Львову неймовірно пощастило: тут працювали геніальні митці, які залишили неповторний слід у культурі не лише своєї малої батьківщини, але й усієї України. До таких належить Микола Колесса – видатний композитор, диригент, педагог, теоретик музики. Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, академік Національної академії наук, він впливав на духовність і внутрішню культуру Львова

Миколі Колессі судилося прожити яскраве життя тривалістю …понад століття. Він помер на 103-му році, а цього літа минуло п’ять років, як душа митця відлетіла у засвіти. У це ще й досі важко повірити. Микола Колесса був уособленням ввічливості й шляхетності, з його відходом місто потьмяніло, втратило аристократизм, бо Львів покинув його останній романтик…

Хтось може сказати, що Миколі Колессі поталанило, бо він народився у сім’ї відомого українського етнографа, академіка Філарета Колесси. Цього неможливо заперечити. Хоча, коли у Марії (з роду Яновських) і Філарета Колесс народився син, батько був учителем Добромильської гімназії.

Музичний родовід сім’ї сягає першої половини ХІХ століття. Адже прадідом Миколи Колесси був відомий український музичний діяч і композитор, священик Іван Лаврівський, автор багатьох пісень і музики до театральних вистав. Двоюрідний вуйко батька – всесвітньо відомий оперний співак Модест Менцинський.

Філарет Колесса назвав сина Миколою не випадково. Микола Філаретович розповідав: «Коли батько зайшов до ложі театру, де сиділи Іван Франко і Микола Лисенко, й сказав, що він учора не міг бути на концерті (йдеться про львівські урочистості, присвячені 105-й річниці «Енеїди» Івана Котляревського. – Авт.), бо в нього народився син, великий композитор усміхнувся, привітав його і запитав, як збираються назвати дитину. Батько на хвильку розгубився, а Микола Вітальович мовив: “Хай називається Микола!”».

Музика оточувала маленького Миколку з ранніх літ. Коли йому випов­нилося сім, родина переїхала до Львова, – Філарет Колесса почав викладати у міській академічній гімназії. Сім’я часто бувала на виставах у Львівській опері. А Миколка, навіть іще не знаючи нот, підходив до фортепіано і «відшуковував» мелодії. Власне з мелодією народної пісні прийшов він восьмилітнім хлопчиком до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – тоді єдиного українського громадського навчального закладу в Галичині.

Народна пісня надихала юного музиканта, тож не дивно, що свої перші твори вісімнадцятирічний учень гімназії написав на фольклорній основі. Це були «Мазурка» для фортепіано і «Думка» для фортепіанного тріо. Десь тоді у Миколи й зародилася мрія присвятити життя музиці. Але батько надто добре знав долю музикантів, тому наполіг, щоби син отримав належну освіту.

Микола Колесса став студентом медичного факультету Краківського університету. Потяглися нудні дні занять, але він вірив, що незабаром його життя зміниться. Рішення прийшло під час концерту, на якому звучала Дев’ята симфонія Бетховена. Саме після нього Микола наважився сказати батькові, що не може жити без музики. І той його зрозумів!

Філарет Колесса обрав місцем навчання сина Прагу, бо якраз там тоді перепліталися концертні шляхи Європи, – дуже часто виступали все­світньо відомі музиканти. Сім років Прага була для Миколи Колесси містом натхнення. Він закінчив Празьку консерваторію по класах композиції та диригування і філософський факультет Празького університету, де лекції з музикознавства читав видатний учений Зденек Неєдли. Тут прозвучав дипломний твір молодого композитора, про який газета «Народні листи» відізвалася так: «Особливу радість приніс нам Микола Колесса своєю “Українською сюїтою”. Між іншими творами, серед яких її поставили, свіжістю своєї інвенції вона робила враження оази в пустелі. Своїй рідній землі молодий автор дає промовити в тих чотирьох частинах сюїти, так гармонійно відмінних виразом почуття і настрою, таких оригінальних і різноманітних ритмічно, а до того інструментованих вправною рукою. Оплески, які інтенсивністю і тривалістю перевищували визнання, віддане поперед­нім композиціям, були доказом, що твір молодого українця справді зацікавив численну зібрану аудиторію. Нехай же він сам у подальшому мистецькому розвитку буде прикрасою та гордістю свого народу».

А далі було повернення до Львова. У час заборони всього українського Микола Колесса розпочав закладати основи власної диригентської школи. Він організував щорічні тримісячні курси для сільських диригентів, працював з аматорськими хорами «Бандурист», стрийським «Бояном», львівським «Бояном», очолюваним Станіславом Людкевичем, створив український «Студіо-хор». Останній став першим професійним колективом на західних землях України, який чітко визначив своє кредо – «плекання і популяризацію передусім української поважної хорової і хорово-інструментальної музики».

