває, взяв участь у науковій студентській конференції. Олена Сергіївна тоді керувала історичною секцією студентського наукового товариства. Якось перед початком засідання вона заходить, бере програмку і викреслює: цього не буде, того не буде… І мене викреслює. «А чого не буде?» – питаю. «А я думала, що ви не прийшли».

Було ще одне зіткнення з Оленою Сергіївною. Вона почала в нас читати російську музику, а я поїхав до Єревана на Всесоюзний фестиваль «Творчість молодих». Приїхав назад прямо з фестивалю і прийшов на перший монтаж – слухову перевірку знань. То була російська опера XVIII століття – Пашкевич, Фомін. Ну і, звичайно, написав на двійку. Тут же пишу заявку до її класу… Я дуже хвилювався, що не потраплю, але якось усе склалося добре. Тут також треба думати «чому?». Їй не давали хороших студентів. Певно, кафедра визнала, що я не маю жодних перспектив і віддала мене Олені Сергіївні, яка в той момент протистояла дуже багато чому на факультеті.

– Що ви вважаєте найголовнішим і найважливішим у багатофункціональній музикознавчій діяльності?

– Зараз – спілкування зі студентами. Я не займаюся оперативною критикою вже років із десять, але бачу, що є речі, про які повинен розповісти молоді. Тим, хто цього хоче. Причому це стосується власне не тільки музичної критики, а історії музики. Мене завжди, ще в радянські роки, якось нервувало: чому, наприклад, з історії партії у нас є чітко розроблена система лекційних, семінарських занять, а історія музики перетворюється на щось на кшталт музичної літератури. Я можу на пальцях однієї руки перелічити, коли історія музики у консерваторії не була музичною літературою: це були курси Оксани Лиховид (історія української музики) та Олени Зінькевич (історія російської музики). Усі інші були практично лекціями з музичної літератури, причому, дуже часто, поганої музичної літератури.

Я хотів це якось змінити. І мені здається, певну концепцію історії музики я виробив і хотів би, щоб студенти принаймні знали, що вона існує і можна на всі ці речі дивитись інакше, ніж написано в недолугих підручниках. У розмовному жанрі можна багато чого досягти, це значно швидше, ніж написати і видати підручник. Окрім того, одразу бачиш, що працює і не працює, бо є зворотний зв’язок. Тому для мене зараз найважливіше – спілкування зі студентами.

У якийсь момент це було дуже вагомим через лекційну діяльність. Коли працював у Ніжині (Юрій Іванович був старшим викладачем, доцентом і завідувачем кафедри теорії та історії музики в Ніжинському педагогічному інституті (1986–2000). – М. Т.), я провадив реформу системи підготовки студентів. Але тепер бачу, що ефективнішою є індивідуальна робота, коли в формальній або неформальній обстановці ти можеш викласти свої ідеї.

– Якими є, на вашу думку, найгарячіші теми сучасного музикознавства?

– Якщо ми візьмемо наукове музикознавство, то, напевно, це його методологічна оснащеність. На жаль, музикознавці дуже часто ритуально ставляться до методологічних речей або взагалі не розуміють що це таке. Коли зустрічаєшся і спілкуєшся із лінгвістами, істориками, то бачиш, якою мірою музикознавство перебуває ще в донауковій стадії знання. Олена Сергіївна з цим бореться, у неї є теорія процесу, – надзвичайно важлива теорія власне історії музики, додам теорію жанру, яку розробляє Ольга Борисівна Соломонова, непересічну теорію перехідних епох Валентини Яківни Реді. Все це роботи методологічного характеру, що представляють одну з найгарячіших проблем.

Друга проблема стосується суто українського музикознавства. Мені здається, нам потрібно переусвідомити історію музики, зокрема російської з точки зору інтересів України. Що б і хто б під словом «Україна» не розумів. Це дуже важлива штука.

І третє. Мені видаються дуже важливими інтермедіальні дослідження саме з точки зору музикознавства. Тобто вивчаються взаємодії різних медіа, які несуть кожен свою інформацію реципієнту. Це глобальні речі. Є й більш локальні. Я бачу надзвичайно вагомим завданням сучасного музикознавства – його трансформацію у прикладну сферу, щоб ми не бігали, як ті коні в шахті по колу чи як білка в колесі: закінчив школу, училище, консерваторію, аспірантуру, пішов викладати, твої учні йдуть по тому самому колу – і нічого не розвивається. Ні! Музикознавці повинні виходити в ширшу сферу. Істотними тут я вбачаю подолання опусоцентризму в об’єкті досліджень і дослідження тих інтонаційних практик, які до цього часу перебували на маргінесах: і популярну музику, і міську звукову культуру, звукову культуру побуту, і те, що було прикрито через ідеологічні мотиви.

– Музикознавець сьогодні – це… Хто і навіщо?

– Вони дуже різні. Потрібні музикознавці академічного плану, які сидять в архівах, рахують кількість тактів, займаються академічною наукою. Але мають існувати й комунікатори між музикою і суспільством. Мені здається, що це – одна з найважливіших функцій сучасного музикознавця. Академічні музикознавці працюють дуже якісно. Як казала Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська: «Музыкознание – самоудовлетворяющаяся система». Утім мають існувати комунікатори між цією замкненою системою та різними іншими явищами. Тому я й кажу про інтермедіальні, прикладні дослідження і пов’язану з цим діяльність музикознавця.

– Що у вас у роботі зараз? Які найближчі цілі?

