Елеонора Скрипчинська – заслужений діяч мистецтв України, хормейстер – належить до тих митців, які все життя віддали служінню українській музичній культурі
Народилася 29 вересня 1899 року в невеличкому місті на Рівненщині – Дубні в родині офіцера Охотського піхотного полку Павла Скрипчинського.
Натхненницею і організатором цікавих зібрань молоді була мати Елеонори – Марія Скрипчинська, яка добре знала кілька мов, грала на фортепіано. Вона підготувала доньку до вступу в гімназію, навчила гри на фортепіано, а коли зрозуміла, що дівчинка музично обдарована, запросила для занять із нею органіста Кодейжка. У 1908 році Скрипчинські переїхали до Луцька, де навчання, у тому числі й музиці, продовжилося.
Громадянська війна застала сім’ю в Києві, де Елеонора закінчила гімназію і вступила на фізико-математичний факультет університету. Водночас відвідувала лекції з літератури на Вищих жіночих курсах. Професори університету Борис Букрєєв (теорія чисел), Георгій Де-Метц (фізика), Дмитро Граве (аналітична геометрія) пророкували юній вихованці велике майбутнє математика, а відомі київські філологи – професори Андрій Лобода та Олександр Назаревський – бачили її непересічним літературознавцем. Але на талановиту дівчину ревниво чекала інша муза…
Київ уразив Елеонору Скрипчинську розмаїттям мистецького життя. Вона відвідувала симфонічні концерти, вистави оперного театру, захоплювалася творами Фридерика Шопена, Роберта Шумана, Ференца Ліста, операми Вольфганга Амадея Моцарта, Модеста Мусоргського, Миколи Римського-Корсакова. Дівчина серйозно та наполегливо займалася музичною освітою. А згодом, у Народній консерваторії, вона вже викладала сольфеджіо, теорію музики, хоровий спів.
У Києві існувало чимало хорів, зокрема хор-студія, якому після смерті Миколи Леонтовича було присвоєно його ім’я. Елеонора Скрипчинська читала тут теоретичні дисципліни і свій улюблений курс «слухання музики», який був до душі студійцям. Після заняття вони часто просили молоду викладачку пограти їм народних пісень, щойно написані твори.
У ті роки вона зустрілася з майбутнім чоловіком – Григорієм Верьовкою, з яким пліч-о-пліч пройшла 45-річний шлях (одружилися 1924 р.) служіння українському мистецтву.
Невдовзі при Київській консерваторії організували спеціальний дитячий клас. Елеонорі Скрипчинській доручили опікуватися хором. Паралельно вона працювала у Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, де викладала ладовий ритм і сольфеджіо на диригентсько-хоровому відділенні.
Пізніше хорову студію імені Миколи Леонтовича реорганізували у П’яту державну музично-професійну школу його ж імені. Елеонора Скрипчинська продовжувала читати у ній свої улюблені предмети, завідувала навчальною частиною, вела клас акомпанементу й вокального ансамблю. У школі, яку очолював Григорій Верьовка, працювало чимало ентузіастів музично-педагогічної справи: професори Вільгельм Яблонський, Олена Муравйова, Дометій Євтушенко, Давид Бертьє, Стефан Вільконський та інші. При школі утворилася міцна група професіоналів-виконавців, які влаштовували у Києві музичні вечори, де звучали твори Баха, Генделя, Глинки, народні пісні тощо. Так, до 100-річчя від дня смерті Бетховена (1927 р.) у Колонному залі філармонії уперше в Києві було виконано його Фантазію для фортепіано, симфонічного оркестру та хору.
Гра Елеонори Скрипчинської на фортепіано полонила всіх, хто її чув. Відомий музикознавець Арнольд Альшванг якось звернувся до неї з проханням: «Мені треба програти “Пасифік 231” Артюра Онеггера; чи не були б Ви люб’язні пограти зі мною чотириручне перекладення цього твору?» (Кречко М. Натхненний музикант і мудрий педагог // Українське музикознавство. – К., 1980. – № 15. – С. 42–49.) Згодом він привів її до відомого педагога консерваторії Володимира Пухальського.
Навчання у його класі значно підвищило виконавський і загальномузичний рівень Елеонори Скрипчинської. Професор наполягав, щоб вона займалася концертною діяльністю, але полишити звичну і улюблену викладацьку справу їй виявилося нелегко.
1934 року в Україні завершилася реорганізація музичної освіти: усі музичні відділи Інституту імені Миколи Лисенка приєднали до консерваторії, а з театрального відділу створили Інститут театрального мистецтва. Відтоді Елеонора Скрипчинська працювала в консерваторії: вела теоретичні дисципліни, клас камерного вокального ансамблю, читання партитур, а також хоровий клас і хорове аранжування. Їй доручили організувати диригентський факультет, деканом якого вона була у 1936–1937 навчальному році, а з 1938 до 1941 року завідувала диригентсько-хоровою кафедрою.