У 1938 році Український видавничий інститут випустив «Диригентський порадник», чотири розділи якого були написані Миколою Колессою. У цьому пораднику митець ділився диригентським досвідом і водночас узагальнював досвід світової диригентської школи.

Невдовзі Микола Колесса став диригентом Симфонічного оркестру Львівської обласної філармонії. Його перший виступ із цим колективом відбувся на радіо на Святвечір 1940 року. Для дебюту було обрано Дев’яту симфонію Антоніна Дворжака й «Веснянки» Станіслава Людкевича. На цей період припадає і перший приїзд Миколи Колесси до Києва.

Микола Колесса концертував у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також виступав із Державним симфонічним оркестром СРСР у Москві. Увечері 19 червня 1941 року він провів свій останній концерт перед війною. Потім довелося пере­їхати до Станіславова (тепер Івано-Франківськ), бо у Львові роботи знайти не вдалося. Там Микола Колесса керував оркестром місцевого українського театру й самодіяльним чоловічим хором «Думка».

Після повернення до Львова Микола Колесса поєднував обов’язки диригента симфонічного оркестру філармонії і Львівського театру опери та балету імені Івана Франка, а також доцента кафедри диригування консерваторії. У театрі він поставив «Травіату» (виконав її понад 50 разів!).

У жовтні 1953 року Микола Колесса узяв на себе тягар посади ректора Львівської консерваторії. Він очолив студентський симфонічний оркестр і довів його до високопрофесійного рівня.

Можна говорити про диригентську школу Миколи Колесси. Серед його учнів – Стефан Турчак, Юрій Луців, Тарас Микитка, Іван Гамкало, Роман Филипчук, Руслан Дорожівський, Ярема Колесса…

Але найбільшим задоволенням для митця було творення музики. Він захоплювався народними піснями і обдарував нас обробками лем­ківських, гуцульських народних пісень, вони лягли в основу його Першої і Другої симфоній. Упорядкував збірники народних пісень Волині, Полісся та інших регіонів України. А яка глибинно ніжна його сюїта «Лемківське весілля»! Над нею він працював близько тридцяти років. Твір було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. На жаль, перерахувати всі твори, написані Миколою Колессою, в короткій публікації неможливо.

Микола Філаретович володів унікальним даром – умінням любити! Здавалося, що в кожній людині, яка зустрічалася на його життєвому шляху, він бачив неповторну особистість. Йому пощастило товаришувати з найвизначнішими особистостями ХХ століття.

Найціннішим його скарбом була родина: кохана дружина Надія, доньки Ксенія, Харитина, Соломія, які також своє життя присвятили музиці. Як він любив їхнє неповторне тріо! І навіть переступивши столітню межу, Микола Колесса сумував, що цей ансамбль проіснував недовго. Його доньки тепер виховують молоде покоління українських музикантів.

Микола Філаретович тішився успіхами внуків і правнуків, міг розповідати про них завзято і натхненно. А учні – залишилися назавжди його дітьми, за творчістю кожного він пильно стежив і був готовий будь-якої миті прийти на допомогу.

Музику міг слухати завжди, бо мав непоборне відчуття, що вона здатна розчулити навіть найжорстокішу людину. Пригадую, як за рік до смерті мала честь завітати до нього в гості. Ми слухали його твори, котрі вперше було записано на цифрові носії. Мені здалося, що Маестро задрімав, і я трохи приглушила звук, але раптом почула: «Не притишуйте і погодьтесь, а таки незле написано!» У цій музиці оживав його улюблений Космач, перлина Гуцульщини, в якій він завжди черпав натхнення.

Переживши столітній ювілей, Микола Колесса був сповнений безлічі творчих планів, однак любив жартувати: «У мене так багато ідей, але боюся, щоб не виглядало смішно, не хочеться, аби дуже пізні твори були менш вартісні й хтось сказав, що на старості він писав набагато гірше».

Старість, мабуть, не насмілювалася завітати до його оселі. Й у сто років Микола Колесса захоплювався життям, як хлоп’я. Оце уміння радіти найбільше вражало у його відкритій натурі! Його життєвий шлях не був устелений квітами, йому довелося пережити і гіркі хвилини. Якось міг сховати біль у синяві добрих очей і усміхнутися так, що кожен вважав, ніби та усмішка належить лише йому. Для всіх нас він залишиться людиною, котра вміла любити цей світ і освітлювала його звуками музики, твореної наснагою серця.

Богдана БОДНАР

Друковану версію див.: Музика. – 2011. – № 4-6. – С. 24-27.

На фото:

З учнями Юрієм Луцівим і Стефаном Турчаком

У дитинстві

Із сестрами Дарією та Софією

Микола Колесса-студент

Зі Святославом Ріхтером

У зрілості

Із відомою піаністкою Любою Колессою. Торонто, 1994 р.

Одне з останніх фото