– Ніколи не займаюсь чимось одним. Останні років п’ять захоплений курсом «Інфраструктура музичного життя». Я бачу, що тут потрібні джерела, книжки, статті. Зараз, завдяки безвізу, відкрилася можливість їздити, і кожну таку нагоду я використовую. Їду в ті точки, куди туристи не дуже вчащають, але де можна побачити щось таке, що формувало інфраструктуру, з якою ми сьогодні маємо справу. Я кажу про Чехію, Італію, Туреччину і так далі. Збираю матеріал і може колись із того вийде щось написати.

Друге, над чим постійно думаю, це всілякі інтермедіальні штуки, які в даному випадку пов’язані з Андруховичем, тому що я вважаю його романи феноменом української культури. Вони є надзвичайно музичними і там можна показати багато механізмів оцих інтермедіальних взаємодій.

Ну і третє – це музика і суспільство. Як вони взаємодіють? Чи то в імперській системі, чи в більш демократичній. Маючи певний історичний досвід, на що ми спроможні, аби полегшити процеси, які є сьогодні болючими? Наприкінці минулого століття відбулася міграція капіталу від сфери підтримки академічної музики у царину екологічних проектів і спорту. Яким чином ми можемо збалансувати цей процес? Якщо ми цього не зробимо, то існування музики, якій я присвятив життя, перебуває, на жаль, під питанням. Ми ж повинні надати сучасним дітям, котрі хочуть займатися музичним мистецтвом, не гірші умови, ніж ті, які залишили нам попередники.

– Ваші улюблені композитори (на різних етапах вашого творчого шляху)?

– Я не люблю такі запитання. У професіонала не має бути улюблених композиторів. Хоча якийсь період життя я був абсолютно занурений у Чайковського. Десь років зо два тому в мене був період Россіні: я слухав усе, що тільки можна, відкрив для себе по-справжньому цю величезну постать. Останні років вісім-десять захоплююсь бароковою музикою.

Усе життя, десь років із п’ятнадцяти, є фанатом музики Євгена Станковича. Я був на першому курсі училища, тільки поступив, коли до Ужгорода приїхав Державний симфонічний оркестр під орудою Стефана Турчака, капела «Думка», очолювана Михайлом Кречком, Дмитро Башкіров, Гізела Ципола, сам Станкович. Три дні у Закарпатський філармонії проходили концерти. У перший день грали П’ятий концерт і П’яту симфонію Бетховена. Наступна програма – Дев’ята симфонія Бетховена. І була Третя симфонія Станковича «Я стверджуюсь».

Усюди пишуть, що прем’єра відбулась у Київській філармонії, але це неправда, вона була в Закарпатті. Можливо виконавці не вважали це прем’єрою. Зала була переповнена. Мене це тоді так пройняло, я зрозумів, що недарма займаюся музикою. То був такий сильний емоційний удар, що я до сьогодні це пам’ятаю, а пройшло вже сорок п’ять років. Потім було ще пару таких стресів: коли я був на третьому курсі училища, – «Тангейзер» Вагнера у Львівській опері, і пішло-поїхало.

– Як визначите відмінні риси вашої особистості?

– Це складно сказати. Я дуже лінивий. Відкладаю усе на останній момент. Потім, правда, роблю все швидко. Як Бородін казав: «Не делай сегодня то, что можно сделать завтра».

Маю специфічне ставлення до людей. Комусь нічого не варто стати для мене найулюбленішим (студентом), але одна зрада – і все. Що б хто потім не робив, – для мене цієї особи не існує. Не знаю, може то дуже погана риса для викладача, але я готовий віддаватися повністю тим, хто вірить мені й кому довіряю я. Із цим не просто жити, проте тато вчив мене, що треба бути чесним. Я не можу брехати, коли кажу неправду– червонію.

– Що ви цінуєте в учнях?

– Чесність. Можна сказати все, що завгодно, але дивлячись прямо в очі. Самостійність. Та головне – чесність, це важливо.

– Які помилки ви пробачаєте?

– Ті, що були зроблені по дурості. Будь-що можна пробачити, окрім зради та підлості. Кожен із нас може помилятись, а от зрадити чи підставити іншу людину не можна.

– Ваше улюблене заняття, хобі?

– Собаки. Я займаюся собаками з 1974-го року з перервами, коли в армії був, учився, житла не мав. Зараз у мене три собаки: різеншнауцер, цвергшнауцер і дуже стара такса. Колись моїм хобі була кулінарія, але наші сини підросли й узяли це на себе.

– Ви сказали про армію… Чи складно було повернутися до музики після служби?

– Я служив рік і сім місяців. Потрапив до армії після консерваторії, служив у військах особливого призначення. Листи в армію мені писали двоє: дружина і Олена Сергіївна. Олена Сергіївна завжди зазначала: «Юра, там у Львові чудовий концерт! Може, ви з’їздите?» Але в армії це абсолютно неможливо: бойові чергування тощо. З музикою у війську я стикнувся двічі. Коли була присяга, покликали ансамбль, а там захворів клавішник і я став замість нього. Вдруге – на стройовий огляд треба було підготувати оркестр і керувати ним. Розписував оркестрові партії вночі. Зрештою, заграли два марші. Більше служба ніяк не була пов’язана з мистецтвом. Рік і сім місяців нічого не читати і не писати, не слухати музику – це жахливо… Коли повернувся з армії, треба було все починати спочатку.

– Кілька порад молодим музикознавцям.

– Радіти життю. Ми займаємось найкращим, що може бути, – музикою. Це щастя: іти на роботу й хотіти цього, готуватися до лекції і кайфувати від того. Щастя, коли ти приходиш в аудиторію і є хоча б один студент, якому це потрібно. Бувають часи, коли важко, здається, що все – кінець. Але ж завжди є хтось, який надихає тебе, хтось зацікавлений. Це клас! А ще й – музика!

Інтерв’ю провела Марія ТИТОВА

 

Share Button