…Листопад 1943-го. Київ звільнено від фашистів. Реевакуйовані музично-освітні заклади розпочали роботу. Врахувавши педагогічний досвід та організаторські здібності Елеонори Скрипчинської, її призначили першим післявоєнним директором Київської спеціальної музичної школи-десятирічки імені Миколи Лисенка.
Після повернення зі Свердловська в Україну консерваторії Елеонора Скрипчинська – знову декан диригентського факультету. Навчатися прийшли учорашні фронтовики, які або продовжували перервані війною заняття музикою, або із запізненням розпочинали їх. Із них сформувався перший повоєнний випуск консерваторії.
Від 1944 року Елеонора Скрипчинська – диригент і заступник художнього керівника Державного українського народного хору, який за рішенням уряду організував Григорій Верьовка. Напружена робота з колективом забирала багато часу, і тому з 1949 року Елеонора Павлівна викладала лише хорове диригування.
Мені випала висока честь спілкуватися з Елеонорою Скрипчинською. Я бував на репетиціях, відвідував її уроки. Вона по-різному демонструвала студентам зразки диригування. То був аналіз складного уривка і показ диригування ним однією рукою при активній мелодекламації вокальної лінії або гра однією рукою, диригування другою із одночасним наспівуванням у потрібному характері партії хору чи соліста. Здається, що все дуже просто, однак слід лише спробувати самому, щоб переконатися, як це нелегко.
Для Елеонори Скрипчинської було найважливіше, щоб студент зрозумів, у чому труднощі виконання, та усвідомив шляхи їхнього подолання, а не копіював її жести. Вона сідала за інструмент і починала грати, причому відразу все: і партії фортепіано, і хору, виділяючи солістів-вокалістів, і симфонічного оркестру… Зупинялася, пояснювала, ще раз повторювала характерні епізоди музики, наспівувала їх – і все це робила так легко й природно, ніби імпровізувала. Диригуванню завжди передувала бесіда про композитора, його епоху, мистецькі принципи і конкретний твір. Викладачка такт за тактом аналізувала гармонію, форму, модуляційні світлотіні, підкреслювала особливості оркестрування тощо.
Основні принципи педагогічного методу Елеонори Скрипчинської – це ідеальний професіоналізм у поєднанні з найвишуканішим музичним смаком, комплексний підхід у навчанні та вихованні молодого музиканта, щирість стосунків студента і викладача, спрямована на максимальну взаємну відповідальність, високий морально-етичний приклад учителя. Усе підпорядковувалося основній меті: допомогти студентові розкритися.
Серед випускників Елеонори Павлівни – відомі диригенти-хормейстери і педагоги, народні артисти України М. Кречко, С. Павлюченко, заслужені артисти України В. Міщенко, В. Суржа, а також А. Бодок, Л. Колесников і багато інших.
Як уже згадувалося, Елеонора Скрипчинська поєднувала викладацьку і виконавську діяльність. Майже чверть століття працювала вона диригентом Державного українського народного хору.
Провадячи величезну роботу із добору творчого складу, навчання і виховання співаків, пошуку яскравого репертуару та створення концертних програм, подружжя митців не знало відпочинку. Майстерність хору постійно зростала і він набував популярності.
Фахівці одностайно відзначали, що Григорій Верьовка домігся трьох основних компонентів у мистецтві керованого ним колективу: створив феномен звучання хору з яскравим українським народним колоритом, об’єднав у репертуарі найхарактерніші зразки усіх жанрів народнопісенної та народнотанцювальної творчості, переконливо втілив у концертних програмах і сучасну тематику. Елеонора Скрипчинська була його справжнім однодумцем.
Її диригентське мистецтво було високо оцінене державою: у 1951 році мисткиню нагороджено орденом «Знак Пошани» та за успіхи у розвитку музичної культури присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957 р.), пізніше – нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (1960 р.).
Після Григорія Верьовки Елеонора Скрипчинська очолила Український народний хор і до 1966 року продовжувала його виконавські традиції. Матеріали, пов’язані з життям і діяльністю свого видатного чоловіка, вона зібрала в кімнаті-музеї. Завдяки її турботам опубліковано музичну спадщину композитора у семи томах, видано збірку «Народні пісні у записах Григорія Верьовки», книжку спогадів «Григорій Верьовка».
Станіслав ДИМЧЕНКО
Друковану версію статті див.: Музика. – 2011. – № 1-2. – С. 10–13.
